Тенета

​Розділ вісімнадцятий

​Павло:

​Чотири дні вихідних вирішив зробити нам із Дашею, а що? Маємо право. Не так-то часто ми з Петром зустрічаємося сім'ями, та ще й у батьківській хаті. На Різдво, на Пасху і коли картоплю копаємо... Це одне, а друге — хочу, щоб Даша звикала до родини, до сім'ї. Хочу виділити їй більше уваги. В місті воно не те. Там робота, біганина, то те потрібно, то те, а тут... Тут навіть повітря інше... І люди, люди інші... відкриті, добрі й усе роблять без поспіху, обмірковано...

​Стоїмо під під'їздом, чекаємо Петра з Оленкою. Трохи хвилююся, як-то вони її приймуть. Сьогодні вона без чорної косинки. Ого, скільки торбів і сумок винесли, куди воно все влізе? Доведеться деякі сумки під ноги ставити, в багажник усе не ввійде...

​— Здоров будь, брате! — Петро обняв мене і стиснув у своїх обіймах. — Пропав десь, дому не тримаєшся, — в його очах лукавинка, знає добре, де я пропадаю, чому в квартирі не живу. І на базарі тоді розмовляли, та й з матір'ю по телефону ж майже кожен вечір говоримо, то сто процентів, що вона йому розповіла про моє кохання...

​— Здоров, братику... Знайомся, Даша, моя майже дружина...

​— Брате, а чому майже?

​— Потім розповім, потім, брате... А Оленка ж де?

​— Ти ж знаєш Оленку, Павле: поки не перевірить усі крани і розетки — з хати не піде, — він розвів руками, — що поробиш, така вона.

​Нарешті з під'їзду вийшла його жінка.

​— Привіт, Паш, — поцілувала в щоку.

​— Знайомся, це моя Даша.

​Вони обнялися, придивляючись одна до одної, а ми з Петром стояли збоку і посміхалися. Зовсім різні, але такі гарні жіночки... Ми з Петром сіли позаду, а дівчата — попереду.

​— Паш, зад і так перевантажений, може, перейдеш наперед? — Даша повернулася до мене.

​— Ну, то тоді ми з Петром спереду, а ви з Оленкою позаду, я поведу.

​— Домовились.

​Я вів авто, а Петро сидів поруч і прислухався, про що там говорять дівчата. Іноді він посміхався і непомітно мені підморгував. Я так розумію, у них там усе гаразд.

​Даша:

​Правду говорив Павло, що якби не шрам на брові, то і відрізнити їх було б важко. Навіть зачіски однакові. І не дивно, як потім з'ясувалося, їх обох стригла вдома Оленка. Якось так сталося, що ми з нею відразу знайшли спільну мову. Вона хоч і старша від мене на цілих п'ять років, але я вже тепер розумію, що після цієї поїздки в моєму житті з'явиться нова подружка... Вона мені відразу сподобалася: красива, трохи нижча від мене, зі світло-русим довгим волоссям, красивим обличчям і зеленими очима, гарною фігурою — вона викликає симпатію з першого погляду. А вже коли ми почали спілкуватися на задньому сидінні авто, то і я зрозуміла, що сподобалася їй... З нею цікаво. Шлях пролетів непомітно, ось уже і хата Валентини Іванівни.

​Петро відчинив ворота, він тримав одну половинку, я — іншу, Павло заїхав у двір. Валентина Іванівна всіх обняла по черзі, поцілувала в щоки, а мені ще й підморгнула. Потім ми займалися закрутками, хлопці збирали на городі огірки і кабачки, ми з Оленкою рвали кріп і листя хрону, чистили часник. Якби цим займатися самому, це було б довго і нудно. А такою командою все робилося швидко і весело. Хлопці весь час жартували, ми сміялися. Іноді хтось із них заводив пісню, яку тут же підхоплювали або Валентина Іванівна, або Оленка. Я теж так хочу: приїдемо додому — попрошу Пашку, щоб і мене навчив народних пісень, а то я ж, крім попси, вважай, нічого і не слухала. А це ж так красиво, особливо коли на два голоси... А потім хлопці захотіли поїхати в магазин по рибу і пиво.

​— Що то за шашлик, якщо пива не буде?

​Я хотіла лишитися вдома, щоб допомагати готувати обід, але...

​— Даш, поїхали з нами. Оленка з мамою впораються самі. А ти подивишся на наш магазин і порівняєш із летичівським базарчиком, пам'ятаєш його?

​І ми поїхали. Аж на тому кінці села, біля рибного господарства, стояв охайний магазин «Боровицька рибка». Людей було мало, але вибір був такий, що очі розбігалися. Чого тут тільки не було: сом, лящ, судак, плітка, краснопірка, окунь і ще багато іншої риби, назв якої я не запам'ятала. Я і цих-то не знала, все вичитала на цінниках. А ціни значно нижчі, аніж там на трасі. А головне — ніякого пилу і мух. Була тут і свіжа, і копчена, і в'ялена риба. Хлопці в рибі розбиралися значно краще за мене, тому впевнено вибрали те, що шукали, а ще купили пива і поїхали додому.

