Тенета

​Розділ двадцятий

​Два роки потому

​Яна:

Георгій — його особистий водій — позавчора мені проговорився, що у шефа нова пасія. А я-то думаю, чому це він вже тиждень до мене не приїздить... Думала — справи, робота, а воно, бач як... Розпитала у Георгія, де ця курва живе, куди він його возив на зустрічі з нею. Вчора пів дня потратила, вичікувала, щоб побачити її. Побачила... Що говорити? Дев’ятнадцятилітня курва з обличчям, мов у ляльки. Все так, як йому подобається. Спортсменка, я взнавала. Бігає щоранку в парку біля зоопарку, живе в будинку навпроти парку. Вчиться в педагогічному. Георгій все, що знав, розповів — подобаюся я йому. І що мені тепер лишається робити? Стати коханкою Георгія? Він неперебірливий, недоїдки з панського столу йому до смаку... Моя попередниця так і зробила — перейшла від шефа до його водія, як почесний перехідний приз. І де вона тепер? Працює адміністратором готелю... Добре, що хоч не касиром у супермаркеті...

​Спробувати відшукати собі інший варіант? Як Дашка — зупинитися на мінімальному: сім'я, діти, чоловік-барига з базару... Бля, я так не зможу, я так не звикла... Мені потрібно або все, або нічого... Квартира в мене є, авто також на мені — ще років десять на цьому «Прадо» можна їздити. Немає спонсора, хто б платив за моє життя. А якщо цю курву, що стала мені впоперек дороги, прибрати? Повернеться він до мене? Повернеться, куди дінеться... Надовго? От це питання. Якщо вже почав шукати насолод на стороні — приїлася... Отже, ненадовго. І що тоді? Вбивати кожну, хто до нього в ліжко заплигне? Так і до тюрми недовго... А я в тюрму не хочу, досить. І так все дитинство, як в тюрмі, прожила. Не для тюрми я родилася, краще тоді вже вмерти.

​Налила собі в стакан ще на три пальці «Легенди Вірменії». Потрібно з цією щось вирішувати... Зробила ковток. Чудове пійло... А якщо не вбивати? Навряд чи погодиться Дашка вбивати... М’якодушною стала, сімейною... Тоді просто: ця сцикуха буде вранці бігти по парку. Дашка виллє їй на мордяку кислоту... А я на той час запишуся на нігті — алібі незаперечне. Якби хтось і захотів докопатися — не докопається. Отже, потрібно купити рукавички, кислоту; перука в мене є. Передам це все Даші, як завжди, на вокзалі. Завтра вдягну перуку, куплю кислоту, рукавички гумові — все приготую і подзвоню Даші.

​Наступного дня

​Даша:

Завтра якраз на свято Петра і Павла у наших хлопців день народження. Приїде мама в гості. Саме так — мама, а не свекруха, я її називаю так навіть в думках. А вона мене — доню. І мене, і Оленку. Вирішили, що посидимо в Оленчиній квартирі, все-таки двокімнатна — місця більше. Вдень посидимо у них, а на вісімнадцяту забронювали столик в ресторані, посидимо вчотирьох, а мати побуде з дітьми. Нелегко це буде — Євген спокійний, з ним клопоту ніколи не було, а наша Марина — це дзиґа. За нею потрібно дивитися: скрізь їй потрібно залізти, все розглянути. Євген — мовчун, вже трохи говорить, але мало — сором’язливий, а Марина — таке мале, а мов баба базарна — рот не зачиняється. Хоч і не все з її слів можна зрозуміти, але тріщить, мов сорока. І перепади настрою, як кажуть, сім п’ятниць на тиждень. Вона може сміятися, а в наступну мить плакати, а ще через хвилину щось співати або танцювати.

​Це коли вона одна, але коли разом з Євгеном — вона чудесним чином перетворювалася на спокійну дитину. Майже спокійну... Тому що вся її увага перемикалася на нього, і вона то лізла цілуватися, то кусатися, то просто гратися іграшками. Він бувало плакав від зайвої її уваги — я її журила, але це помагало ненадовго. Діти гралися у великій кімнаті, а ми з Оленкою займалися приготуванням страв на завтра.

​З передпокою долинула мелодія — мій телефон. Витерла руки, взяла телефон і мало не зомліла: Яна... Ніяк не могла наважитися... Він змовк... і в мене немов зняли з плечей стотонний вантаж. Але через кілька секунд пролунав знову. Я видихнула повітря на повні груди й натиснула «зелену».

— Так, слухаю.

— Привіт, завтра о десятій ранку на тому ж місці.

