Тенета

​Розділ двадцять перший

​Три дні по тому:

​Даша:

Де я?

Чому так важко і боляче дихати? Біла стеля...

Відвела погляд в сторону... Навіть очима боляче водити...

Лікарня... Не наша... не інтернатівська...

Побили мене... Дуже.

Хто?

Не вихователі... Ці б побоялися так сильно...

Хтось із дітей... Взнаю хто...

​Дванадцять годин по тому:

​Даша:

...Писк.

Чую. Десь далеко.

Чи то сон... чи ні...

Писк... пауза... писк...

Важко.

Не можу зрозуміти, що важче — дихати чи просто бути.

Пробую відкрити очі.

Світло б’є прямо в очі. Біле. Занадто біле.

Заплющую назад. Не можу. Пече.

Повільно... ще раз...

Стеля.

Біла.

Не така... не там...

Де я?..

Хочу повернути голову — не виходить. Біль. Тупий, глухий, ніби всередині щось розірване і не хоче рухатися разом зі мною.

Лікарня?

...Інтернат?

Ні... не те...

Там було інакше.

Тут тихо.

— Вона очі відкрила, — чую голос.

Жінка. Десь поруч.

Хтось нахиляється. Не бачу чітко — все пливе.

— Чуєш мене? — питає чоловічий голос.

Хочу сказати «так».

Рот не слухається.

Губи сухі. Язик важкий. Наче не мій.

Лише повітря виходить.

— Не говори, — каже голос. — Не треба. Просто якщо чуєш, кліпни очима. Ти в реанімації.

​Реанімація...

Слово знайоме.

Значить... не інтернат.

Добре це чи ні — не розумію.

Пробую згадати.

Темно...

Щось було...

Шум...

Різко...

Страх...

Далі — нічого.

Порожньо.

Опускаю погляд.

Руки... чужі. В трубках.

Щось приклеєно. Щось під’єднано.

Дивлюся нижче.

Нога...

Що це?..

Метал. Пруття. Щось тримає її... не дає рухатися.

Стає страшно. Серце злякано б'ється...

— Спокійно, — чую той самий голос. — Все нормально. Це щоб кістка зрослася.

​Кістка...

Значить... я зламала?

Коли?..

Чому нічого не пам’ятаю?..

В голові шумить. Думки розсипаються, як пісок.

Хочу зібрати їх — не виходить.

Щось важливе...

Щось дуже важливе...

Наче забула... когось...

Неприємне відчуття всередині. Тривога. Без причини. Просто є.

Сльози самі виступають.

Чому я плачу?..

Не знаю.

— Це нормально, — тихо каже жінка і торкається моєї руки. — Ти жива. Відпочивай.

​Жива...

Закриваю очі.

Знову темно.

Писк стає тихішим... далі... далі...

І тільки десь глибоко всередині свербить думка, яку я не можу зловити:

щось не так...

— Вода, — сказала медсестра і змочила мої губи.

— Пізніше зможете трохи пити, — тихо додала вона.

Спробувала моргнути — повільно, важко. Світ пливе.

Лікар і медсестра перезирнулися.

— Зараз вам краще відпочити, — м’яко сказав він. — Ми поруч. Ви вийшли з важкого стану. Це вже добре.

​Вийшла...

Але куди?

І чому так пусто всередині?

Я заплющила очі.

Писк апарата знову став далеким. Тіло провалювалося в темряву.

Останнє, що відчула — сльоза, що скотилася до скроні.

І десь на самому дні свідомості…

одне ім’я…

Павло...

Темрява...

​Доба по тому:

​Даша:

Спина пече...

Відкрила очі.

Стеля... Апаратура пищить.

Скосила погляд... Стійка... Капають... мене. Медсестра? На стільці куняє... Хотіла покликати...

Лише стогін... Хрип.

Прокинулася. Вскочила, зникла, чую лише голос:

— Лікарю, прокинулася...

Він у масці... лише очі, втомлені...

— Зволожуй губи регулярно... — їй.

І до мене, схилився:

— Говорити можете?

— Кр..ахх, — видало моє горло.

— Дай їй ложку води, не повну.

Пісок у роті, здається, в горло і не потрапило нічого....

Язик мов колода...

— Пече, — змогла видавити...

— Де пече? — він нахилився нижче, щоб чути...

— С...пина...

Хотіла поворухнутися... Біль... БІЛЬ... Заховалася від нього в темряву..

​Три дні по тому:

​Даша:

Якась жінка сидить біля мене... Плаче... Не голосно...

Тримає мене за пальці...

Знайома?

Не можу згадати... Десь бачила... Схожу... Тільки та була молодша... Ця стара... згорблена...

Темна якась...

Ма... Мама?

А хіба в мене є... мама?

Не моя?

Чия?

Боляче думати.

Мама...

Я мама... Марина...

— Марина, — шепочу, — Марина?

— З нею все добре, доню, не хвилюйся.

Доню... Доню? Мама...

Чомусь з’явилися сльози... і в мене також...

Мама, чия?

Очі... Такі ж очі, тільки обличчя чоловіче...

Па... Павло...

