Тенета

​Розділ двадцять четвертий:

​Петро:

На завтра домовився, завезе нас в село мій колега. А заберуть по дзвінку.

Вже третій день живемо разом в моїй квартирі.

Про цей її переїзд можна цілу епопею написати... Мабуть, було б смішно, якби не наша безпорадність. Спочатку вона переоцінила свій стан і вирішила жити сама, у своїй квартирі...

Вже через сорок хвилин я зрозумів, що у неї щось трапилося — не відповідала на дзвінки.

Поки спустився з другого поверху, поки зайшов в її квартиру, пройшло ще скількись там хвилин. Вона сиділа на унітазі зарюмсана.

Ледь підняв.

Довелося ще якийсь час підтримувати її в стоячому положенні — поки нога не почала діяти знову. Вирішили — буде жити в мене: дві кімнати як-не-як, два ліжка. Зібрали найнеобхідніші речі. Пішли. Підйом на другий повер ставав для неї ще тим випробуванням. На пів дорозі між першим і другим поверхами ми відпочивали. Точніше, відпочивав я — вона плакала. Врешті добралися, нею аж хитало — слабенька вона ще. Приготував вечерю. Вирішено: вона буде спати у великій кімнаті на розкладеному дивані, а я в спальні. Воно так і краще для неї, на дивані місця більше. Повечеряли. Захотілося їй помитися. Я розумію, самому, коли прийшов з лікарні, першим ділом хотілося змити весь цей бруд і піт... Начепили їй на ногу свого роду пелерину з целофану.

​— Ти тільки не впади там, бо це буде біда.

— Я акуратно.

— Я тобі там табурет поставлю, сядеш на нього. Ногу в сторону відставиш, щоб менше вода попадала. А саму ногу не з лійки поливай, а мочалкою мий.

— Зрозуміла.

​І все-таки я хвилювався. Ванна — це не душова кабіна, табурет у ванній...

Може, я поруч за шторою буду, щоб підстрахувати на випадок чого.

Ого, як глянула на мене... Та я ж без задньої думки. Обідно... Хвилююся за неї, а вона...

Вона задумалася...

— Ти не сердься, — промовчала і додала: — ти правий. Будь поруч... Тільки не підглядай... — почервоніла.

І в думках не було підглядати — хвилююся просто.

​Даша:

Ура, ми їдемо в село. Нарешті-то побачу моє ластівенятко, мою щебетушечку. Мене посадили на сидіння поруч з водієм, сивим вусатим дядьком, колегою Петра. Сидіння відсунули максимально назад, щоб нозі було комфортно. Бідний Петро розмістився позаду, спина мого сидіння трохи заважає. Але він посміхається, терпить... Дурна я була, що відразу відмовилася жити в його квартирі. Там місця більше і не так страшно і сумно. І ще він під боком... Завжди поруч... Він як Паша... Добрий. Я, звичайно, також стараюся допомагати, але виявляється, що я ще надто слабка. Ось і хата. Дядько потиснув Петрові руку, про щось поговорили ще хвилину, а я чекала біля хвіртки. У двір зайшли разом. Петро відкрив двері веранди, дав пройти вперед, потім в хату. Мати щось смажила на кухні, тому, мабуть, і не чула, як ми приїхали. А вони гралися на підлозі. Вся підлога кімнати була завалена іграшками — тут був Маринин плюшевий ведмідь і лялька Барбі, кубики, м'яч, кілька більших і менших машинок. Олівці, розмальовка і старий бабин капець, в якому собі зробили фортецю два пластмасові динозаври і маленький робокоп. Малеча відірвалася від гри, глянула на нас і завмерла на кілька секунд. З кухні вийшла Валентина Іванівна.

​— Татуню! — Марина підбігла до Петра і простягнула до нього руки, — хоцу на руці...

Петро сперся спиною об стіну, спер на неї одну милицю і вільною рукою підняв Марину на руки. Вона обняла його за шию і стала цілувати його в щоку. Марина тулилася до нього так, ніби нічого не змінилося.

Ніби це… він.

Ніби так і має бути.

— Татуню...

Я не витримала...

Я вийшла у веранду і прикрила рота долонею, щоб діти не чули мого плачу, хотілося вити.

На плече лягла долоня.

