Алхімік

5 епізод

Гор пронісся повз спорожнілі будинки, влетів у хату воєводи.

Скриня! Ось!

І не відчуваючи тяжкості, не помічаючи чорного диму за спиною, не чуючи жодних звуків, кинувся до гірської стежки, перестрибуючи через кучугури. І вже підйом!

І не відразу зрозумів, коли повз нього пролетіло щось чорне праворуч і ліворуч.

Гор загальмував ледь не впавши — шлях перегородили.

На нього дивилася, роззявивши ікласту пащу, тварина, схожа на облізлого собаку. Масивні лапи тварини нетерпляче випускали й ховали знову довгі чорні кігті. На спині монстра сиділа велика червоношкіра істота, що віддалено нагадувала безносу людину, спотворену чорними виразками.

Гор затамував подих. Помітив — трохи далі ще один монстр з вершником. Гор здригнувся. Ледь відкрив рот. Другий вершник, немов здогадавшись, що попереду безпорадні люди, вдарив голими п'ятами свого пса в боки й кинувся вгору.

Гор загарчав від жаху!

Сонна!!!

І відкинув скриню вбік, і кинувся до найближчого вершника.

6 епізод

Мара розплющила очі. Все ще одягнена в шубку та теплу сукню, притискаючи свої старі чобітки, вона лежала на своєму ліжку, вкрившись ковдрою.

У будинку було так холодно, що заледеніли стопи й ніс.

Потрібно запалити вогонь і пошукати чогось їстівного. Якщо, звісно, ця тупа Сонна не винесла з дому все, що було... Сука... як тільки Дарій її вибрав?! Жили собі, не тужили. Тут привів цю... корову...

І знехотя відкинула ковдру вбік. Здригнулася від холоду. Але пересилила себе й піднялася. Поспішила до печі. Зазирнула в каструлі — порожньо. Сумно зітхнула. Повернулася до ліжка, де залишила ошатне взуття. Поглянула тужливо на чобітки. Камінчики потьмяніли й червоний матеріал місцями стерся. Вона опустила голову та гірко заплакала. Притиснула до себе чобітки.

І за її спиною скрипнули двері.

Дарій?!

Зараз почне кричати...

Дівчинка втупилася носом у червону повсть, заплющила очі. Але тиша... Вона підняла голову. І до носа долетів запах тухлого м'яса.

Здригнулася. Застигла. Почувся м'який крок. Другий. І щось капнуло на кам'яну підлогу. А далі — тихе гарчання. Мара важко задихала, повільно обернулася.

На неї дивилася червоними очима величезна тварина, схожа на облізлого горбатого собаку розміром з теля. Уся шкіра чудовиська була вкрита чорними виразками, які з'єднувалися між собою дрібними борознами.

— Це страшний сон... — прошепотіла дівчинка.

Тварюка хижо загарчала, оголивши жовті ікла. І запах гнилого м'яса сильніше вдарив у ніс.

Мара з вереском кинулася до печі! Тварина — за нею!

Дівчинка прошмигнула в камін, підстрибнула, спираючись спиною, руками й ногами, почала дертися по димоходу. Чудовисько — за нею, але не пролізло. Спробувало дістати до дівчинки пазуристою лапою.

— Допоможіть!!! — заволала що було сили Мара.

Тварюка ще лютіше загарчала. Дівчинка застогнала — вона повільно сповзала вниз. Спробувала підтягнутися трохи вище, але ледь не зірвалася.

— Допоможіть!!!!!

7 епізод

Знову низький протяжний трубний заклик. Ближче. Гучніше. І дим став розсіюватися. Дізій важко зітхнув. І до його вуха донісся вереск. Він злякано озирнувся до долини.

Здалося? Немов, дитина…

Але різкий гул заглушив інші звуки! Дізій повернувся до коридору. Ступив кілька кроків уперед, придивляючись. Заважав дим.

Але… Тупіт? Немов десятки важких тварин мчать коридором. Виття? Рик?

Воєвода насупився. Земля під ногами помітно затремтіла. І з темряви у дим врізалася чорна хмара. Дізій кинувся до краю виступу, зазирнув униз — щось копирсалося в диму, розтоптуючи залишки полум'я, видаючи протяжні звуки, сповнені відчаю. Почувся запах — немов хтось палить вовну… І палене м’ясо…

Знову різкий гул. Дізій стиснув кулаки, крикнув людям:

— Приготуватися!

