Пролог:
Пролог:
1996 рік. Черкаси. Інтернат для дітей сиріт.
Даша:
Скло було настільки старим, що світ за ним здавався трохи викривленим. Я притисла чоло до холодної поверхні, спостерігаючи, як на тротуарі зупиняється вишневий седан. Звідти вийшла жінка — її червона сукня ледь торкалася асфальту, а в руках вона тримала маленького тер’єра з бантом на шиї. Жінка сміялася. Вона була вільною.
— Хочеш таку саму? — пролунав похмурий голос поруч.
Я не повернула голови. Знала, що Яна дивиться не на сукню. Яна дивилася на водія, на те, як упевнено він тримає кермо.
— Я хочу все, — прошепотіла я. — Все, що вони мають.
В коридорі почувся різкий крик виховательки: "Марш на вечерю, щури!". Яна схопила мене за руку. Її пальці були тонкими, але міцними, як дріт.
— Обіцяй мені, — сказала Яна, — що ми ніколи не будемо голодними. Що б не довелося зробити...
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!