Тенета

Розділ четвертий:

Даша:

​Це пиздець. Просто повний пиздець. Він обіцяв повернутися зі Львова через три, максимум чотири дні. Вже минуло сім. Сім діб тиші — ні дзвінка, ні звісточки, ні звуку мотора під вікном. Невже таки банда? Невже його пасли, як того Кіндрата? Я посивію молодою, клянусь.

​Тільки-но я повірила, що вирвалася. Що все — фініш, я добилася всього, про що мріяла: дім, гроші, мужик, який на мене молиться. Я ж сама майже закохалася! Вперше в житті відчула, що можна просто жити, а не вигризати кожен день. А тут — порожнеча. Костя попередив: «До ментів не звертайся, не треба палити бізнес». І що мені тепер — сидіти й чекати біля моря погоди? Хто я тепер? Вдова? Чи ще ні?

​Я ж просила його: кинь, ну його нахер, такий ризик! Тепер сиджу в цій великій хаті, і вона здається мені кліткою. Добре, що хоч бабки в сейфі є, на перший час вистачить, але де знайти той спокій? Вчора проревіла всю ніч, а сьогодні пів дня очі проглядала в кримінальних новинах. Жодного слова.

​А ввечері дзвінок від Яни. «Потрібно поговорити». Зустрічаємося біля вокзалу о сьомій. Цікаво, що їй там приперло?

​Ранок наступного дня:

​Янка реально здуріла. Але її можна зрозуміти. Вона знайшла Юрка Білецького — того самого покидька з нашого інтернату, який старший за нас на кілька років.Це він зламав їй життя ,згвалтував у старому корпусі. Тепер він опустився, став безхатьком, нікчемою. Яна хоче помсти. Не кривавої, а тихої помсти.

​План такий: я підходжу до нього, граю роль «багатої пані», прошу допомогти вивезти мотлох із гаража. Аванс — пляшка. Але в пляшці не просто самогон, там спирт, від якого він уже не прокинеться. Спочатку в мене всередині щось тьохнуло — страшно все-таки. Але потім я згадала Янку тоді, в інтернаті... Її очі, її крик, який ніхто не хотів чути. Вихователі відвертають обличчя,а директорка провела з нею бесіду ... Не потрібно виносити бруд....І я погодилася. Ця тварюка заслуговує на смерть.

​Кості так і немає... Дуже шкода, з ним було надійно. Як тепер жити далі — не знаю, але борги треба віддавати.

​Ввечері завела його «Вольво». Руки трохи тремтіли, коли виїжджала в той район, де Яна бачила Юрка. Чекала довго, години півтори. З голови не вилазив Костя: де він, чи живий, чи мучиться десь у лісі? В лісі... Якщо в лісі ,то знайдуть лише весною, коли зійде сніг...Нарешті побачила Білецького. Боже, на що він перетворився... Опудало. Алкоголь чи наркота випалили в ньому все людське. Натягнула теплі рукавички — ніяких відбитків — і вийшла з машини.

​— Ей, ти! Заробити хочеш?

Він розвернувся, обдав мене перегаром. Очі мутні, хтиві.

— А що потрібно? Якщо пригріти таку лялечку, то я завжди готовий...

— Базар фільтруй, — відрізала я. — Я купила гараж, там купа мотлоху: старий телик, пралка, диван. Треба все це на смітник винести. Заплачу.

— На смітник? — у нього аж очі заблищали. — Скільки даси?

— Двадцять.

— За такі гроші сама тягай... П’ятдесят!

— Робота на годину. Двадцять гривень і літра могоричу. Піде?

​Хто б бачив , як у нього кадик смикнувся. Видовище не для слабких нервів.

— Літра потім... А зараз ноль-п’ять давай. Труби палають, здоров’я треба поправити - його очі блищали в передчутті дармової випивки.

​Я розвернулася і пішла до машини.

— Ей, ти куди?

— По пляшку. Стій тут.

​За хвилину я повернулася з пакетом. Хот-дог і «та сама» пляшка.

— Запам’ятай: завтра о дев’ятій ранку чекаєш мене тут.

— Все зрозумів, мадам, будемо чекати! — просипів він, уже хапаючись за пакет.

​Я швидко сіла в машину і дала по газах. Всі дії провела в рукавичках, він бачив мене лише в напівтемряві, номер машини в такому ракурсі не розгледів. Тепер чекаємо. Навряд чи про смерть чергового безхатька напишуть у газетах. Патологоанатом навіть руки бруднити не захоче — спишуть на переохолодження або «паленку». Але слухи по місту підуть.

​Яно, тепер за тобою боржок. А я повертаюся в порожній дім чекати на Костю... або на те, що від нього залишилося.

