Тенета

​Розділ чотирнадцятий:

​Даша:

​Прокинулася як завжди о шостій ранку. Відчувала себе чудово, ніякої нудоти і настрій чудовий. Сьогодні влаштую прання і прибирання в хаті. Попила чаю, закинула в пральну машину одяг і згадала про телефон. Ввімкнула його і почала займатися прибиранням, поки машина пере речі. Щось потрібно робити з одягом Кості. Деякі речі доведеться викинути, але є й такі, що можна здати в комісійний... Кому це вже не спиться, дзвонить так рано — ще семи немає? Глянула на екран — Яна... Долоні чомусь вмить спітніли, а серце затріпотіло в грудях. Що їй говорити?

​— Слухаю.

— Привіт.

— Привіт.

— Що ти там вчора начудила?

— Яно, в мене не вийшло...

— Та знаю я, сука моєму хвалилася, як рятувала молоденьку дівчину від нападу токсикозу, а він вже мені... Ти не могла нічого кращого придумати?

— Ти не розумієш, це дійсно був токсикоз.

​Голос Яни був тепер злий, відчувалося, що злість її просто розпирає...

​— І що тепер? Ти засвітилася... Тепер міняй перуки не міняй — тебе можуть впізнати...

Я мовчала і почала відчувати, як до горла підкочується нудота.

— І що мені тепер накажеш робити? Зі своєю вагітністю ти провалила всю справу.

​І тут мене накрило по-справжньому, я впала на коліна, а телефон випав з рук. Я кашляла, плювалася, навіть трохи зригнула ранковим чаєм. Скільки я перебувала в такому стані не знаю, але коли мені полегшало, то зв'язку з Яною вже не було, вона відбилася. Пішла на кухню, вмила заплакане обличчя і тут знову задзвонив телефон. Блядь, Яно, як ти мене дістала, сука. Це був Павло.

​— Да, слухаю.

— Даш, що сталося, чому ти вчора не відповідала на дзвінки? Де ти пропадала весь день?

​Де я пропадала... Я їздила вбивати ненароджене дитя... При згадці про це мене знову накрило, і я побігла до раковини на кухні...

​— Даш, що з тобою? Дашооо!!!

​Він прилетів хвилин через двадцять... Отак як був вдома: в розтягнутих на колінах спортивних штанях і порваній на животі майці, в домашніх капцях. Вихором увірвався до хати, обхопив мене руками і притиснув до себе.

​— Що з тобою?

— Токсикоз, нудить...

​Павло витер сльози на моїх очах і поцілував мене в щоку.

​— Поїхали, — він знову притис мене до себе, — поїхали до мене.

— Навіщо?

— Ти будеш поряд під моїм наглядом... — він трохи зніяковів.

— Що це дасть? Сьогодні під наглядом, а завтра ти на базарі, а я... Якщо мене не відпустить, то лишуся вдома.

— Тоді я переберуся до тебе?

Він не стверджував, він запитував дозволу...

— Навіщо?

— Ну хоча б для того, щоб у мене не поїхав дах... Я вчора всі лікарні обдзвонив у пошуках тебе.

​Я дивилася на нього... Невже?

​— Даш, ти не розумієш? Це життя. Людина може переходити вулицю, і її може збити машина, може взятися мокрою рукою за холодильник, і її вб'є струм. Я дзвонив цілий день — ти не відповідала. Що мені було думати?

​Я обняла його і поклала голову на груди. Ми стояли посеред кухні, він обняв мене, притискаючи до себе, і цілував мене в маківку.

​— Якісь ліки є від цієї халепи?

​Я пригадала, що Віра дала мені аркуш, на якому записала назву пігулок і свій номер. Ледь я пригадала, при яких обставинах ми познайомилися — почало нудити знову. Я вирвалася з його обіймів і підійшла до раковини.

​— Знову?

— В моїй сумочці, в гаманці аркуш... Поглянь.

