Алхімік

1 епізод (буденні справи)

Південне сонце ледь вийшло з-за обрію й одразу зникло за масивними дощовими хмарами. Повіяв холодний осінній вітер. І воєвода, одягнувши облізлий кожушок, піднявся до смоляної печери. Біля входу на нього вже чекали селяни та Дарій.

Воєвода заглянув всередину:

— Прокляття! Ну й сморід!

Скривився, сплюнув собі під ноги. Але зробив крок уперед, закривши носа рукою. Крикнув:

— Мені б ліхтар!

— Ні! Газ, що виділяється, може бути займистим! — обурено відгукнувся Дарій.

— Прокляття.— воєвода вискочив із печери, глибоко зітхнув.

— Можна спробувати прорубати печеру нижче. Порода пориста, частина чорної смоли могла стекти в новий колодязь... — понуро запропонував Дарій.

— А це смердюче лайно не горить? — сердито запитав воєвода.

— Ні. Це “молода” смола. У неї інші властивості. Я покажу... — і хлопець, не затискаючи носа, увійшов до печери.

Хвилина — повернувся з невеликим пористим камінцем, просоченим коричневою маслянистою рідиною.

— Дивіться... — та жбурнув камінець воєводі під ноги.

Дізій присів навпочіпки.

Порода була схожа на висохлу морську губку, вкриту білястим нальотом. На світлі камінь почав парувати.

Дарій присів на коліно поруч. Пояснив хриплим голосом:

— Під впливом тепла, повітря та мінералів ця бура смола випаровується та виділяє газ. Бачите? Камінь парує... а моя рука — ні.

Він показав воєводі свою правицю, забруднену в рідині.

— Цей наліт, виходить... — задумливо почав Дізій, але помічник перебив:

— Результат взаємодії речовин, з яких складається камінь і смола.

Наліт тим часом наростав, а рідина зникала, проїдаючи нові пори та розчиняючи частину каменю. Воєвода обережно доторкнувся до шматка породи — прохолодний.

— Воно не виділяє тепла. — поспішив повідомити Дарій.

— А якщо підпалити? Є кресало?

Воєводі простягнули скріплені шнуром шматочки кременю та кресала. На камінь впала іскра. І смола різко спалахнула синіми вогниками, зашипіла. Воєвода ледь не завалився на спину, здивовано усміхнувся. Камінь тим часом розтанув на очах, виділяючи їдкий газ та іскри. Секунда, і полум'я осіло — залишки смоли вигоріли. На місці каменю утворилися дрібні прозорі кристали та чорні крихкі уламки.

Дарій обережно підібрав один кристал, підніс до обличчя.

— Схоже на скло.

— Вперше таке бачу. — похмуро зізнався воєвода. Піднявся, потер коліна. Запитав: — А доопрацювати цю смолу не можна?

Дарій задумливо відгукнувся:

— Вона створювалася століттями... у нас немає технологій, які прискорили б цей процес.

Дізій засмучено зітхнув, поспішив натягнути капюшон облізлого кожушка. Сховав руки в рукави, обернувся до селян:

— Нумо всі на каменоломні. Стайні самі себе не побудують! А Дарій — чистити лайно і вигрібні ями. (чоловіки в натовпі задоволено посміхнулися) А зі смолою... — зітхнув, — Будемо думати. Поки запаси є!

І озирнувся до помічника. Той вже стояв прямо, заклавши руки за спину, задумливо дивився вдалину. Без шапки, легка шкіряна куртка розстебнута . І вітер безжально тріпав його відросле чорне волосся.

Як йому не холодно?

— На скільки вистачить того, що є? — напівголосно запитав воєвода.

— Може, до середини зими...

— Я спробую попросити в Ґреґа палива. Обміняємо на вівці.

І зробив крок до стежки, але помічник залишився на місці.

— Не зволікай! Тобі ще лайно чистити! — сердито зауважив Дізій.