Це його мати, я пригадала...

Що з нею сталося? Чому вона так постаріла?

Лікар і медсестра прийшли.

— Павло... Де?

Сльози в неї потекли сильніше, і вона кутком хустки затулила рота...

Серце провалилося кудись вниз, в безодню...

Хустка чорна....

— …

Щось різко стиснуло всередині.

Не біль — щось гірше. Порожнеча, яка почала кричати.

— Па…вло… — ледве чутно.

Повітря раптом стало мало.

Не вистачає.

Не можу вдихнути.

Частіше.

Швидше.

Не виходить.

Груди стискає. Серце б’ється дико, нерівно, ніби вискочити хоче.

— Лікарю! — різко голос медсестри.

Метушня.

Кроки.

Швидко.

— Тиск падає. Пульс частий, нерівний, — чужий голос, сухий, зібраний.

Хтось бере мене за руку.

Інший — піднімає повіку.

— Дашо, чуєш мене? Спокійно. Дихай. Дихай повільно.

Не можу.

Не виходить.

Всередині паніка. Темрява підступає.

— Готуємо седацію. Діазепам 10 міліграмів внутрішньовенно, швидко.

Холод по руці.

Катетер...

— І магнезію, повільно. Вона заходить у тахікардію.

Слова пливуть… але я чую.

— Не… треба… — намагаюся сказати.

Не слухається.

— Все добре, — тихо, але твердо. — Ми поруч. Зараз стане легше.

Вени печуть холодом.

Тепло розливається десь глибше…

Глибше…

Серце все ще б’ється, але вже не так скажено.

Повільніше.

Тіло важчає.

— Добре. Є відповідь, — каже лікар. — Дихання вирівнюється.

Чую… ніби крізь воду.

— Ще трохи… тримайся…

Очі самі заплющуються.

Паніка відступає.

Не зникає… але ніби хтось накрив її ковдрою.

Тихіше.

Далі.

Далі…

Останнє, що відчуваю — чиясь рука на моїй.

І голос… далекий:

— Не можна їй зараз казати… рано…

Темрява.

​П'ять днів по тому:

​Даша:

Сьогодні тихо.

Навіть занадто.

Апарати вже не так часто пищать.

Капає повільніше.

Я вже можу трохи повертати голову… обережно.

Біль є.

Але він вже знайомий.

Не лякає.

Лякає інше.

Тиша.

І те, що ніхто нічого не говорить.

Павло не приходить.

Ніхто не говорить, де він.

Кожен раз, коли хочу спитати — всередині щось стискається.

Наче відповідь я вже знаю… але не хочу почути.

Двері відчинилися.

Я повернула очі.

Лікар.

І… вона.

Стоїть у дверях.

Маленька стала.

Суха якась.

Свекруха…

Ні.

Мама.

Вона зайшла повільно.

Наче боїться підлоги.

Очі…

Я такі вже бачила.

На похоронах.

Серце різко вдарило.

Ні.

Ні.

Ні.

Лікар підсунув стілець ближче до ліжка.

Сів.

Дивиться на мене довго.

Наче слова підбирає.

— Дашо… — тихо.

Я мовчу.

Не хочу, щоб він говорив.

— Ти вже трохи окріпла… і ми більше не можемо…

Далі не чую.

В голові гуде.

Дивлюся на маму.

Вона не дивиться на мене.

Тримає хустку… ту саму… чорну…

Пальці тремтять.

— Скажіть… — ледве чутно.

Голос не мій.

Лікар вдихнув.

— Аварія була дуже важка…

Слова падають… повільно… як каміння.

— Водій… загинув на місці…

Славко…

Щось всередині здригнулося.

— Оленка… — пауза. — Вона не вижила.

Ніби холодною водою.

Оленка…

Перед очима — кухня. Сміх. Діти.

Ні.

Не може бути.

Дивлюся на маму.

Вона вже плаче.

Тихо. Без звуку.

І я розумію.

До того, як він скаже.

Розумію.

— Павло…

Серце зупинилося.

Справді.

На секунду — нічого.

Порожнеча.

— …помер у лікарні. Від отриманих травм.

​Тиша.

Я дивлюся в стелю.

Білу.

Ту саму.

Нічого не відчуваю.

Ні болю.

Ні сліз.

Нічого.

— Дашо… — голос десь далеко.

Не тут.

Мама схопила мене за руку.

— Доню… донечко…

Її голос ламається.

А я…

Я не можу заплакати.

Не можу закричати.

Наче всередині щось вимкнули.

Просто лежу.

Дивлюся в стелю.

І тільки одна думка… повільна… важка…

Ні.

Це не правда.

Це помилка.

Зараз він зайде.

Зараз відкриються двері…

І нічого не відкривається.

Тиша.

І тільки десь дуже глибоко…

щось починає тріщати.

Повільно.

Невідворотно.

— Їй погано, — голос лікаря.

Знову метушня.

— Тиск падає. Готуйте…

Хтось тримає мене за плече.

Хтось щось коле.

Я навіть не питаю що.

Бо вже не важливо, байдуже...

Темрява підступає повільно.

І цього разу…

я не пручаюся.