Тенета

​Розділ двадцять сьомий

​Рік по тому

​Петро:

Вже рік, як ми разом.

Ну як разом… Спочатку жили разом, щоб підтримувати одне одного…

А потім…

Мати окупувала її квартиру…

Діти звикли одне до одного…

Мене називали тато, її — мама…

Спали окремо.

Довго…

А мати кожному з нас окремо вправляла мізки…

А потім…

Я й сам не помітив, коли встиг закохатися.

В тридцять один рік… Закохався.

А вона ще довго тримала оборону…

А в лютому малі загрипували.

А ми — за ними…

Її сильно температурило, а мене вже попускало. Сидів біля неї вночі…

— Ляж поруч, — сказала.

Я ліг. Нічого не було…

Але з тих пір ми разом.

Одного разу мати прийшла раніше й побачила, що на дивані ніхто не спав…

З тих пір кожного дня мене тероризує, коли Даша не чує:

«Коли ви розпишетесь?»

​Даша:

Марині потрібно було народитися хлопчиком, а Євгену — дівчинкою.

Він спокійний, врівноважений — копія тата.

Марина ж — непосидюча, шкодлива, її енергії вистачило б на трьох.

У ліжечках їм вже трохи тісно — доведеться класти їх на дивані.

А я? А я вже давно біля Петра…

Так вийшло…

Я бачила в його очах тепло, ніжність, кохання…

Бачила, як він мучився й сподівався, що я відповім взаємністю…

Бачила, як він любить дітей…

І одного разу я його просто пожаліла…

А потім…

Якось так сталося, що його полум’я перекинулося на мене…

Спочатку — маленька іскорка…

А потім — пожежа.

Ми й досі тримаємо це в таємниці від матері…

Хоча, думаю, вона здогадується…

Вона розумна.

​Сім років по тому

​Петро:

— Мамо, ну як ти могла? Навіщо?

Мати подивилася на мене.

— Сину, вони не чужі… Колись мене не стане — хто за могилами догляне?

— Я догляну. Ми з Дашкою…

— Сину, чому ви нервуєте? Що змінилося? Ти як був для них татом — так і залишився. Даша як була мамою — так і лишилася…

— Та воно то так… Але… Та Бог з тобою, все одно вже нічого не зміниться…

Я пішов у спальню заспокоїти Дашу. Вона лежала на ліжку, уткнувшись обличчям у подушку.

— Дашуль, ну не плач… — погладив по спині.

Вона завмерла на кілька секунд і повернулася до мене. В очах ще стояли сльози.

Я поцілував її в щоку.

— Петь, ну навіщо вона…

Я знизав плечима.

— Це, мабуть, з віком…

Вона обняла мене й притягнула до себе.

— Все ж так добре було… — прошепотіла і поцілувала мене у вухо.

— Я кохаю тебе, — прошепотів я і знову поцілував…

— Обідно…

— Не злись, кохана…

— Я тебе також кохаю…

Цього разу вона поцілувала мене в губи.

​Даша:

Ми тепер живемо в Придніпровському районі. Продали однокімнатну і двокімнатну квартири, продали хату на Гоголя… Тепер у нас трикімнатна на третьому поверсі.

Кімнати великі, будинок новий, через дорогу — парк.

Мати живе у великій кімнаті. Одна кімната — для дітей, інша — для нас.

Петя відкрив неподалік невелике кафе з мініпекарнею. Там тепер тістечка власної випічки — і, до речі, дуже смачні.

Школа недалеко… І, як не дивно, Марина стала більш врівноваженою. Вчаться обоє добре.

Ми віддавали їх на різні спортивні секції, але довго вони ніде не затримувалися. Зате обом сподобалося бігати щоранку в парку й робити вправи вдома. Петя навіть турнік у кімнаті змайстрував.

На канікулах вони з матір’ю живуть у селі — «дача», як вони це називають. Ми приїжджаємо туди лише по понеділках і вівторках — коли базар майже не працює.

Свої продукти, свої закрутки на зиму. Кременчуцьке море — дітям подобається.

Але цього року мати утнула…

Пішла з ними фарбувати огорожу на могилах Оленки і Павла — і розповіла всю правду… хто є хто.

Ми їх любили. Ми їх пам’ятаємо. Але…

Навіть не знаю, як це назвати…

Мабуть, я ревную своїх дітей… до минулого…

​Два роки по тому

​Даша:

Вчора ввечері вперше за останні роки згадала про Янку.

Дивилася місцеві новини й почула знайоме прізвище…

Після важкої хвороби передчасно помер міський депутат, член партії «Наша Україна» Владислав Горобець…

Фото мені нічого не говорило. А от прізвище… десь я його вже чула.

Довго не могла згадати…

І раптом — Яна.