​Потім ми пообідали, і нас з Оленкою повезли велосипедами до моря. Дорослі мужчини, яким уже майже по тридцять, а як діти — затіяли наперегонки на велосипедах. Ми з Оленкою верещали, сміялися, а вони знай крутять педалі й хекають нам на вухо. Поїхали не яром, відразу до води, а знову на кручу. Боже, яка ж краса, аж подих захоплює! Особливо коли позаду тебе стоїть коханий і обнімає тебе... Ми з Оленкою стояли на краї кручі, розставивши руки, мов крила, а наші кохані, обнявши нас, стояли позаду... А нижче нас вітерець хитає верхівки молодих сосен, і Дніпро лиже лінивими хвилями берег. Хотілося кричати від щастя: «Еге-гей, я люблю тебе, Дніпре!»

​Потім ми пішли на пляж. І я вперше купалася в Дніпрі.

​Павло:

​Як же добре, що ми поїхали всі разом. Роботу зробили так швидко і легко — що то команда... Головне — мама розподілила, хто чим займається, і все робилося швидко, легко і весело. По очах Даші бачу — їй дуже подобається, їй усе цікаво. Петрові вона сподобалася. На городі, коли дівчат не було поблизу, а ми збирали огірки, він запитав: «Брате, хороша дівчина, чому не одружуєшся?»

​Я випрямив спину і поглянув на Петра.

​— Ми живемо разом.

​— Павле, жити то одне, а одружитися...

​— Є дві причини...

​— Які б вони не були, ті причини, то все...

​Я не дав договорити:

​— Вона поховала місяць тому чоловіка. Костя Грек, чув про такого?

​— Ні, не чув. Ти ж знаєш, що я не в тих колах живу, що ти.

​— А друга причина?

​— Я ще не розлучений...

​Він почухав потилицю, задумався.

​— Це все формальність. З Оксаною в тебе, рахуй, усе вже вирішено, а траур... Не обов'язково ж робити весілля. Зареєструєте шлюб, посидимо тихенько в колі сім'ї... Шкода буде, якщо хтось вкраде таку...

​Я посміхнувся, а він запитально підняв брову.

​— Не вкрадуть її...

​— Впевнений? Вона класна...

​Я підійшов ближче і поклав руку йому на плече.

​— Не вкрадуть, брате... Я тобі скажу, але ти дивись — нікому...

​— Що?

​— У нас буде дитина!!!

​Він здивовано дивився на мене.

​— Ти впевнений, що дитина твоя?

​Я сильно стиснув його плече і з натиском повторив:

​— У НАС буде дитина.

​Він посміхнувся і потис мою руку.

​— Тоді вітаю, брате, — і тяжко видихнув. — А у нас з Оленкою за три роки все ніяк...

​— Не переживай, брате, буде колись і на вашій вулиці свято...

​— Що ж «колись»... — він знову важко зітхнув. — Хотілося б швидше...

​Я посміхнувся і ляснув його по плечу.

​— Ну, то над цим питанням працювати потрібно частіше, а не спати.

​Він посміхнувся і підморгнув мені.

​— Працюємо... Майже щоночі працюємо...

​Даша:

​Ура!!! Я навчилася пірнати і навіть трохи плавати «по-собачому». Спочатку Павло вчив, підтримував знизу, хоча мені здається — не так підтримував, як лапав мене. У мене майже нічого не виходило... А потім, поки вони з Петром пили пиво з таранею на березі, вчити мене взялася Оленка, і в мене вийшло. Оленка — золото. Вона мала зовсім інший підхід, і в мене майже відразу стало виходити. Ми з нею плавали, пірнали, а хлопці на березі дивилися на те, як ми радіємо моєму успіху, — посміхалися.

​Потім ми грали в карти, мені запропонували спробувати пиво з таранею, і я засумнівалася — чи можна в моєму положенні...

​— Даш, спробуй, це смачно.

​— А можна? — я поглядом показала на живіт.

​Він задумався, але мій погляд на живіт помітили Петро й Оленка. Вона обняла мене за плечі.

​— Вас можна привітати? — запитала тихо.

​Я глянула на Павла, він посміхнувся і кліпнув обома очима: так.

​— Так.

​Вона мене обняла і поцілувала в щоку, а потім і Петро. Потім вони вітали Павла. А він дивився на мене, і в очах його було стільки тепла і ніжності.

​— Козацькому роду нема переводу, — говорив Петро. — Козак буде, Павле, побачиш — козак...

​А я не слухала його, я дивилася на Павла, на мого Павла...