Тенета

​Розділ шістнадцятий

​Павло:

Да, дорога на Хмельницький — це тобі не одеська траса, тут сильно не поженеш. Туди вів я, все-таки нічна їзда важча. А от назад будемо їхати вдень, тому домовилися, що назад машину поведе вона. І хоч як я її не відмовляв не їхати — не відпустила мене самого. А я що? Після тієї ночі, що вона подарувала мені... Мені? Нам! Після такого хіба я можу їй перечити? Вона неймовірна... Дякую тобі, Доле, що ти дозволила нам знайти одне одного... Хочеться вірити, що це вже на все життя. Хочеться бути поруч і радіти кожній хвилині, проведеній разом...

​Даша:

Ох і дороги. Повзли мов черепаха, зупинялися на летичівському базарі, поїли, подивилися на рибу, яку всі так нахвалюють... Риба як риба, у нас в Черкасах ще й кращу можна придбати, не знаю, що тут такого особливого, що всі її так нахвалюють. Сам Хмельницький — ну, таке собі. Черкаси мені більше подобаються, може, через те, що у нас Дніпро, а може тому, що то рідне місто... Базар сподобався. Це не Одеса, тут спокійніше і не так страшно, і масштаби не ті. Та то все таке... пусте. Головне, що ми разом. Всю дорогу розмовляли, взагалі-то розповідав в основному він. Я лише задавала питання, а він розповідав, цікаво... А я старалася не пригадувати ті роки... І не тому, що це сумно, а тому, що там була вона. А вона зараз — табу. При одній лише згадці починає підступати до горла нудота. Тому-то розмовляв він, а коли якась тема добігала кінця — ми починали мріяти. Спочатку я, а потім і він додавав до моїх мрій свої фрагменти, і вимальовувалися такі красиві картинки... Я розумію, що більшість з них не збудуться ніколи, але як красиво виходить, коли в твої мрії вплітається малюнок мрій людини, яку ти кохаєш. Так, так — кохаєш. Ми провели всього одну ніч разом... Це було.... Феєрично? Фантастично? Казково? Я не знаю навіть, як це охарактеризувати... Це була ніч КОХАННЯ. Саме так, з великої букви... Я тонула в ньому, а він у мені, і ми разом у цілому всесвіті. Я ніколи до цього не зустрічала такого ніжного і водночас несамовитого коханця. Він мене покорив...

​По дорозі назад, вже після Корсуня, за кермо знову сів він. І ми знову мріяли. Ні, ми не мріяли про щось, що нам не під силу. Ми мріяли про наступні вихідні. Поїдемо в село, і він буде вчити мене їздити на велосипеді і плавати. А ще — навчитися робити закрутки на зиму. Я ж навіть не цікавилася цією темою ніколи в житті. А ще він розповідав, що влітку після дощів у посадках понад морем є багато шампіньйонів, і ми колись поїдемо їх збирати. Потрібно буде сходити до храму і подякувати їй, що вона подарувала мені його...

​Приїхали пізно, вже темніло, він швиденько вивантажив товар у контейнер. Потім поїхали додому. Швиденько разом почали готувати вечерю. І тут задзвонив мій телефон. Я якраз була біля плити, Павло приніс мені телефон і дав мені в руки. Глянула на екран і відчула, як десь з глибини починає підніматися нудота.

​— Слухаю...

— Завтра об одинадцятій, в кафе, повернеш речі... — і відбилася.

​А я почала масажувати свою долоню і, заплющивши очі, стала уявляти очі тієї, що чекає на мене в храмі...

​— Даш? Що знову? — він стояв поруч і тримав мене за талію.

Мене вже почало відпускати — це допомагає... Я посміхнулась до нього і погладила його щоку.

— Не хвилюйся, то була невдала спроба, все добре...

Він поцілував мої пальці і дивився мені в очі.

— Ти втомилася... Іди, прийми душ і в ліжечко. Я тут сам справлюся... А потім принесу тобі вечерю в ліжко...

— Пашка, ти неймовірний... А я твоя слухняна дівчинка... Ну, раз ти так хочеш... Піду.

​Я поцілувала його і пішла приймати душ. Там можна обдумати плани на завтра...

​Черкаси, залізничний вокзал.

