Тенета

​Розділ двадцять другий

​Тиждень по тому

​Даша:

Час тут тягнеться, як гума.

Я вже не в реанімації.

Палата. Тиша. Стіни. Стеля. Вікно.

І я.

Тіло чуже.

Ребра вже не ниють при кожному вдиху.

Ключиця тягне.

Нога… я навіть не дивлюся туди зайвий раз. Метал. Фіксатори. Важкість.

Але найгірше — не біль.

Свербить.

Під гіпсом. Під бинтами. Під всім цим…

Наче шкіра кричить.

Чешеться так, що хоч кричи.

А не можна.

Медсестра вчора протирала мене вологими серветками.

Каже — «полегшає».

Не полегшало.

Запах… лікарняний… ліки… піт… щось ще…

Хочеться просто… встати… піти в душ… змити з себе це все.

Не можу.

Лежу.

Дивлюся в стелю.

Іноді думаю — краще б боліло сильніше.

Тоді не було б цього… всередині.

Порожнечі.

…

Двері тихо рипнули.

Я навіть не повернула голову одразу.

Думала — медсестра.

Крок.

Повільний.

Стук.

Милиці.

Серце стиснулося.

Я повернула очі.

Він.

Стоїть у дверях.

Петро.

…

На секунду…

мені здалося, що це Павло.

Той самий зріст.

Ті самі плечі.

Те саме обличчя…

Тільки… бліде...

І без шрама на брові.

І очі… інші.

Живі… але втомлені. Глибокі.

Він теж дивиться на мене.

І не заходить.

Наче не впевнений… чи має право.

— …Привіт, — тихо.

— Можна?

Голос.

Схожий.

Я закрила очі на секунду. Сльози…

Не можна.

Відкрила знову.

Він уже зайшов.

Повільно. Обережно.

Кожен крок — зусилля.

Підійшов до тумбочки.

Поставив пакет.

— Там… це… — кивнув. — Наші передали… з села.

Я перевела погляд.

Банани.

Пляшка соку.

Ще щось…

Таке звичайне.

Таке… не з цього життя.

— Дякую, — ледь чутно.

Голос чужий.

Він кивнув.

Стоїть.

Не сідає.

Не знає, куди подіти руки.

Одна тримає милицю.

Друга… просто висить.

Я дивлюся на нього.

І не можу не бачити…

Його.

Павла.

…

Він теж це відчуває.

Я бачу.

Як відводить очі.

Як стискає губи.

Як ніби хоче щось сказати — і не може.

Тиша.

Довга.

Важка.

— Сідай, — показала очима на стілець.

— Як ти?.. — нарешті.

Я ледве усміхнулася. Якщо це можна так назвати.

— Жива…

Пауза.

— Ти?..

Він знизав плечима.

— Нога… ребра… голова… — ледь хмикнув. — Жити буду.

Знову тиша.

Я дивлюся на його брову.

Чисту.

І раптом…

Сльози підступили. Не стримала.

Різко.

Несподівано.

Я відвернулася.

Щоб не бачив.

Не хочу.

Не зараз.

Він зробив крок ближче.

Зупинився.

Сів на стілець. Обережно…

Не торкається.

— Дашо…

І замовк.

Бо це ім’я…

не його було.

…

Я заплющила очі.

Дихати стало важче.

— Я… — він знову. — Я не знав, як прийти…

Тихо.

— І зараз не знаю…

Я мовчу.

Бо я теж не знаю.

Хто він тепер для мене.

Хто я для нього.

І що нам робити з цим всім… як жити.

— Мама… — сказав тихо. — З дітьми…

Я кивнула.

— Знаю…

Голос зірвався.

— Як вони?..

— Нормально… — пауза. — Разом… як завжди…

Разом.

Я ледь усміхнулася. Уявила Марину…

— Марина?..

Він на секунду підняв очі.

— Бігає… дзиґа, як завжди…

Ледь тепліше в голосі.

І знову — тиша.

Тиша…

Ми сидимо.

Двоє.

В одній палаті.

Залишені.

І між нами…

ті, кого більше нема.

…

Я відкрила очі.

Подивилася на нього прямо.

Вперше.

Довго.

Він не відвів погляд.

— Важко?.. — пошепки.

Він почув.

В його очах з’явилися сльози.

Не побігли… просто стали вологими.

— Я розучився жити…

— Без неї…

І знову тиша.

І я…

Не знаю, як тепер буду жити…

Без Павла.

І в цю секунду…

щось змінилося.

Ледь помітно.

Не почуття.

Ні.

Щось інше.

Розуміння.

Ми обидва це несемо.

Разом.

Хочемо чи ні.

Він важко підвівся.

— Ти ще прийдеш?.. — тихо.

Сама не зрозуміла, як це сказала.

Він кивнув одразу.

— Прийду.

Без пафосу.

Просто.

Як обіцянка.

— Приходь…

І мені вперше за весь цей час…

стало не так порожньо.

​Наступного дня

​Даша:

Я чекала. Прийшов лише після обіду.

Знову зупинився в дверях.

— Можна?

Посміхнулася.

Зайшов... знову пакет на тумбочку.

— Це з села, знайомі... Кожен день хтось приїжджає...

— Пам'ятають...