— Стріли! — крикнув Флавій.

І з улюлюканням з коридору вискочили вершники і по спинах чорних тварин, що гинули у вогні, пролетіли до самого перевалу.

— Стріляй!!! — заволав Дізій і кинувся на зустріч ворогу.

І вже на гребні зупинився — із задимленого простору вирвалася зубаста паща. Ікла зчепилися перед самим носом. Удар! На нього хлинула бура кров. Почулося жалібне скиглення. Дізій ухилився вбік. Ось червона боса нога. Удар! Рик! Металеве вістря сокири! Поруч! Шматки снігу й каміння в сторони! В око! Прокляття! Воєвода зажмурився на мить. Свист! Обернувся — за спиною різко осів мародер із простреленим переніссям.

— Смола! Лий!!! — закричав старий. — Підпалюй! Не пускай їх!!! Не пускай! Куди?! Повернулися до котлів! Негайно! Прикривай котли!!!

Дізій кинувся на перевал. Ворог! Воєвода ухилився вправо. Удар сокири об меч.

— Рятуй котли!!! Усі туди!!! — донеслися крики старого.

Сокира відлетіла. Червоні очі! Сокира налетіла з новою силою! Рука відгукнулася болем. Дізій скрикнув, але відштовхнув супротивника, підстрибнув. Хрускіт кісток. Знову в обличчя бризнула кров! Дізій відскочив.

— Котли! Ближче!!!— почувся голос старого.

Воєвода кинувся далі. Збоку з пелени сірого диму вирвалася хижа ікласта морда. Ухилився вбік, вдарив мечем. Тварина протяжно завила. Промайнуло вістря списа перед очима!

Метнувся назад, замахнувся мечем. Удар! Другий! Знову червоні очі! Жовті ікла! Удар! Оступився. Ноги поповзли вниз слизьким мокрим схилом перевалу! Підтягнувся з останніх сил, знайшов опору, видерся на гребінь. Сокира! Удар! Блок! Біль у руці! І Дізій повільно осів на коліна, не маючи сил опиратися натиску!

Прокляття!!!

— Підпалюй!!! — почувся крик старого.

Запах крові, гнилого м’яса, гару, смоли... Дізій видихнув все і різко ухилився вбік — червона маса не втримала рівновагу, зірвалася з перевалу. Воєвода різко схопився на ноги. Знизу вирвалося нове полум'я. Клубком злетіло. З гулом звалилося вниз, розсипаючись і знищуючи все! І у лютому вогні затанцювали, немов божевільні, чорні силуети воїнів, заволали з новою силою нещасні тварини...

— Стріляй!!! — знову пролунала команда старого.

Їм усе ще потрібна допомога...

Дізій ступив крок по гребеню до виступу Флавія.

Але зі спини щось налетіло. Воєвода застиг — його тіло нахилилося в бік палаючого коридору — і вогонь наче розступився, готуючись прийняти його у свої обійми. Дізій хотів кричати, але видавив лише стогін! Замахав безпорадно руками. Клацнули над вухом хижі зуби. І кігті впилися в спину, проникаючи між ланок кольчуги. Дізій з жахом усвідомив, що його тіло зривалося вниз під натиском сильного чудовиська, яке хижо відсахнулося на мить, щоб знову напасти, вчепитися в його шию. І воєвода майже здався, лише на мить перед очима промайнув образ синьоокої доньки.

Лейна... прости... Лана... Лана... Лана...

Ні!

Жіночий голос:

— Тримай воєводу!

І різко смикнули вгору. А ікластий монстр із вереском послабив хватку й полетів вниз.

Секунда... Дізій відчув, що стоїть на гребені перевалу. Його все ще тримають під пахви чиїсь сильні руки. Але від диму очі сльозяться, нічого не розрізняють. Лише силует людини...

— Воєвода! Мої люди прийшли!!! — почувся радісний крик старого.

— Відтягніть його на виступ! Зачистити долину! Тримати перевал! П'ятеро до старого на допомогу! — закомандував низький жіночий голос.

8 епізод

— Допоможіть!!! — простогнала Мара, сповзаючи вниз.

Тварина нетерпляче клацала зубами, дістаючи носом і лапою до її стоп. Ікло зачепило валянок, вчепилося у повсть. І тварина сіпнулася, здираючи взуття з ноги дівчинки.