​Даша:

Вона запізнюється, як завжди. Сиджу за столиком біля вікна і дивлюся на вулицю. Поруч на стільці спортивна сумка. Я підготувалася. Павло пішов на базар сам. Домовилися, що прийду пізніше... Взяла пігулку від нудоти, а тут замовила чай, велику чашку, і вкинула до неї листочки м'яти і шматочок імбиру. Вона вийшла з таксі і пішла до кафе. Гарно вдягається, видно, що грошей на неї він не жаліє...

​— Привіт, — вона сіла навпроти мене.

— Привіт, — я старалася на неї не дивитися...

— Привезла?

Я кивнула головою в бік сумки на стільці.

— Чому не питаєш, як у мене справи?

Я зробила ковток чаю.

— І як?

— Нормально, наплакала собі на авто. Обіцяв до кінця літа мені купити щось потужне...

— Вітаю.

— Що з тобою? Чому ти на мене навіть не дивишся?

​І я подивилася... Скрутило майже миттєво. Я навіть не встигла потягнутися за пігулками... Впала на підлогу і вирвала. Вона кинулася до мене.

— Даш, чорт, чим я можу допомогти?

Сука... Чим ти можеш мені допомогти? Іди звідси під три чорти, щоб я тебе не бачила.... Може, тоді відпустить...

— Чай... Дай мені його... — я видихнула, — і таблетки в сумці...

​Вона схопила мою сумку, відшукала таблетки, подала мені. Мої руки тряслися, я ледве змогла впхнути одну до рота...

— Чай...

Вона подала мені чай, я зробила кілька ковтків. Поруч вже було дві офіціантки...

— Що вона пила? — це хтось переляканим голосом запитав із сусіднього столика. — Вона чимось отруїлася? Що вона їла?

— Дебіл, у неї токсикоз, вона вагітна, — це вже Янка.

​Вони допомогли мені сісти на стілець...

— Вибачте, що так вийшло, — звернулася я до офіціанток, що стояли поруч і, здається, нікуди не збиралися йти.

— Та, доню, нічого, — промовила старша з них, жінка років сорока. — Це в тебе перша вагітність?

— Так.

— У мене перша була нормальна, а от друга — перші чотири місяці щоранку кишки вивертало, а потім як і не було...

​Яна розрахувалася за нас обох.

— Ходімо, — однією рукою вона взяла мене за лікоть, а другою вхопила зі стільця сумку. Ми вийшли на вулицю.

— Бля, Дашко, вибач, що я на тебе минулого разу наїхала... Я ж навіть не уявляла, що це справді така херня нездорова...

Я зупинилася і глянула на неї... Цього разу мене чомусь не нудило...

— Я думала, ти засцяла, не змогла переступити себе і розіграла там у кафе комедію... А воно бач як...

​Ну нахера ж ти згадуєш те кафе... Мене знову почало скручувати, я присіла і почала випльовувати тягучу слину.

— Бля, Даш, що знову? Як же ти додому доберешся...

— Янко, води.

Вона кинулася назад в кафе... Її не було секунд сорок, а до мене підійшов черговий по вокзалу міліціонер.

— Громадяночко... Ви п’яні?

​В цю мить з дверей кафе вибігла та сама старша офіціантка з пляшкою води, а за нею слідом на високих шпильках дріботіла Янка.

— Васю, іди нахуй! — ще від дверей почала офіціантка.

— Тьотю Свето, не поняв?

— Васю, вона вагітна, у неї токсикоз, іди нахер — он циган ганяй, бо приїхали он зі Сміли душ двадцять... Нароблять тобі клопоту.

​Сержант пішов у бік посадкових платформ, а вона мені дала води.

— Дякую, вже краще...

Янка і офіціантка дивилися на мене зі співчуттям.

— Воду лиши собі, про всяк випадок, — сказала вона і вже збиралася йти працювати.

Я потягнулася за грошима...

— Та перестань, дитино, — сказала вона і пішла.

​Яна підтримувала мене за лікоть.

— Тобі допомогти доїхати додому?

— Я сама...

— Ти вибач, я ж не знала... Більше не буду тебе просити нічого... В такому стані не можна... Може, колись... То точно доїдеш?

— Доїду, пока...

​Вона поцілувала мене в щоку і пішла в бік стоянки таксі...

Я пройшла вулицею до зупинки тролейбусів. Людей було небагато, кілька зупинок — моя. Спочатку до храму, а потім на базар. В храмі людей майже не було. Я підійшла до неї... Вона слухала мене з серйозним поглядом, а очі малого у неї на руках до мене всміхалися. А коли я розповіла їй про нас із Павлом, про наші мрії, то погляд її став теплим, як у мами... Павлової мами...