— Здається, я зрозумів, як стародавні створили ці коридори... І ця долина — теж штучне утворення. — спокійним голосом відгукнувся Дарій.

Воєвода недовірливо хмикнув. Хлопець продовжив:

— За допомогою цієї смоли, вони пропалили… Не прорубали, а саме пропалили ці скелі.

Дізій насмішкувато зауважив:

— Дуже корисний висновок! Стане в пригоді.

Помічник різко глянув на нього:

— Ми можемо зруйнувати гори, якщо захочемо.

І хлопець захоплено посміхнувся. Замріяно підняв очі до неба.

— Спочатку вичистиш від лайна стайні... — суворо обрубив Дізій.

І розвернувся, енергійно покрокував униз по самому краю стежки. Дарій наздогнав його, прилаштувався ближче до стіни, обережно ступаючи поруч.

— Я намагався допомогти вашій дружині... — почав здавленим голосом хлопець.

Воєвода зупинився:

— Ми вже обговорювали це. Ці люди, — і вказав на чоловіків, які йшли стежкою попереду, — Працюють з ранку до вечора на полі, на каменоломні, у стайнях. Вони забули, як пахне м'ясо, який воно має вигляд. Їхні діти й твоя сестра голодують. Розумієш? Ми всі голодуємо! А ти береш і віддаєш цілу курку чужій дитині?

Молодий помічник опустив голову. Плечі зникли, затремтіло підборіддя.

Дізій заговорив м'якше:

— Тут так чинити не можна. Лана за весь час палець об палець не вдарила! А ти несеш їй курку. Вона вдавала з себе хвору, не працювала на полі, не заглянула жодного разу до сараю! А твоя сестра допомагала прибирати хліб і на вечерю вона НЕ буде їсти м'ясо. А дитина з дороги поїсть. Розумієш, що це несправедливо?

— Це ваша земля. — похмуро заперечив хлопець.

— Це земля гортів, яку я вийняв лише на час. Усе! — рявкнув воєвода.

Дарій нижче нахилив голову. Дізій сумно додав:

— І хто я без цих людей я на цій землі! Я просто — ніхто! Без людей я — ніхто. І ти ПОВИНЕН це бачити. І поважати їх, — знову вказав у бік односельців: — Нехай ніхто з них не вміє навіть читати, але вони однаково старанно трудяться з тобою заради спільної мети. Зрозуміло?

Дарій ледве дихав, дивлячись собі під ноги.

Воєвода підбадьорливо посміхнувся та поклав руку на зникле плече помічника.

— Не ображайся, друже. З роками ти зрозумієш мене.

І знову ступив уперед. Дарій — за ним зі словами:

— Тут ще дещо… Все хотів з вами поговорити про важливе рішення. Хочу одружитися.

Воєвода зупинився як укопаний:

— На кому?

— На Сонні... хіба вам не повідомляли, що ми...

— Дарій, це твоя особиста справа, але не обов'язково одружуватися.— обережно зауважив воєвода.

— Марі потрібна мати. Мені — господиня. Та і як шляхетний чоловік я не можу вчинити інакше. — без зволікання відповів хлопець.

— Розумієш, що ви дуже різні. Дружина має відповідати своєму чоловікові, а він — їй.

Помічник відвернувся. Вітер, немов змушуючи його подивитися воєводі в очі, вдарив в обличчя роєм дрібних градин. Дарій скривився, опустив голову:

— Хочете сказати, що я не гідний її або вона — мене?

— Ні! Ви просто різні! Ти освічений, ти мислиш інакше, ти вільніший завдяки своїм знанням! Сонна — хороша працівниця, не скандалить ні з ким, і, можливо, вона гарна жінка, але з іншого світу.

Обличчя Дарія напружилося, загострилося. Не розтискаючи зубів, він вимовив:

— Двома хвилинами раніше мене, вченого й освіченого з іншого світу, ВИ відправили чистити вигрібні ями та стайні від лайна.

Воєвода стиснув губи.