Мара знову крикнула, що було сили:

— ДОПОМОЖІТЬ!!!

Але сили підвели. Вона зірвалася, полетіла вниз. Від жаху заплющила очі, відчувши перед самим носом запах смерті, закрила обличчя руками.

Ось і все!!!

Запах став густішим і вона відчула мокре дихання — чудовисько роззявило пащу перед самим її носом, готове вчепитися зубами в її голову. Але мить — тварина завищала.

Якийсь гуркіт! Гарчання! Знову вереск і щось м'яке впало на підлогу. Запах крові...

Мара повільно відняла руки від обличчя.

Тварина лежала посеред кімнати з розпоротим черевом і перерізаною шиєю... Над трупом стояв високий тонкий юнак. Його оголена по лікоть, закривавлена рука міцно стискала руків’я меча. Мара вражено застигла. Юнак глянув на неї яскраво— синіми очима та спокійно промовив, простягаючи вільну руку:

— Не бійся. Ходімо!

9 епізод

Дізій протер очі, сплюнув. Озирнувся — його оточили кілька воїнів у грубо викуваних панцирах із чорного металу. Він здивовано округлив очі.

— Воєводо. — гукнув жіночий голос.

Оглянувся — родичка Флавія. Теж у чорних обладунках. І її гарненьке обличчя тепер роздряпане. Коротке волосся блищить від сажі та крові. Але навіть зараз дівчина дивиться бадьоро, спину тримає прямо й хвацько посміхається, щурячі красиві чорні очі.

— Ви поранені. — кивнула Дейна.

— Подряпина... — хрипло відгукнувся воєвода й обернувся до коридору — дим, гар, чорнота...

— Я відправила людей зачистити долину. І наказала стежити за перевалом, щоб із вогню ніхто більше не видерся. Далі передаю командування вам. — повідомила спокійним голосом дівчина.

— Дякую. — кивнув він і одразу рявкнув: — Від Дарія новини?!

— Нікого немає! — відгукнувся Флавій.

Прокляття...

— А ти відправив туди когось?!

— Частина твоїх засранців розбіглася! Кого посилати?! — роздратовано відповів старий.

Прокляття!!!

Знову низький трубний заклик дуже близько.

Дізій тяжко зітхнув. Озирнувся на своїх арбалетників. Потім перевів погляд на людей старого, рішуче повідомив:

— Відступаємо. — і звернувся до найближчого воїна: — Доповіси Флавію. Не хочу більше кричати.

Той безмовно кивнув, поспішив геть. Дізій скривився від болю, втомлено зітхнув, глянув на Дейну:

— Скільки людей із тобою прийшло?

— Вісімнадцять екіпірованих мечників. П’ятнадцять — без броні, але з мечами. Останні всі в долині.

— Дай команду їм збиратися... Полум'я осяде протягом хвилин десяти. Не думаю, що мародери чекатимуть увесь цей час — можуть почати новий наступ будь-якої миті й рушити живим мостом на перевал, як зробили це тільки що... тож не можна втрачати ані хвилини... І перевал ще однієї пожежі не витримає — завалиться...

— НІ! Зараз не можна відступати!!! — крикнув старий зі свого виступу.

Дізій втомлено видихнув.

І знову пролунав гул труби. Дейна одразу кивнула воїну, що стояв поруч:

— Дай нашим знак! Відходимо за наказом воєводи!

— Не подумаю!!! — знову заволав старий.

— Це наказ! — роздратовано прогарчав у відповідь Дізій.

І знову гул. Протяжний і зовсім поруч. Крики тварин! Знову! І з коридору почувся тупіт! Гул!

І у полум'я увірвався новий загін тварин. Слідом — нова група вершників.

— Відступаємо!!! — знову крикнув воєвода.

— Стріли!!! — хрипло закричав Флавій.

— Мечі!!! — жваво крикнула Дейна.

І в цю мить щось голосно хруснуло... І увесь простір скувала оглушлива тиша. Дізій вражено розкрив рота.

І далі гуркіт! Земля затряслася під ногами! Голосно заскрепіли скелі. Не стало чутно ні тупоту, ні труб, ні криків тварин і людей! Тільки тріск! Все голосніше й голосніше! Воєвода розгублено озирнувся до коридору. Стіни тремтіли, скидаючи білосніжні шати упереміш із каменем! Вгору піднімалося сріблясте марево! І за мить біла хмара вирвалася з коридору на перевал...