Костя:

​Дев'ять днів. Дев'ять довбаних днів мене не було вдома. Навіть уявити боюся, як мене Даша зустріне. Мабуть, очі видере разом із бровами... А тут ще й цей «сюрприз» від львівської шльондри. Я тільки в дорозі зрозумів, що захворів... Бля, підсунув нам банщик з Іваном «дівчинку». Нагородила, курва, по повній програмі.

​Даша як дізнається — яйця мені відріже, поки спатиму. Не казати? Ага, спробуй... Вона ж десять днів без мужика. Таких довгих перерв у сексі у нас ніколи ще не було, вона ж це діло любить, я аж посміхнувся, згадуючи, як нам було добре. І якого біса нас потягло на ту шльондру? Це все горілка клята. Був би тверезий — ніколи б не повівся...

​А тепер як бути? Ясно, що Дашка спочатку полає, що затримався, подметься трохи - заслужив , а потім захоче кохатися... Доведеться зізнатися. Не нагороджувати ж рідну дружину тріпаком. Головне — щоб на розлучення не подала. А там... подарую їй щось дороге, вимолю прощення. Дасть Бог, налагодиться.

​Даша:

​Приїхав. Коли я вже всі очі виплакала і всі нерви спалила. Я ще в житті так не матюкалася, як сьогодні. Розповідає казки: у Івана-перевізника день народження був, бухали, телефон десь посіяв або вкрали в ресторані... Номер він мій не пам'ятав! Сука, це не відмазка. Ти собі на лобі тату набий з моїм номером, козел, щоб у дзеркало глянув і згадав, що в тебе дружина вдома дахом їде від невідомості!

​Ну, наче трохи випустила пару. На норкову шапку, як мінімум, я вже накричала. Подарує, куди він дінеться, а ні — то я ще подуюся. Повечеряли. Запропонувала «за зустріч» коньячку — відмовився. Дивно. Щось тут не так. Про автівку розповідає мляво, очі ховає. Помився з дороги, я стала тягнути його в ліжко...

​— Кохана, давай не сьогодні, я втомився дуже.

— Ти втомився?! А я не втомилася молитися за тебе і плакати?! В ліжко, я сказала, свиня невдячна! Доведи мені, що ти скучив так само, як і я!

— Кицю... я не можу...

— Тобто — «не можу»?

​Він прикусив губу, відвів погляд. Всередині в мене все похололо.

— Костю, що сталося?

— Кицю, пробач мені...

— Що пробачити?! — і тут до мене стало доходити. — У тебе хтось є? Коханка?! Це з нею ти ці дні терся, а не з Іваном бухав? Сука! Я — дура! Я тут очі виплакала, я, ідіотка, до церкви ходила,молилася за нього, а він блядюгу завів!

— Ні, немає в мене нікого, клянуся! Тільки ти!

— То якого ж рожна ти мене трахнути не можеш?! Зі мною щось не так?!

— Кицю... я захворів...

— Це щось серйозне? — я аж злякалася. — Де болить? Що з тобою?

— Киць... я тріпак підчепив...

​У мене перехопило подих. Я тільки рота відкривала й закривала, як риба на березі. Горло стисло , навіть дихнути важко.

— Що? — прошипіла, як кобра.

Він кинувся мене обіймати:

— Кицю, це не я, це горілка... Вибач, я був неадекватний!

— Геть! Геть зі спальні! Спи тепер де хочеш і з ким хочеш, а до мене пальцем торкнутися не смій!

​Костя:

​І що тепер робити? Зачинилася у спальні. Скільки я не шкрібся, скільки не вив «пробач» — у відповідь тільки одне: «Костя, йди на хуй».

Нічого, є у пацанів венеролог хороший, за бабки все зробить тихо. Тріпак — не сифіліс, лікується швидко. Це херня. Телефон шкода — там усі контакти були, люди потрібні... Хоча по блокнотах щось та знайду.

​З Дашкою розберуся. Подарую їй шапку і шубу з блакитної норки — зараз це самий писк. Або тачку куплю маленьку, «Корсу» якусь — чисто бабська машина для міста. А буде впиратися — подарую і шубу, і «Корсу».

Да, накосячив... Спочатку по кабаках, там і мобілу посіяв. Потім у сауну захотілося... Банщик, сука, підбив: «Бабами не цікавитесь?». А ми ж уже «вгашені» були... Показуй, кажемо, товар. Чувіха була класна, одна на двох погодилася. Хто ж знав, що вона заразна...

​Даша:

​Ну все, голубчику. Тепер тобі капець. Ти сам собі вирок підписав. Я тут ледь не посивіла, а він там «колекціонував» подарунки від львівських шалав...

Потрібно все продумати на тверезу голову. Як ми тебе покараємо. Янка в боргу — от і погасить його.

Гнида... А я за нього молилася. Думала — на все життя, платформа, стабільність... Хер там. Сходинка ти тепер, Костю. Трамплінчик ти мій, сука...