​Він пішов шукати сумочку. Я ввімкнула воду... Думай про щось хороше... Не думай про той день... Я заплющила очі і уявила собі ту, що дивилася на мене з ікони, її очі. Мене стало відпускати, а потім мені чомусь пригадалося, як мою долоню хвицьнула дитина... Жива дитина Віри... І нудота стала відступати... А я знову побачила ту, що дивилася на мене з ікони, а малюк на її руках посміхнувся до мене...

​— Знайшов, я побіжу в аптеку.

— Пашо, зачекай.

— Що?

​Я поглянула на нього. І в такому вигляді він збирається йти в аптеку?

​— Ходімо підшукаємо тобі щось вдягнути.

— Даш, потім.

— Яке потім? Хтось з базарників побачить тебе в такому вигляді...

— Мені пох.

— А мені не пох. Побачать і підуть чутки по базару, що Дашка сама засралася по вуха, ще й чоловік у неї ходить по місту тепер мов безхатько. Оксана почує — от радості буде...

​Після цих слів він пішов до шафи зі мною. Та одяг Кості на нього був малий. Ледь відшукали якусь футболку і шорти.

​— Ну хоча б так. І попитай чай — м'ята або імбир.

​Він пішов до автівки, а я лишилася. На душі було чомусь так тепло... Як добре, коли поруч є хтось, хто про тебе піклується...

​Павло:

​В такому одязі хіба що в гей-клуб, все так обтягує і сковує рухи, але все одно краще, ніж в порваній майці. І як я так неуважно вискочив з дому, що навіть не звернув увагу на одяг? Як, як... Хвилювався...

​Вже третю аптеку відвідав — немає таких ліків. М'яту і імбир купив, а пігулок немає. В четвертій аптеці їх також не було, але тітка на касі зупинила.

​— Молодий чоловіче, поверніться, будь ласка.

Я повернувся, підійшов ближче.

— Вам конче потрібні ці пігулки?

Я лише кивнув ствердно.

— Моя сестра працює в аптеці на сусідній вулиці... Ви їх так просто не купите... Я можу подзвонити, але доведеться доплатити...

— Нема питань...

— Підійдете до неї, скажете їй: "Вам дзвонила Жанна".

​Ну нарешті, тепер лечу до неї. По дорозі заскочив в магазин, взяв хліб, тепер точно до неї.

​Даша:

​Який він смішний в цьому одязі. Але молодець, відшукав і пігулки, і чай — он вже мені заварює в термос. Він справжній, і це класно. В ньому немає понтів, він є такий, як є. Ще ніхто і ніколи не був зі мною таким відкритим і турботливим — ні Костя, ні Яна. Бля-а-а, ну що ж це зі мною таке: варто було лише згадати Янку, і мене знову почало нудити... Я побігла до ванної кімнати, а вже через кілька секунд поруч стояв Павло з чашкою чаю.

​— Даш, може, зроби ковточок...

В жопу ковточок, я схилилася над раковиною і...

​Як я там відчувала його поштовх в долоню? Ось так, так, це саме те місце на долоні, де він торкнувся мене тоді... біля стадіону... Я пальцями намацала на своїй долоні те місце, де він торкнувся мене, і стало відпускати... Дивно... Вже минула доба, а моя долоня і досі пам'ятає оте його хвицання... Я взяла чашку і піднесла до рота... Скільки переживання і страждання в його очах , немов це не я, а він сам страждає від токсикозу.

​Давай, Дашко, аналізувати. Ця халепа дає про себе знати, коли ти згадуєш свою подругу. О, лиш подумала, а вже з'являються перші позиви. А ще коли згадую те кафе... О, ні, оце вже серйозно... Ні, роблю ковток, теплий чай пролився на мою футболку, мене скручує над раковиною. Уявляй, уявляй її очі... І очі отого, що в неї на руках... І долоню, Дашо, мни свою долоню в тому місці... О-о-о, відпускає... А він стоїть поруч, зблід.

​— Даш, невже це буде тривати всі дев'ять місяців? Ти витримаєш?

​Я поклала голову йому на груди... Я витримаю... Тепер я знаю причину. Головне — навчитися контролювати свої думки...