— І при розподілі ресурсів ви не дуже враховуєте мою освіченість. І моя сестра, і я — голодуємо з усіма однаково. — холодно зауважив хлопець.

Дізій глухим голосом відповів:

— Добре. Я особисто заручу вас.

— Дякую. Це честь для мене. — сухо відгукнувся помічник і поспішив униз не озираючись на воєводу.

2 епізод (Карій)

Карій розплющив очі. Не відчув болю. Повільно підняв праву руку перед собою. Насупився. Забилися гучно серця, здавило горло — пальці були понівечені, їх вкривала тонка біла шкіра, схожа на пергамент. Не вистачало мізинця, безіменний палець був коротший на дві фаланги.

Над хлопчиком нахилилася Лана.

— Моя рука... — перелякано прошепотів Карій.

— Поворуши пальцями, спробуй. — підбадьорливо промовила жінка теплим голосом.

Він зморщився, спробував стиснути кулак, але пальці ледь слухалися. Шкіра лопнула на кісточках. Він зморщився від болю.

— Зараз нанесу мазь. — і Лана відбігла кудись.

Карій повільно підняв ліву руку. Усі пальці вціліли, але були викривлені, ледь рухалися.

— Давай ручку... трохи буде пекти. Але ти не бійся... потерпи...

— Лана... — невпевнено промовив Карій хрипким голосом. — Я хочу присісти...

Жінка прискіпливо подивилася на нього.

— Спина болить, я втомився лежати... — ледь чутно поскаржився хлопчик.

Лана обережно підняла його під пахви й допомогла сісти. Карій зажмурився — в очах застрибали дрібні мушки. Він нахилився вперед, але жінка притримала його за плечі.

— Все добре? — суворо запитала Лана.

Шум у вухах. Хвилина. В очах прояснилося. Лана обережно відсторонилася від нього.

— Де я? Як довго спав?

— Вже осінь. Ти пролежав у сонному стані майже місяць.(хлопчик вражено відкрив рота) Щоб ти одужав швидше, я поїла тебе сонним відваром. Не важко сидіти? Що болить?

— Нічого... — невпевнено вимовив Карій.

— Прекрасно! Скоро будеш бігати. — вимовила вона з посмішкою, але одразу здригнулася.

І Карій спрямував погляд вперед — ковдра вкривала ноги. Під нею вгадувався силует правої стопи, гомілка правої ноги. Там де мала бути ліва стопа і гомілка — щось кострубате й провал.

Карій затамував подих. Права стопа ворухнулася. Він перевів погляд лівіше. Розгублено глянув на Лану. Жінка болісно зчепила зуби. Карій одним ривком відкинув ковдру. Вражено охнув — ліва нога, вкрита глибокими виразками, закінчувалася в ділянці щиколотки.

— Тихіше, тихіше... усе добре... — Лана стрімко обійняла його.

У цей момент двері відчинилися, на порозі застиг Дізій.

3 епізод (Сонна)

Сонна полоскала білизну в крижаній воді озера. Її витончені пальці посиніли й задубіли, ледь слухаючись. А невипраного мильного одягу в тазу ще було багато. Раптово, зі спини на неї навалилася Мара.

— Я така щаслива! — закричала дівчинка на вухо.

— Чому, люба? — тепло запитала Сонна.

— Цей придурок покликав тебе за дружину! Нарешті! — Мара присіла поруч. — Я все вже знаю!

Сонна зніяковіло почервоніла, відвернулася до води. Дівчинка обхопила її повну руку, притулилася, заплющила очі й пролепетала:

— Я просто щаслива!

Сонна вдячно усміхнулася у відповідь.

— Ти найпрекрасніша жінка на планеті! Як тільки ти примудрилася закохатися в мого брата? — вимовила Мара, дивлячись на Сонну із захопленням, немов перед нею сиділа жива богиня.

Обличчя Сонни стало сумним, вона обійняла дівчинку, промовила тихо:

— Твій брат — хороша, добра людина, Мара.