— Бережись!!!

— Ховайся!!!

— Рятуйся!!!

Дізій тільки встиг підскочити до Дейни і, схопивши її за руку, відтягнути ближче до скелі. Зверху на них зірвалася брила снігу. Усе потемніло. Затихло й застигло в крижаних лещатах…

10 епізод

Мара нерішуче простягнула руку юнакові. Той нетерпляче схопив її долоню, потягнув геть з хати. Але застиг на порозі. Секунда. Він різко зачинив двері, штовхнув Мару під стіл. Дівчинка впала на підлогу. Він — поруч, обхопивши її за плечі, притиснув до себе. Крикнув:

— Не бійся!

Будинок затрясся, заскрипіли стіни, немов розсипаючись на шматки. Мара завищала від страху. Крижаний потік повітря пронісся повз. На стіл щось звалилося. Затріщала деревина. Мара застигла.

11 епізод

Жінки сиділи навколо згасаючого вогню, міцно обіймаючи своїх дітей. Було холодно, тихо й темно. Ніхто нічого не говорив. Тужливо, час від часу, бекала самотня вівця у найпохмурішому кутку печери. Та хропів старий пес, вкривши рожевий ніс пухнастим білим хвостом.

— Мені потрібна допомога! — різко порушив спокій крижаний владний голос Лани.

Жінки розгублено озирнулися, отупілими сонними очима дивилися на дружину воєводи.

— Піднімайтеся! Швидко! — наказала Лана.

Але ніхто не ворухнувся. Лише вівця жалібно бекнула у відповідь.

Лана гупнула ногою. Але ніякої реакції.

— Санчата! Тягніть на вихід! — крикнула Лана.

Хтось поїжився, хтось позіхнув у відповідь. Але ніхто не рушив з місця. Лана прошипіла високо піднімаючи голову:

— Я наказую! Негайно!

Жінки вже обурено покосилися на неї. Хтось невдоволено зауважив:

— Сама тягни...

— Найшлася тут... наказувати...

Лана побіліла. Її очі застигли. Промовила:

— Мій чоловік проливає свою кров за ваші нікчемні душі...

— Мій — із ним поруч! — похмуро відгукнулася одна з натовпу.

— А ти взагалі проклятого притягла! — голосніше додала друга.

— А з ним прийшли й мародери! — викрикнула третя.

Лана стиснула кулаки.

І тут загуділи стіни! І зі стелі печери зірвався сріблястий іній.

— Що це!!! А! Врятуйте! — закричали жінки.

Мить! Гучний гуркіт!

Лана присіла навпочіпки, прикрила голову руками.

12 епізод

Карій обхопив себе руками, стиснувся у грудку, але так і не міг зігрітися. І тремтів усім тілом. І зуби дзвінко стукали.

Спробував відволікти себе думками про прочитане. Зашепотів:

— Про... героїв... вони билися проти безсмертних... От би побачити безсмертних... невже, вони всі загинули в битвах і нікого не залишилося... Я вирушу до Вогнедару. Мені зроблять нову стопу... Безсмертні. Чого їх так називали, якщо вони дуже навіть смертні. Вони не вмирали від старості? Як їх здолали? Вогнедар далеко... Холодно... Хочу додому... хочу додому... хочу додому... хочу додому...

Він завмер. Перед очима затанцювали картинки з минулого — зелена галявина, сизий смерековий гай, кам'яна хата на два поверхи з кузнею та сараями.

І веселе руде цуценя біжить поруч, незграбно перебираючи короткими лапами, завзято виляючи хвостом. Упертий чорномордий баран мотає головою й хоче буцнути, але йому заважає огорожа. Запах здоби й парного молока з відчиненого вікна кухні. Вітер тягне на себе ажурні фіранки, тріпає їх. Вони пахнуть ромашкою. А ось гаряче повітря кузні. Жовте в'язке залізо розпливається по кам'яній поверхні, червоніє, вкривається чорною кіркою. Удар молота. Другий...

Досить!

— Герої воювали... А я подорослішаю і вирушу до Вогнедару за залізною стопою! А потім?

Вогнедар далеко. Там завжди весна. І міста побудовані з сірого каменю. А я поїду вулицею. І привітаюся з людьми. У них очі інші — райдужки бузкові, а зіниці невеликі, круглі. Волосся їхнє біле… І ось у мене стопа із заліза... Що тепер робити?