Сів. Дивиться на мене.

А я не можу... Отак прямо не можу...

Очі закриваю і бачу його...

Як я тепер житиму без нього?

— Слідчий приходив...

Глянула на нього.

— Нічого не розповідав, тільки питав...

Тиша...

— Я з його запитань зрозумів — Славка зробити винуватим хочуть.

— Як?

— Не зупинився при виїзді на головну...

— Я не пам'ятаю... нічого...

— Я пам'ятаю... Тойота йшла по другій смузі... Не було там його вини... здається...

Він замовк. Тиша...

Сільські провідували, то казали, що заходили до матері в гості.

— ?

— Кажуть, Євген вже так щебетати біля Марини навчився, що й не переслухаєш...

Посміхнулася. А в очах знову сльози... Доню... Скучила за тобою... Раніше хвилини без тебе не могла... А тут вічність... Вічність... і без нього... Таких, як він... не було в моєму житті... і не буде...

Як він... Як Оленка...

Поглянула на Петра...

Дивиться у вікно і посміхається... Про щось своє...

Як йому тепер... без неї?

Він її так кохав... Вона казала... Я бачила...

Закрила очі, прикинулася, що сплю...

А перед очима він... Павло...

В лікарняному халаті...

Тихо встав...

Пішов.

А я одна...

Я і мої сльози.

​Наступного дня

​Даша:

Двері відчинилися різкіше, ніж зазвичай.

Я подумала — медсестра.

Але ні.

Чоловік.

У формі.

Зайшов без стуку. Оглянув палату так, ніби тут щось його дратує.

Очі…

Неприємні.

Холодні.

І якісь… слизькі.

Десь я вже такі бачила.

І згадала.

Інтернат.

Хлопці, що нишпорять по чужих тумбочках.

Тихо. Обережно.

А потім удають, що це не вони.

Щур.

Він підійшов ближче. Дістав блокнот.

— Даша, так? — не питає. Стверджує.

Я мовчу. Дивлюся.

— Я слідчий, — коротко. — Потрібно поставити кілька питань.

Сів. Не питаючи дозволу.

— Ви пам’ятаєте момент аварії?

Я повільно похитала головою.

— Ні…

Він зітхнув. Ледь помітно, але з роздратуванням.

— Добре… — щось записав. — Можливо, пам’ятаєте, як виїжджали на головну дорогу?

Я знову похитала.

— Ні…

Пауза.

Він підняв очі. Дивиться прямо. Довго.

— Водій… — сказав повільніше. — Він не зупинився перед виїздом. Ви це могли помітити?

Щось всередині стиснулося.

Не пам’ятаю.

Але…

чомусь не так.

— Я… не пам’ятаю…

Він постукав ручкою по блокноту.

Тихо. Але нервово.

— Можливо, ви бачили, з якою швидкістю їхали? — знову. — Чи були якісь… дивні речі? Поведінка водія?

Ще один кивок.

— Ні…

Його губи стиснулися.

— У його крові знайдені сліди наркотичних речовин, — сказав ніби між іншим. — Це могло вплинути на ситуацію.

Слова повисли в повітрі.

Неприємно.

Як бруд.

Я дивлюся на нього.

І мовчу.

Бо… не пам’ятаю.

Але щось не так.

— Ви ж розумієте, — нахилився трохи ближче, — від ваших свідчень залежить багато.

Я мовчу.

Дивлюся.

І нічого не кажу.

Його це злить.

Я бачу.

Очі стали ще холодніші.

— Добре, — різко закрив блокнот. — Коли згадаєте — повідомите.

Підвівся.

Не попрощався.

Вийшов.

Двері грюкнули тихіше, ніж хотілося б йому.

…

Я дивлюся в стелю.

І знову це відчуття.

Що щось… не так.

Але в голові — порожньо.

…

Через якийсь час двері знову відчинилися.

Тихо.

Знайомо.

Стук.

Милиці.

Я навіть не здивувалася.

Петро.

Стоїть у дверях.

І дивиться вже не так, як вчора.

Якось… простіше.

Наче рішення прийняв.

— Привіт, — тихо.

— Привіт…

Зайшов.

Сів.

Без вагань цього разу.

— Як ти?..

Я знизала плечима.

— Як і була…

Він кивнув.

Пауза.

— До мене сьогодні теж приходили, — сказав.

Я перевела погляд.

— Слідчий?..

— Ага.

Криво усміхнувся.

Без радості.

— Питав… те саме.

Тиша.

— І що ти сказав?..

Він глянув у вікно.

Довго.

— Що пам’ятаю, — тихо. — А решта — хай самі думають.

Я дивлюся на нього.

Він не дивиться у відповідь.

— Мене скоро випишуть, — сказав раптом. — Кілька днів ще… і додому.

Слово «додому» прозвучало якось дивно.

Наче… не до кінця правда.

— Добре… — тихо.

Він кивнув.

— Буду… заходити, — додав після паузи.

Наче не був певен, чи варто це говорити.

Я подивилася на нього.

— Заходь…

Він вперше за цей час глянув прямо.

І кивнув.

Просто.

Без слів.

І після того, як він пішов,

у палаті знову стало тихо.

Але вже не так,

як раніше.

Не порожньо.

Просто… тихо.