— Що ж про нього так погано говорять?! — відсторонилася дівчинка. — Та й я сама можу поскаржитися! Як він мені набрид із цими синьоокими! Постійно кричить на мене! Читати змушує! А я не хочу! Змушує рахувати! Це мені на що? — і насупилася, схрестила на грудях руки. А нещодавно взагалі сказав, що непогано було б, якби я вирушила до цієї божевільної!

— До Лани? — злякано заглянула дівчинці в обличчя Сонна.

Мара відповіла тоненьким голосом, копіюючи говір брата:

— Бачте, важливо приносити користь! — і вже обурливо проторохтіла: — А для цього треба стати лікарем! А я кров не переношу! Але йому начхати!

— Не ходи до Лани. - тихо попросила Сонна, - Не можна. Бо прокляття.

— Я це розумію! — відмахнулася дівчинка й раптово помітила серед випраного невелику білу сорочку. Щасливо плеснула руками: — О! Ти відіпрала її! Спасибі тобі! Я тоді у бруд упала... ми так злякалися, бігли й не бачили куди!

Сонна посміхнулася, поцілувала Мару в лоба, промовила теплим голосом:

— Ти замерзла, йди до хати. Розпалюй піч. Я прийду до вас і приготую обід. Твою улюблену печеню.

Дівчинка радісно вискнула та побігла геть.

4 епізод (Скарги воєводи)

Дізій суворо глянув на дружину. Жінка кивнула, немов дозволяючи увійти.

І він мовчки пройшов до діжки з водою. Зачерпнув кухоль, обернувся до Лани.

— Що з малим? Розмовляє?

— Йому ще шкідливо хвилюватися, тому краще не говорити. — незворушно повідомила Лана, погладжуючи дитину по спині.

Хлопчик безшумно плакав. Жінка, не обертаючись до чоловіка, зауважила:

— Мий руки та сідай за стіл.

Дізій попрямував до умивальника. Карій тим часом відсторонився від Лани. Витер сльози.

— Хлопці проґавили всю смолу в колодязях. На зиму так нічого й не добули... поки ще є паливо. Але його мало. Хліб не зібрали вчасно. Половину овець доведеться перерізати, щоб не витрачати ще й на них зерно... — воєвода старанно відмивав руки, поки скаржився дружині.

Лана допомогла Карію лягти та неспішно попрямувала до печі.

— Я, коли їхав, не подумав про чіткі вказівки. Сподівався, що Дарій впорається. Але він — хлопчисько зовсім...

Дізій витер руки. Присів за стіл. Обурено зауважив:

— І цей хлопчисько надумав одружитися!

— Ти був набагато молодший, коли ми заручилися. — недбало зауважила Лана, брязкаючи посудом.

— Я і ти — інша річ! Ми були дорослішими за досвідом!

— І кого обрав Дарій? — байдуже запитала Лана, простягаючи чоловікові чашку з гарячим відваром.

— Ти ж знаєш цю Сонну? Висока така, тиха...

Лана виклала щось сіре з казанка на тарілку.

— Я тільки чай поп'ю. Немає настрою для їжі... — відгукнувся воєвода та ледь помітно скривився.

— Час обіду. І тобі потрібні сили. — грізно нагадала Лана та підштовхнула ближче тарілку з перевареними овочами.

Воєвода розгублено подивився на дружину, запитав:

— А сама?

— Вже поїла. На смак непогано. Куштуй. — холодно відповіла вона, застигнувши над чоловіком шулікою.

Воєвода глянув на тарілку, сковтнув, знехотя взявся за ложку. Лана все ще стояла поруч, поставивши руки в боки. Дізій тяжко зітхнув. Покосився на хлопчика. Той згорнувся калачиком, вкрившись ковдрою.

— А довго ще цей валятиметься ось так? — недбало кивнув воєвода.

— У нього є ім'я твого роду. — холодно нагадала Лана.

Дізій невдоволено просичав:

— Зараз імена роздають абияк і ніхто вже давно за цим не слідкує.

