Тенета

​Розділ двадцять шостий

​Даша:

— Почну я здалеку, з дитинства. Не буду розповідати, як старші діти гнобили молодших. Не буду розповідати про жорстокість вчителів і особливо вихователів. Мабуть, достатньо вам сказати, щоб ви зрозуміли: одна з виховательок до цього працювала в колонії. Чим старшою ставала я, тим жорстокішими були мої дії. Мене стали боятися, не скажу — поважати, але боялися — це точно. Мене і тих, над ким я брала опіку, не чіпали. Була в мене однокласниця... Сказати, що ми товаришували — не скажу, але і не ворогували... Одного разу, коли вона була черговою по класу, вона залишилася прибирати клас у старому корпусі. В клас зайшов старшокласник, назвемо його Юрко... Діти, ті, хто старші, вже вміли бити так, щоб було боляче, але не залишалося слідів... Він трохи побив її...

А потім зґвалтував... Їй було п'ятнадцять...

Він насміхався і обіцяв, що наступного разу візьме двох своїх друзів і пустять її по колу...

​Валентина Іванівна прикрила долонею рота, а в очах у неї був страх... Я налила собі в чарку коньяк, поглянула на чарку і відставила.

— Вона поскаржилася, вона плакала, в її очах був жах...

Вихователі відвертали пики і не дивилися в очі, а директорка викликала її в кабінет... Провела з дівчиною бесіду... Слідів побоїв на тілі не було, і директорка сказала, що це дівчина сама звабила хлопця — тому краще для неї, якщо вона заткне рота. А якщо ні... Якщо це гівно випливе наверх... То дівчина дуже пошкодує...

​Я випила коньяк і, дивлячись в стіну, пригадала, як Янка прийшла до нас в кімнату після розмови з директоркою. Вона хотіла вкоротити собі віку...

— Я взяла її під свій захист... Після того її ніколи не чіпали... Час ішов, і біля мене вона навчилася бути жорстокою...

— Бідні діти, — прошепотіла Валентина Іванівна...

Петро сидів мовчки, слухав... В очах його було... Здивування? Не знаю...

— Одного разу ми дивилися через вікно на вулицю... Там люди їздили на красивих автомобілях. Ходили красиво вдягнені жінки... Діти гуляли з мамами за руку... І ми поклялися, що зробимо все можливе, щоб у нас було все... Щоб ми могли жити повноцінним життям, а не існувати...

​Я знову потяглася до пляшки і налила зовсім трошки...

— Мабуть, під поняттям «все» ми бачили різні цілі... Я мріяла про сім'ю... Дім, діти, люблячий чоловік, достаток... Тепер я розумію — у неї були зовсім інші мрії...

​Петро:

Я слухав її розповідь і згадував наше з Павлом дитинство... Бідолаха... Скільки всього довелося пережити... Потім вона розповіла про Костя... Шлюб без кохання... Просто зачепитися за життя в надії, що потім, колись, з'явиться кохання... Після того, що їй довелося пережити там, то мабуть, можна зрозуміти такий крок.

Що я мелю?

Зрозуміти...

Скільки людей одружується не по коханню, а на грошах, на кар'єрі... Стають вони щасливими? А хто ж правду скаже... Навіть Павло, коли одружувався з Оксаною... Хіба то був шлюб по коханню?

​А потім в мене був шок...

Я налив собі, а мати штовхнула мене під столом і показала на свою чарку...

Даша розповіла про подальшу долю того покидька, що зґвалтував її подругу. Тобто оцими руками вона дала йому...

А вона ніби почула мої думки і подивилася на свої руки.

— Оцими руками я дала йому в руки — смерть...

Пальці затремтіли, і вона сховала їх під стіл.

— Собаці — собача смерть, — тихо сказала мати...

Я поглянув на неї... Не чекав такої реакції... Він, звичайно, заслуговував... Але... так холоднокровно...