Застиг.

Знову пахне здобою. Через відчинене вікно на вулицю витягується біла рука. Набігають кури, метушливо кудкудакають, чекаючи на частування. Радісно гавкає цуценя...

Досить!!! Вогнедар! Він іде, уже подорослішавши... іде сірою вулицею. У нього здорова нога! І все? Треба йти кудись! Куди?

— Карій! — кличе його низький чоловічий голос із минулого.

І знову розкрите вікно, галасливі кури. І вітер тріпає фіранку.

— Йди в дім! — вимагає чоловічий голос.

Іди в дім... іди в дім...

Карій здригнувся. Розплющив очі. Тиша. Холод. Біла порожнеча.

Він важко видихнув, зажмурився. Защеміло в горлі — сльози підступили... І віддав би все своє життя, аби знову почути цей запах, почути цей сердитий голос, який вимагає піти в дім!!! Його дім!

— Ти не спиш? — ледь чутно запитала Сонна.

Він розгублено озирнувся. Дівчина мляво підвелася на лікті. Скривилася на мить, глибоко зітхнула. Потім простягнула до нього руку, обережно доторкнулася до плеча. Карій розгубився. Сонна обійняла його, пригорнула до себе. Він піддався. Стало тепліше. Хлопчик застиг. Заплющив очі. Сонна пахла ромашкою... і кров'ю...

— Розкажи мені щось. — попросила вона лагідним слабким голосом.

— Коли виросту, вирушу до Вогнедару. — сумно повідомив він.

— Це далеко...

— Так. Треба об'їхати багато країн. І тоді ти опинишся біля моря. Там сядеш на корабель і за кілька днів побачиш їхні острови... Але я доберуся. Прийду до майстра та він зробить мені нову стопу.

— А потім?

А що потім?

Карій не знав.

Сонна ледь зашепотіла:

— Ти виростеш хорошою людиною. Працьовитою, чесною. Зустрінеш гарну дівчину. Ви одружитеся. Побудуєте будинок. Великий. З просторою їдальнею. І в кожного буде своя спальня. І будуть діти. Багато. Десять. Вечорами ви будете сидіти за великим столом. А на столі будуть і сирний пиріг, і м'ясний, і запечена курка, або свиняча ковбаса, теплий узвар або трав'яний відвар із медом… — зітхнула, сумно додада: — І ти будеш розповідати дітям й онукам, як було сьогодні холодно…

І раптово, зовсім близько щось прогарчало.

— Що це? — злякано спитала Сонна.

З-за рогу вискочив вершник на величезній собаці.

Карій застиг від жаху. Сонна в паніці скрикнула.

Тварина наїжачилася й ступила на зустріч своїм жертвам. Вершник спішився. Заніс сильну руку.

Спис! Метнув!

Карій здригнувся — вістря зачепило його плече, потягнуло за собою. З брязкотом врізалося в камінь. Хлопчик кинувся вбік — затріщала куртка. За крок від нього виріс пес.

— Рятуйте!!! — почувся стогін Сонни.

А тварюка тим часом принюхалася, втупившись носом у закривавлене плече хлопчика, відсторонилася, недобре загарчала, озирнулася до свого вершника. Той нахилився до Сонни.

— Ні! — крикнув Карій і виставив уперед руки, намагаючись зупинити ворога.

І повітря навколо спалахнуло тисячами іскор! Мить! І спекотна хвиля кинулася від хлопчика на всі боки! Гул! Карій закричав від болю, вигнувся дугою, розправляючи сяючі до ліктя руки. З його очей бризнула кров. Іскри стали спалахувати частіше! Яскравіше! Летіти на всі боки! Ноги Карія відірвалися від землі. Голова закинулася назад. Затріщали його кістки. Він із криком зчепив щелепи, випрямив спину, стиснув кулаки. Мить... Він дивився на застиглий навколо нього простір почорнілими очима. Сяйво! Іскри, немов, завмерли! Карій розтиснув кулаки. Іскри перетворилися на сяюче полум'я! Воно вихором налетіло на заціпенілих вершника та собаку. Мить! Карій звалився на крижаний камінь... безсило глянув у бік — осторонь валялися обвуглені трупи собаки й вершника.

І зверху зірвався сніговий потік.