— Я не зможу.

Секунд десять — затяжна пауза.

— Чому?

— У чоловіка день народження. Гості.

— Коли?

— Що ти хочеш?

— За тобою боржок...

— Що ти надумала?

Оленка дивилася на мене з кухні, від плити, і я зайшла у ванну, закрила двері й увімкнула воду.

— Час не чекає. Мені потрібно з тобою поговорити, — пауза, — завтра...

— Я не зможу...

— Назви, де ми зможемо поговорити кілька хвилин.

— Добре, завтра на шосту вечора в ресторані «Дніпро» ми забронювали столик, о дев’ятнадцятій я піду в туалет, там і поговоримо. Але що саме ти хочеш?

— Щоб ти відпрацювала борг.

— Яно, я не стану нікого вбивати... У мене дитина, чоловік... Потрібні гроші — дам, але вбивати не стану.

— Заспокойся, вбивати не потрібно. Кислоту виллєш в лице одній шльондрі, і все...

За дверима почувся плач Євгена — знову мала до нього пристає...

— Не дзвони мені більше...

— Дашо, борг...

— Яно, йди нахуй...

Я натиснула «червону» і потім вимкнула телефон. Мною тіпало. Вмила лице холодною водою і глянула в дзеркало... Хвилина розмови, а я виглядала такою стомленою, немов цілий день вагони вантажила...

Вона мене так просто не відпустить...

​Яна:

Сука... Дашка — сука. Коли їй було потрібно... Я навіть в Лубни поїхала... Розчистила їй дорогу до її щастя... Сука, вона мене використала, а тепер: «Яно, йди нахуй»? Знову долила собі в стакан, поглянула крізь нього на сонце у вікні. Ні, дорогенька моя, не надійся, що я тобі пробачу... Ні... Хочеш спокійного, щасливого, сімейного життя? День народження, кажеш? Зроблю я йому подаруночок на день народження — і йому, і тобі, всім зроблю...

​Наступного дня

​Яна:

Все — або нічого. Ця сука відмовилася мені допомогти... Вже вдруге... Що мені лишилося... Якщо ту курву малолітню не прибрати зі шляху — він мене кине. Вже фактично кинув. Жити, як Дашка? Ні... Ніколи, краще вмерти. Вмерти самій — і її, зрадницю, вбити...

Я відкрила нову пляшку. Що це? Віскарик... Його віскарик, для нього тримала... Зробила ковток з пляшки й пожбурила нею в стіну. По стіні вниз поповзла велика пляма віскі, а друзки від розбитої пляшки потонули у ворсі килима. Пох, сьогодні я помру... і вона також. Сука, все життя мені пересрала. А клялася — будемо допомагати одна одній, чого б то не вартувало... Ось і дізнаєшся сьогодні, чого варта зрада... Зрадила ж бо ти мені, суко... Поміняла нашу дружбу на засцяну дитину і чоловіка-баригу базарного... Ну що ж, помремо разом...

​Сімнадцята сорок, вулиця Чигиринська:

​Павло:

Який чудовий сьогодні день. Спочатку дівчата привітали нас з Петром з самого ранку. Потім приїхала мама. Посиділи за столом, багато не пили — ввечері ще в ресторан. Посиділи, поспівали, погомоніли. Дітей поклали вдень поспати, дівчата помили посуд. Прибрали стола і пішли вдягатися до ресторану. Прокинулася мала, мати взяла на руки, завередувала: «Хоцю до тата». Поносив на руках, погрався з нею, а тут вже і дівчата зібралися. Подзвонив по телефону до Славка — сусід, таксистом працює. Ось чекаємо під під’їздом, має вже під’їхати. Все добре, одне хвилює — щось з моєю Дашею не те. Чуйка в мене: щось не те. Ще вчора по очах побачив... Запитав: «Що сталося?»

— Просто втомилася, — каже.

А я відчуваю, що щось її тривожить... Нічого ввечері, після ресторану розпитаю.

Ось і Славко на своєму «Ланосі». Петро сів спереду, а ми позаду. По боках від мене такі кралі. Плаття на замовлення шили: у Даші — червоне, довге, що підкреслює її фігуру; у Оленки — синє, мов небо, з золотими вставками. Красуні. Славко вже виїжджав на головну і тут заматюкався:

— Куди ти, курва, так летиш? Твою...

Я повернув голову наліво і побачив, як на нас летить «Тойота Прадо» на великій швидкості. Майже дві тонни заліза летить на нас. Ще встиг обійняти й нахилити нижче Даринку, а далі — пітьма...