Я дивлюся на Дашу... Вона розповідає і дивиться в стіну... І, мабуть, перед очима у неї знову пропливають ті події. В очах темна безодня, і на скроні б'ється жилка, б'ється часто-часто...

Засуджую я її?

Спочатку... мабуть, так...

А потім уявив те залякане дівча... Ту безвихідь... Якщо вона вже хотіла накласти на себе руки... Він заслуговував... А скільки в його житті було ще таких, як вона... І я зовсім іншими очима тепер подивився на це...

​А далі вона розповіла про долю Костя... Це жах... Так — він свиня, це однозначно... Але так жорстко... Я чув про такі випадки... Але то завжди було десь... не в моєму житті, з незнайомими людьми. І хтозна, скільки там правди в тих історіях, а скільки брехні. А тут... ось воно, поруч...

Я налив три чарки...

А потім вона почала розповідати про Павла... У матері на очах з'явилися сльози... Даша не бачила тих сліз... Вона розповідала про нього, про їхнє кохання, про поїздки... Розповідала з закритими очима... Вона іноді посміхалася, згадуючи його, але навіть коли посміхалася, з очей по щоках текли сльози.

— Вип'ємо за Павла і Оленку, — сказала мати...

Даша відкрила очі і обвела нас здивованим поглядом. Здавалося, ніби вона виринула зі сну і не очікувала нас побачити... Ми випили...

— Я думаю, вона хотіла вбити мене... — і замовкла.

Пальці у неї стали тремтіти, і вона, щоб побороти те тремтіння, стиснула їх у кулак.

— За що... тебе? — мати запитала пошепки.

— Я хотіла вирватися з цих тенет. Хотіла жити, любити і бути щасливою...

— Вбити лише за те, що ти хотіла бути щасливою?

​Даша:

Вона питає, за що мене... І я розповіла про Віру, про токсикоз і про ту, що дивилася на мене з ікони... Вони мовчали... Тепер вони знають все...

Я простягнула руку і взяла пляшку... Валентина Іванівна майже відразу простягнула до мене свою порожню чарку. Я глянула на неї...

— Повну лий...

Вона взяла чарку в руку і довго дивилася в неї, іноді покусуючи губу... Петро потягнувся до пляшки і налив собі. Ніхто не пив. Залягло довге мовчання. Кожен думав про щось своє. Кожен переварював почуте...

— І що тепер? — запитав Петро тихо, дивлячись мені в очі...

Воно в мені кипить ще з того часу, як я довідалася, що Янку відмазали...

— Я хочу помсти...

Валентина Іванівна стрепенулася.

— Тобто?

Я глянула на неї.

— За Пашку, за Оленку, за дітей, що стали сиротами...

— Їх ти цим не повернеш...

— Її потрібно зупинити... мамо.

Валентина Іванівна взяла мене за руку і сильно стиснула.

— Ти про дітей подумала? — вона з прищуром дивилася мені в очі. В її очах я бачила біль... — Якщо тебе впіймають... Ти не вона... Не відмажешся...

— Ви не розумієте — її потрібно зупинити.

— Це ти не розумієш. Якщо тебе посадять, малу можуть відправити до інтернату...

​До інтернату... Мою Маринку? Ніколи...

— Такої долі ти їй хочеш? — прошипіла мені в лице вона...

На очі навернулися сльози...

— Але якщо вона знову захоче...

— Не захоче, — відрубав Петро.

Я поглянула на нього.

— Якщо вона спробує ще раз зачепити нашу родину, то тут вже навіть найтупіший слідчий зрозуміє, що аварія була не випадковою... — Петро взяв мою долоню в свою.

— Тоді їй світитиме довічне, — додала Валентина Іванівна.

​Я дивилася на них... Вони знають про мене все... Невже вони все ще на моєму боці?

— У тебе є для кого жити... Живи... Цінуй кожну мить і живи на повні груди...