Тенета

​Розділ дев'ятий:

​Години півтори в той вечір я возила Павла по місту, а потім завезла його до його дому — старенької двоповерхівки неподалік від плодоконсервного заводу по Чигиринській. Біля під'їзду стояв старенький бус «Боксер».

​— Завтра спробуєш на ньому, я розумію, що права куплені, але водиш ти добре. Якщо і на ньому в тебе вийде, то вважай — спрацюємося.

​Я посміхнулася, він закрив дверку, і я поїхала в сторону центру. По дорозі зупинилася біля аптеки і купила два тести на вагітність: один дешевший, другий — найдорожчий. Дівчина на касі посміхнулася, але потім звернула увагу на мою чорну косинку, і посмішка зникла.

​Приїхала додому, сходила в душ і спробувала дешевий тест... Серце билося мов навіжене... Дві полоски... Що ж, Костя, вітаю, ти залишив слід на цій землі... Завтра зранку про всяк випадок використаю дорогий тест... Павло... Я не зустрічала в своєму житті таких людей. Високий, сильний і надійний мов скеля. Тримає дистанцію, не пристає... Він міг би стати надійним товаришем, а мені потрібен батько для майбутньої дитини...

​Наступного ранку і дорогий тест видав ідентичний результат. Що ж, Дашка, така твоя доля, не розкисай, пора на роботу.

​Павло здивував мене сьогодні. З одними покупцями він розмовляв суржиком, з іншими у його мові з'являлося оте м'яке «ли», яке характерне для жителів Полтавщини і деяких районів Черкащини. А з однією жінкою він взагалі розмовляв з таким акцентом, що я навіть і не розібрала, що то за говір такий. О першій годині дня ми закрилися.

​— Ну що, готова проїхатися на важчій техніці?

— Завжди готова, — відповідаю йому, і він посміхнувся.

​Павло:

Ця дівчина, чи може правильніше сказати жіночка, це щось неймовірне. Вже скільки разів вона мене дивувала... Але найбільше мене здивувало те, що вона була дружиною Грека. Він був гурманом по жіночках. Кілька разів доводилося з ним спілкуватися і навіть один раз відпочивали в одній компанії. Я думав тоді, що він ніколи не одружиться, жінки липли до нього, немов там медом намазано. Такий якби і вирішив одружитися, то лише по розрахунку і на великих грошах. А тут сюрприз — Костя одружився... І на кому? Сирота з інтернату... Ні, звісно, вона вродлива, цікава — не поспориш... Але чим вона зачарувала Костя? Загадка... Сьогодні вона трохи не така, як завжди. Я це відчуваю, щось її бентежить. У мене чуйка на людей: щось трапилося, але мовчить. Вона мені подобається, не так — дуже подобається. Я вже кілька разів ловив себе на тому, що роблю щось вдома, аж раптом зупиняюся і думаю про неї. Вона не така, як Оксана, зовсім не така. І якби не її траур, мабуть, я б спробував зблизитися з нею. А так... Але життя не завтра закінчується, вона буде працювати біля мене, придивимося один до одного, а там час покаже... Може, і вийде у нас з нею... Траур, він же не вічно триватиме. З'явилася в мене ідея. Покажу її матері. Оксана матері ніколи не подобалася, от братова жінка — Оленка — подобалася, а Оксана ніколи. Якраз і причина є: домовився тут на базарі, що куплять картоплю, мішків десять. А Дарина має спробувати проїхати на моєму бусові. От і проїдемо до матері в село по картоплю... Нехай подивляться одна на одну. Я навіть усміхнувся цій своїй задумці. Вирішено — їдемо в село.

​Даша:

Він виїхав з двору на центральну, при цьому розповідав, що в цій машині де знаходиться — нічого нового, механіка є механіка. Ледь виїхали за місто — помінялися місцями, тепер за кермом була я. Довелося підлаштувати під свій зріст сидіння і дзеркала.

​— Не спіши, спочатку відчуй її. Не обганяй цю, нехай летить.

​Я вела впевнено. Незвично після моєї ластівочки, але відчувала автівку добре, отже, у мене вийде.

​— Глянь, що там на зустрічній, і обганяй цього «Камаза».

​Я ледь висунулася, пропустила зустрічну, ввімкнула поворот і додала газу. Класно, вона така потужна.

​— А тепер тримай швидкість, відчуй її.

​Ми летіли по трасі, автівка мені подобалася.