— Їж. — холодно наказала Лана та кивнула на тарілку.

Дізій підняв ложку. Сковтнув. Раптово, двері відчинилися.

— Ґреґ їде в долину з десятком воїнів. — повідомив Гор.

5 епізод (пошуки алхіміка)

Дізій вийшов до Ґреґа. Той одразу повідомив:

— Є до тебе питання, воєводо. Треба поговорити наодинці.

Дізій боязко озирнувся на свою хату. Прищулився. І кивнув Горові:

— У тебе можна поговорити з Ґреґом?

Гор з огидою скривився у бік гортів. Але помітив на собі невдоволений погляд воєводи. І знехотя кивнув. І поспішив вздовж вулички. Ґреґ і воєвода — за ним.

Нарешті вони увійшли в невелику хату. Тут, на перший погляд, було прибрано — свіжа побілка на печі, незакопчений посуд, чистий стіл. Але на усьому лежав шар пилу, немов наводили порядок давно. А ще було два ліжка. Одне — охайно застелено. Інше — вкрито ковдрою абияк.

Дізій одразу м’яко звернувся до Гора:

—Принеси свіжої води. І чогось перекусити.

Той покірно кивнув і вийшов з хати.

Дізій та Ґреґ сіли за стіл. Горт одразу повів:

— На пустощі — північани. Вони навіть своїх мамонтів пригнали. Вартують і день, і ніч. Але… — і подався вперед: — Мої люди помітили янголів у горах.

Дізій нахмурився.

— Так. Рискають по скелях. Кілька загонів. — ледь чутно промовив горт.

Воєвода прикусив вуса. Відхилився назад.

— Вони шукають алхіміка? Так? — уточнив тихим басом Ґреґ.

Дізій потер долонею лоба.

— Що нам робити? — запитав горт.

— Мене обурює, що вони бігають по твоїх територіях без твого відому. — невдоволено пронидів через зуби Дізій.

Ґреґ насупився. Пробурмотів:

— Це ж янголи. Їм можна.

— Ні. — знизав плечима воєвода. — У них є своя земля. У вас — своя. Ви, якщо захочете перетнути межу їх володінь, повинні запитати дозвіл. Чому вони не роблять так само?

Ґреґ боязко пробасив:

— Тому, що ми горти. Вони з нами не можуть говорити.

Дізій невдоволено скривився.

— Я побоююсь, воєводо, що вони полізуть на північ. — тихо додав Ґреґ. — Бо там вже немає прорубаних коридорів і скелі поєднуються старими мостами. І ще… там можуть бути засідки мародерів.

— Це ж не твоя проблема, друже. — розвів руками Дізі , — Янголи без дозволу прийшли сюди. Все що з ними станеться — не твоя проблема, бо вони тут незаконно. А що дійсно повинно тебе турбувати — так це те, що хто завгодно просто так перетинає межу твоїх земель, а ти замість обурення, хвилюєшся про їхню безпеку.

Ґреґ опустив очі:

— Так… це ж… ну… янголи… їм можна… бо… бо…

Дізій підвівся зі свого місця. Пройшов до печі, де стояла порожня діжка для води. А пити хотілося. Зітхнув тяжко. Підняв голову. Прижмурився помітивши, що через свіжу побілку на печі проявляються ледь помітні плями — хтось колись розписував цю піч червоними квітами. Зітхнув та знову звернувся до горта:

— Багато років тому ми воювали проти янголів. Вони такі ж самі як і ми. Два серця. Печінка. Легені. Червона кров. Їдять ту ж саму їжу. Живуть не довше нас. — криво посміхнувся: — Янголи — такі ж люди як ми, як ви. Тобі треба це усвідомити.

Ґреґ понуро опустив голову, немов побитий собака перед господарем, несміливо кліпаючи з під лоба.

Дізій доброзичливо усміхнувся. І горт трохи випрямився:

— А що робити зараз?

