Алхімік

Старий стерв'ятник дрімав, втомлено нахиливши облізлу голову. Він дуже зголоднів та, облетівши всі свої володіння, не знайшов на сьогодні ніякої їжі.

Так… добрі часи позаду. Повітря стало гарячіше та сухіше. Земля немов змертвіла. І на півночі постійно висить друге сонце. Воно світить і днем, і вночі, заливає холодним синім сяйвом високі бури скелі, пласке кам’янисте пустище, далекі чорні лісі на заході та незвідане високогір’я на півночі...

Ще і людей стало більше. Вони постійно бігають. Частіше великими зграями. Рідше — наодинці. Серед них є зовсім бліді та тендітні — добра їжа, якщо пощастить знайти їх мертвими. Є більші, але їх шкіра загрубіла, покрита болячками. У цих м’ясо отруйне. Буває, людська зграя залишає за собою багато об'їдків. Але вони ж і відлякують усю живність. А її й так замало для цієї бідної землі…

Раптово запах!

Смажене м’ясо? Так, здається…

І розплющив круглі очі. Повернув голову вліво, вправо.

Та-а-ак… з пустощів йде. Чітко — запах смаженого м’яса. І… якась ще гидота… суміш чогось незрозумілого. Це не горіла трава. Не одяг. Що це?

Птах настовбурчився — невідомість лякала його. Але подув сильний вітер — запах став яскравіше. І голод переміг. Стерв’ятник пронизливо скрикнув, закликаючи зграю. Скелі навколо відізвалися десятками хижих голосів.

Птах розправив крила та стрімко зірвався з місця.

На захід. Над пиками бурих скель, які через мить різко обірвалися рівною стіною. І — сіра мертва рівнина. Ще мить…

Що це?

Біле сяюче, наче, впале сонце.

Чи то таке вогнище? Не схоже… Але запах м’яса, здається, звідти.

Стерв’ятник крикнув до зграї та плавно опустився до впалого сонця.

Воно таке біле-біле, що аж засліплює, щільне та гаряче.

Але запах м’яса щез. Тільки огидний сморід.

І стало боляче — земля розпеклася — обпекло старі лапи.

Крикнув і стрімко злетів.

На жаль, тут немає більше їжі.

Але одразу помітив щось. Здається, людина? Маленька? Біжить кудись…

Одинак. А такі вмирають частіше.

Треба летіти за ним.