— Доню, не плач, — Валентина Іванівна поцілувала мене в щоку. На її очах також були сльози.

Ми обнялися і притулилися щоками одна до одної, наші сльози змішалися.

— Мамо, — мене душили сльози, і я не могла видавити з себе більше жодного слова, крім отого белькотіння: — Мамо.

Вона гладила мене по голові, по плечах.

— Вірю, доню... Вірю, — вона притисла мене до себе і тихо шепотіла на вухо. — Заспокойся, витри сльози і ходімо до них...

​Ще деякий час я втирала сльози, але врешті ми знову зайшли до хати.

Петро вже сидів на стільці, відставивши в сторону ногу в гіпсі. Марина вже сиділа у нього на шиї, а на здоровій нозі сидів Євген, якого Петро обіймав однією рукою і цілував у щоку. Другою рукою він притримував Марину.

— Мама, хоцу до мами! — Марина вже пробувала злізти з шиї.

Мати допомогла мені сісти на стілець і зняла Марину з Петрової шиї, принесла її мені. Вона обняла мене рученятами за шию і поцілувала в щоку, потім в шию.

— Я скуцяла, де ви з татом були так довго?

Дивно, вона навіть пахла по-іншому. Моя щебетушка. Поруч стояла мати.

— Мама хворіла, — сказала вона. Мала глянула на бабу, потім на мене.

— Тобі лобили окол?

— Так, мені робили укол.

— Боньно? Плакаля?

— Боляче і плакала.

Вона гладить моє волосся і щоку.

— Бідна, цьом ваву, — і цілує мене в щоку знову.

Я пригортаю її до себе. Господи, як мені її не вистачало...

Діти є діти — натішилися і знову взялися за іграшки. А ми перейшли на кухню.

​— То ви тепер разом живете? — запитала Валентина Іванівна. Вона сказала це спокійно… але подивилася уважно. Занадто уважно.

Якось двозначно воно звучить, це її запитання. Я мовчу...

— Я ще не зовсім у формі, а про Дашу і говорити нічого: мало того, що ослабла, так ще й ці спиці в нозі...

— А що лікарі говорять, надовго це?

— Мені через тиждень-два знімуть гіпс, а там ще якийсь час займе реабілітація, доведеться з ковінькою ще трохи походити.

— А у тебе, Дашо?

— До Нового року обіцяють зняти.

— Погано...

— Чому погано? При важчих травмах і довше не знімають.

— Та я не про те... Похолодає, і залізяки ці холод на себе потягнуть, неприємно буде...

— Я і не думала про це...

— Мамо, я оце подумав і хотів поговорити... — Петро дивився то на матір, то на мене.

— Про що?

— Картоплі вже викопані в тебе, городина вбрана...

— Так, люди допомогли...

— Як ти дивишся на те, щоб на деякий час переїхати до міста?

— Хату кинути?

— Ма, ти дійсно нам будеш потрібна. По-перше — діти. Ми за ними так скучили, що ти навіть не уявляєш. Але тепер, коли ти до них звикла, то можеш уявити, як то воно без них. По-друге, хатні справи — ні я, ні Даша ще не можемо повноцінно прибирати в квартирі і ходити за покупками. А по-третє, мам, вона жінка, безпорадна поки, слабка жінка. Навіть помитися самій для неї проблема... — Він опустив очі. — Я не завжди можу допомогти… Ну, ти розумієш?

​Валентина Іванівна поглянула на мене, задумалася. Я опустила очі. Хотілося заперечити. Сказати, що це не так. Але… не могла.

— То ви ж в твоїй квартирі зараз мешкаєте?

— Так, — відповів Петро.

— А спати ж де?

Він задумався.

— Даша на дивані, я в спальні. Попрошу перенести з її квартири дитяче ліжечко, то малі в ліжках будуть спати... А ти... Перенесемо з їхньої квартири розкладне крісло.

— То це ми кімнату так заставимо, що і повернутися буде ніяк.

— Ну то, якщо захочеш, можеш спати у їхній квартирі.

— А якщо вночі потрібна буде допомога?

— Так а телефон для чого?

​Валентина Іванівна зітхнула. Подивилася на нас обох. Довго.

— Добре… — тихо сказала. — Поживу з вами.

І в цей момент… мені стало трохи спокійніше.