Тенета

Розділ двадцять третій:

​Тиждень по тому:

​Даша:

Вже краще, набагато краще. Ключиця вже майже зрослася. Можу повертати голову, не болить... але страшно. Звикла вже, що найменший рух — біль...

Знову чути по коридору: хтось на милицях... Може, він? Відтоді як виписався, не з'явився ні разу...

А лікар сказав, щоб вчилася ходити на милицях.

Страшно...

Але якщо навчуся, то обіцяв відпустити додому...

Хочу...

І боюся...

Як воно там буде...

Без нього...

Знову кроки...

Він?

Прислухалася, серце стискається...

Кроки затихли біля дверей...

Він!

Двері відчинилися.

Він у шортах і футболці, на милицях... Ліва нога в гіпсі і великий пакунок у руках.

— Привіт, — посміхається.

Осунувся за ці дні, що не бачилися...

— Привіт.

— Це тобі, — поклав пакунок на стілець.

— Що це?

Почервонів, мов буряк.

— Памперси...

Дивлюся здивовано...

— Ну, це краще, ніж пелюшки...

Подумала... Мабуть, він правий.

— Дякую.

— Та що там...

Переклав пакунок на інший стілець, сів.

— Ти як?

В очах тривога? Чи біль?

Невже я так погано виглядаю...

— Лікар сказав, що якщо навчуся ходити на милицях — відпустять додому.

Він спохмурнів...

— Що? Петре?

Він дивиться на мене, а в очах сум.

— Що?

Важко видихнув...

— Там страшно... І боляче. Один у пустій квартирі...

Уявила...

Не можу... Уявити...

Як це.

— На що не погляну...

Все нагадує...

Очі червоні, лише тепер побачила.

Плакав наодинці...

— Може, тобі в село? Там мати, діти.

Задумався і похитав головою.

— Ні.

— Чому? Тобі буде легше.

— Ні. У матері двоє дітей на руках. Я стану третім? Їй і так важко. Я ж ще безпорадний...

Взяла його руку своєю... Закрила очі.

— Разом поїдемо, коли станеш на ноги.

Господи, коли ще я стану на ноги... А вже так скучила.

Видно, побачив сум у моїх очах.

— Як навчишся на милицях.

Зовсім інша справа, тепер буде стимул...

Зайшла медсестра.

— Ну що, Царенко, будемо вчитися ставати на ноги? Це тобі що принесли?

Петро знову почервонів.

— Памперси, — сказала тихо.

— Оце діло, давно пора.

Вона відкрила упаковку.

— Вдягнемо?

Петро піднявся.

— Я в коридорі почекаю.

Він вийшов.

А вона стала мені одягати памперса. Це виявилося не так-то і легко, і страшно. Довелося трохи ворушитися, і до нестерпного свербіння під гіпсом додався біль. Нога ослабла, і я торкнулася прутом до ковдри...

Сіла... Ой, а сили-то і немає.

Коливає мною.

— Не спіши, посидь, звикни.

Посиділа трохи.

— Ну що, спробуємо? Чи, може, родича твого покликати, щоб з іншого боку підстрахував?

— А як же він? Він же сам на милицях...

— Сяде на ліжко поруч, підтримає, поки вставатимеш.

— Кличте.

Вона вийшла з палати і через хвилину повернулася вдвох з Петром.

Допомогли...

Встала...

Страшно...

Покрилася потом...

Як же я ослабла, сил зовсім немає.

Прострибала на милицях до стіни і назад. Стояла, відпочивала.

Хочеш швидше побачити Марину — вчися... Буду... Буду вчитися.

Потім ще раз до стіни і назад.

— Досить на сьогодні, завтра продовжимо.

Вона допомогла мені лягти в ліжко і пішла.

— Ти відпочивай. А я... Я буду щодня приходити... Допомагати. Якщо ти не проти?

Я подивилася на нього. І він говорив мені, що безпорадний, а я тоді яка?

— Приходь...

Він пішов, а я закрила очі. Я навчуся, я буду старатися... Я скучила за тобою, донечко.

​Два тижні по тому:

​Петро:

Сьогодні обіцяли відпустити додому. Вона вперта. Навіть через біль, через «не можу», вчилася ходити на милицях...

Я теж скучив за малим... Два місяці без нього.

Якщо випишуть її, то, можливо, вже в кінці тижня попрохаю когось із знайомих завезти на день-два в село...

В палаті медсестра допомагала пакувати речі... Скільки там тих речей. Продукти — соки, печиво — віддамо їй. Захоче — роздасть іншим хворим, а забере собі — то чому б і ні... Прийшов лікар, поглянув на мене, привітався.

— Випишемо тебе, Дарино, сьогодні, ти вже, дивлюся, і речі спакувала, — посміхнувся.

Вона посміхнулася у відповідь.

— А тепер серйозно. Ось моя картка, не дай Боже щось — дзвониш і вдень, і вночі, — він дав їй візитівку.

— Далі: кожної п'ятниці о чотирнадцятій ти в мене у відділенні. Якраз буде тиха година, і я зможу тебе подивитися. Запам'ятали? — він поглянув на мене. — О чотирнадцятій щоп'ятниці.

— Далі: по лікуванню — обробка місць, де входять спиці. Я тут написав хлоргексидин, не буде його — запитаєте в аптеці спиртовий розчин, вони знають.