— Можна відправити поштовика із запитанням: чого без дозволу ви гуляєте по наших землях. Адже є закон…

Горт перебив:

— Але чи не буде це… — запнувся, шукаючи відповідне слово. — Чи… це як ми намагаємося сховати алхіміків (Дізій здригнувся ледь помітно). Бо… якщо нам нічого ховати… Що скажеш, воєводо?

Дізій усміхнувся, роздивляючись Ґреґа. Поблажливо відповів:

— Це буде демонстрацією влади. Ви — володарі цих земель. Ви даєте право проводити пошуки, але у разі, якщо є офіційний запит. І ви не приховуєте нічого. Але запиту не було. Тож, закон порушений. Треба наголосити саме на цьому.

Горт кивнув. Одразу попросив:

— Напиши для нас листа, як представник.

6 епізод (волоцюжка чи свідок?)

Лише через маленькі витвори для вентиляцій під самим дахом у вівчарню проходило мляве денне світло. Але темрява не заважала бачити чорноокому Дарію й він встиг вичистити майже половину гною. Що дійсно йому заважало — це занизька стеля. Він постійно бився маківкою об дерев’яні балки. Темне неслухняне волосся посивіло від побілки. І груба сорочка на плечах теж була припорошена сірою крупою. Доводилося постійно пригинатися, від чого вже боліла шия та спина.

— Дарій! — раптово зі спини гукнув воєвода.

Хлопець втомлено зітхнув, озирнувся.

Воєвода стояв на вході. Вигляд мав стурбований: косматі брови зведені до широкого перенісся, чорні очі примружені, щелепи стиснуті.

— Щось сталося? — запитав Дарій.

Воєвода невпевнено зробив кілька кроків вперед. Застиг, придивляючись. Навіть прищулився. Дарій підійшов ближче. Тільки тоді воєвода тихо промовив:

— Ґреґ приїздив. Янголи нишпорять горами, шукають алхіміка. Вони заїхали в гори потайки.

— А Ґреґ бачив дитину? — одразу запитав Дарій.

— Ні. Я розмовляв з ним у хаті Гора.

— Тож… — Дарій навіть посміхнувся, — Здається, ви теж вважаєте хлопчика свідком.

Дізій прикусив вуса, тяжко зітхнув. Похмуро відповів:

— І так, і ні. Але, якщо в тебе з’явилися такі підозри, то теж саме могли подумати й інші. Я все ж вважаю, що дитина нічого не знає про алхіміків.

— Ми могли б запитати самого хлопчика. — знизав плечима Дарій.

Дізій невдоволено скривився. Відповів, відводячи очі в сторону:

— Ні… дитина весь час спить. Лана дає йому якісь ліки.

Дарій поспішив:

— Лана могла б не давати хлопчику сонний відвар хоча б один день. Ми тоді запитаємо хлопця, де він був, звідки прийшов й що бачив.

— Лана не піде на це. — похмуро пронидів Дізій й одразу зверхньо додав: — Та й маленький хлопчик — що воно розуміє? Воно й мізків ще не має!

— Не сказав би, що в цей вік дитина нічого не розуміє. Я, наприклад, в його віці був відправлений у Вогнедар навчатися…

— Не рівняй досвід освіченого розумника зі знатної багатої родини із досвідом волоцюжки. — перервав Дізій.

— Але ми не знаємо…

— Дарій! Досить! — і Дізій кинувся до виходу, але на порозі зупинився, озирнувся до помічника: — А в тебе сьогодні є що поїсти?

— Сонна готує овочеву печеню.

Дізій кивнув та голосно зітхнув.

— Приходьте їсти до нас. — похмуро запросив Дарій.

— Залюбки. — і воєвода навіть усміхнувся, озирнувся — половина підлоги ще була вкрита гноєм і залишками сіна. — Після обіду я допоможу тобі. Поки інші зайняті й не бачать.

— А про смолу запитали в Ґреґа?

— Забув… — відмахнувся воєвода та нетерпляче переступив поріг: — Нумо обідати!