​— Дистанцію тримай, — я скинула швидкість.

— Ще скидай, бачиш — зустрічна поморгала. Десь стоять, може навіть з радаром...

​Я скинула швидкість і стала їхати як всі.

​— В Трушівцях буде поворот наліво, нам туди.

​Я ввімкнула лівий поворот, пропустила дві зустрічних і поїхала. Навіть на шосейці з каменю вона йшла м'яко.

​— Куди ми їдемо?

— Домовився, що куплять десять мішків картоплі у нас на базарі, заїдемо до моєї матері, гроші їй зайвими не будуть.

​До матері своєї мене везе, точніше я його... Ну подивимося, що там за мати така, цікаво. А у мене ніколи і не було... Матері. Село було велике і, мабуть, красиве. Я ніколи не була в селі. Але в такому я б, мабуть, жила.

​— Он червоні ворота бачиш? Зупинися так, щоб можна було потім задом в двір заїхати. Справишся?

​Я знизала плечима: хто зна...

​Він виліз з машини і пішов відчиняти ворота. З хати вийшла жінка років п'ятдесяти п'яти, може трохи більше. Вона тримала одну половинку воріт, а Павло — іншу. Я почала здавати, крутила головою, дивилася в дзеркала, долоні стали мокрими від поту. Павло махав рукою, показуючи то довернути кермо, то вирівняти. Гора з плечей — справилася.

​— Мамо, знайомся, це Дарина — вона зі мною працює.

​Жінка подала мені руку і пильно подивилася на мене.

​— Валентина Іванівна, — рука в неї була тепла, суха і відчувалися невеликі мозолі.

— Мамо, то ви наготували мішків?

— Атож, он на лаві лежать, тільки ти не бери їх до льоху — важко буде носити, сходи круті. Будемо набирати в кошики, а вже тут пересипемо в клумаки.

​Вона так цікаво говорила оте «ли», що я відразу пригадала, як Павло розмовляв з покупцями. Я посміхнулася, а вона посміхнулася у відповідь. Він набирав картоплю і носив її з льоху двома плетеними з лози кошиками, я тримала мішки, коли він висипав картоплю, а Валентина Іванівна допомагала йому набирати. Про що вони там у льосі говорили, я не чула, далеко було. А коли все скінчилося і вона піднялася з льоху, я побачила, що дивилася вона на мене зовсім по-іншому. В її очах я тепер бачила тепло і сум.

​— Ма, ми злітаємо на велосипедах до моря скупнемося і назад.

— Довго не затримуйтесь, я щось попоїсти вам приготую.

​Павло вивів з сарая два велосипеди. В одному довелося підкачати шину.

​— Поїхали? Я тобі наше Кременчуцьке море покажу.

​Я переляканими очима дивилася на велосипед.

​— Паш, я не вмію...

— Йо, я ж і забув, що ти... Нічого, приїдемо на одному, я тебе повезу.

​Це так класно. Я сиділа на рамі і трималася за руль, а він крутив педалі. Вітер грався моїм волоссям, і ми летіли вулицею, потім біля сільського стадіону, величезного клубу, а далі — посадкою... Ліворуч були людські городи, потім старий запущений сад і, нарешті, ми зупинилися. Це дійсно було море. Ми стояли на кручі, а там внизу, біля неширокої полоски білого, мов цукор, піску, був він — Дніпро. Невеличкі хвилі ліниво лизали пісок, і ця синь простягнулася так далеко-далеко, аж до неба. Лише на горизонті я побачила тоненьку полоску того берега... Боже, яка краса, невже ще де-небудь на світі є така краса? Я закохуюся в це село з кожною хвилиною все більше і більше.

​— Ми могли з'їхати яром прямо до води, але я хотів, щоб ти поглянула на цю велич саме звідси... Правда гарно?

​Я поглянула на нього: його очі блищали і світилися від щастя, він також закохався в це місце.

​Потім ми спустилися крутою стежкою до пляжу. Він однією рукою підтримував велосипед, а другою — мою руку.

​Павло швидко зняв одяг і з розгону забіг у воду, пірнув і зник під водою секунд на п'ятнадцять. Випірнув він вже метрів за тридцять від того місця, де стояв перед цим.

​— Ти чого не купаєшся? Вода вже тепла...

​Я стояла і дивилася на нього з посмішкою.

​— Що?

— Я не брала купальника... Я ж не знала... А взагалі-то в мене його і не було ніколи...