Вона згадувала це прізвище…

Чомусь мурашки побігли по шкірі, і серце забилося швидше…

А сьогодні мені здалося, що я бачила її…

Ми з Мариною поїхали в центр — «шопінг», як вона це називає.

І коли переходили бульвар Шевченка, в одному з авто мені здалося, що я її побачила…

Може, я помилилася. Жінка була у великих сонцезахисних окулярах, скло в «Лексусі» затемнене…

Але в грудях неприємно кольнуло…

Марина щось розповідала, усміхаючись, а я йшла поруч і не могла зосередитися…

Було якесь недобре передчуття…

​Місяць по тому

​Петро:

Марина так налякала нас своїм дзвінком, що ми за лічені хвилини закрили контейнер, сіли в машину і полетіли в напрямку Чигирина…

Де ж це там та Центральна районна лікарня, вже скільки років минуло, забув...

А все так добре починалося: сонячний липневий ранок, базар... Торг непогано йшов сьогодні. А потім дзвінок від Марини. Я якраз відпускав покупця, дав телефон Даші. Вона зблідла в секунді. Я відразу зрозумів — щось сталося. Даша ще не припинила слухати Марину, а вже почала забирати товар з прилавку і спішно скидати на купу в контейнері.

Це вже точно щось серйозне. До товару і до порядку вона завжди ставилася серйозно... Вона пальцем намалювала в повітрі коло — закругляйся... В грудях стало стискати — мама? Щось з нею? Вік як-не-як...

Вона поклала телефон до кишені.

— Що?

— Євген...

В грудях кольнуло.

— Що з ним?

— Їхав на велосипеді в магазин по хліб. На бруківці відлетіло переднє колесо.

В мене всередині все похололо, я уявив, як-то воно — летіти через руль на швидкості обличчям на бруківку.

— Сильно?

— На місці побачимо. Ти ж знаєш, як Марина любить його... За її плачем і шморганням носом хіба зрозумієш? Але якщо повезли в лікарню, то, мабуть, серйозно...

— Швидка?

— Ага... Поки дочекаєшся тієї швидкої, то і дуба можна врізати... Хтось із села своєю машиною повіз.

— Слава Богу, є ще добрі люди на землі...

Ми летіли з такою швидкістю, яку дозволяла розвинути розбита дорога. І весь час я себе картав, що не додивився, проґавив, що гайка на колесі від їзди по бруківці могла послабитися... Зупинилися біля відділення швидкої, там нам показали, як пройти до відділення травматології. На вході вдягли бахіли, в коридорі на лавці сиділи заплакані Марина і мати.

— Татуню! — Марина кинулася до мене в обійми.

Вона плакала, плечі здригалися.

— Доню, заспокойся, — погладив її по плечах, — розповідайте, що з ним...

Мати встала і підійшла до мене, витерла очі кутиком хустки.

— Коліна позбивав, лікоть — то таке, до весілля загоїться. А от голову розбив — зашивають... І з правою рукою ще не зрозуміло: чи там перелом, чи тріщина, а може, вивих. З цим потім розберуться. Лікар сказав, що спочатку обробить рани, а потім займеться рукою.

— Як же він так? — це вже Даша.

— Він, мамо, на моєму поїхав. На його місці повинна була бути я, — Марина показала рукою на двері, за якими лікар чаклував над Євгеном.

— Чому на твоєму? — запитав я.

— В його велосипеді колесо спустило. Ще вчора було ціле, а сьогодні спустило. І коли воно пробилося?

— Ми до Параски ходили, — сказала мати. — Засиділися, а потім я згадала, що вдома хліба майже немає. А воно ж знаєш, як у магазині буває нашому. То може лежати і день, і два хліб, поки не почерствіє. А бува привезуть, а через годину вже і полиці пусті.

— Ну і?

— Прийшли від Параски, а в дворі у нас жіночка з РЕМу — показники лічильника записувала. Ми попрощалися, пішла до хати по гроші на хліб. Попрохала, щоб Євген злітав, бо поки я ще до того магазину дочалапаю своїми ногами. Він до свого лісапета, а там колесо спустило. То він на Марининого сів. Недалеко й від'їхав, аж чую — ґвалт на вулиці зчинився... От.

— А звідки ви знаєте, що та жінка з РЕМу? — втрутилася Даша.

— Ма, так на ній спецовка була ремівська.

— Яка вона з себе?

— Десь твого віку, струнка, красива, стрижена білявка.

Даша простягнула руку до мене, обличчя в неї стало бліде і немов витесане з каменю — жодної емоції.

— Ключі, — прохрипіла вона.

Я дав, і вона швидко пішла на вулицю до машини, прямо в бахілах і пішла...

І лише коли я почув на яких обертах Даша зрушила з місця машину - у мене в середині щось рухнло вниз...

- Яна?