— Далі: ніяких ванн, душ можна за умови, що зробите надійний захист. Волога не повинна потрапляти, я думаю, ви розумієте, які можуть бути наслідки.

Він уважно подивився на Дашу, потім на мене.

— Наступне: не наступати, не давати навантажень на хвору ногу. Це зрозуміло.

Він щось помітив у своєму блокноті олівцем.

— Ну і останнє на сьогодні: ось тут я виписав антибіотик, цей тиждень ще будеш колоти. Скільки, чого — тут все написано. Якщо біль буде докучати — ібупрофен або кетанов, але попереджаю — без фанатизму. Ну, а тепер — щасливо і успішно вам одужати.

Лікар посміхнувся ще раз і пішов з палати.

Медсестра допомогла Даші встати, і ми втрьох пішли коридором до ліфта.

​Даша: Таксі зупинилося біля під'їзду Петра. Таксист, добра людина, допоміг нам вибратися з авто і поїхав.

— З поверненням, — промовив Петро, але в його голосі не відчувалося радості. — До мене?

Глянула на нього — з дуба впав? З якого б це дива я пішла до тебе. У мене своя квартира, та і перший поверх — добиратися легше, ніж на твій другий...

— Я до себе.

Він із сумнівом поглянув на мене.

— Впевнена?

Я мовчки пострибала на милицях до свого під'їзду. За спиною цокали об асфальт його милиці.

— Ти куди?

Він зупинився і посміхнувся.

— Ключі у мене, і речі твої занесу.

Пішли... Пострибали.

Відкрив двері і відступив назад, даючи мені дорогу. А я зупинилася... Чому так страшно? Це ж мій дім... То чому ж я боюся переступити поріг...

Зайшла.

Він слідом, гупнули вхідні двері, здригнулася...

— Ти впевнена, що зможеш жити одна?

Поглянула на нього: дурень? Що люди скажуть...

— Самій тобі буде важко. Якщо я буду поряд, то хоч трохи зможу допомогти. Вдень і вночі... Але якщо ти хочеш жити тут, то мені ніде буде спати — однокімнатна...

От я дурна... Він діло пропонує, а я вже нафантазувала собі...

— Дякую тобі за все. Але я хочу спробувати сама.

Він сумно посміхнувся.

— Ну дивись. Запасні ключі у мене є. Буду приходити щоранку... Телефон тримай завжди під рукою... Потрібна допомога — дзвони, сама не рвись.

— Дякую, Петре.

І він пішов.

А я стояла і роздивлялася квартиру.

Два місяці... а пилу... Вазони всохли... Дитяче ліжечко... Мати, коли забирала дітей, то і речі всі забрала, навіть іграшки...

Наше фото на стіні... Дострибала ближче...

Посміхається...

Любий...

Як же тепер... без тебе?

Нижче висить фото — ми втрьох. Лялечко моя люба, як же я за тобою скучила.

Задзвонив телефон. Петро... Він що, кожні пів години буде дзвонити?

— Слухаю.

— Даш, я забув крани відкрити на воду і на газ.

— Зрозуміла, я знаю, де це.

— Якщо не зможеш — дзвони.

— Добре.

Пройшла на кухню. Газ відкрила, воду не змогла — низько, не доберуся. А він як це збирається зробити? Прострибала у ванну, ось він — біля лічильника. Відкрила... Вода так зашуміла в туалетному бачку, що аж самій захотілося. Вмостилася...

Добре...

Це вперше за скільки місяців не на пелюшку, не в памперс, а на унітазі...

Спробувала підвестися — не виходить. Взяла милицю, спробувала підтягнутися з її допомогою і розреготалася. Ну і жопу ти, Дашко, від'їла на лікарняних харчах — не можеш підняти... Так, блін — це не смішно... Як встати? Спробувала впиратися руками в стіну, кахлі холодні, слизькі, і знову невдача... Сповзти на підлогу? Якщо і сповзу, то не розвернуся... Місця мало.

Повзти на попі ногами вперед? І тертися об підлогу однією чи двома спицями... Телефон... Блін, не взяла... Босі ноги стали мерзнути, кахлі холодні... Петро... У нього є ключі... Він прийде... Врятує.

Скільки я вже тут отак сиджу? Дурна... Права нога затерпла... Замерзла... Я вже два рази плакала, вивчила всі шви між кахлями на підлозі...

Задзвонив телефон... Він? Мабуть...

Я плачу і сміюся одночасно. До телефону три-чотири кроки — і ніяк...

Змовк... Ну ось, недовго лишилося, зараз він зрозуміє, що я в біді, і прийде допомогти...

А якщо це не він, а мати? На очі знову набігли сльози... Або якщо це він, але подумав, що я сплю... Прийде зранку? Він обіцяв кожного ранку приходити...

Паніка...

Мене охопила паніка, і сльози котилися по щоках, немов водоспад. Скільки ще до ранку? Якщо довго, то я не тільки ногу відсиджу, а й дупу... Уколи захолонуть... Я почала вити вголос...

Знову задзвонив телефон...

Дурню, не дзвони, рятуй...

Потрібно кликати на допомогу...

Хтось може почує...

Врятує.

Сором? Який в сраці сором... Мені тут що — померти?

В дверях клацнув замок. Прийшов...

Добре, що хоч двері в туалет не замикала, довелося б вибивати.

- Даша?!