Тенета

Розділ восьмий:

Вже третій день працюю у Павла. Важко, але цікаво. Люди, вони такі різні, є цікаві, особливо сільські. Вони простіші, відкритіші. А є такі, що від них вже здалеку смердить — пан. Десь трішечки влади дали чиновнику, або неочікувано звалилися гроші — продав хату покійної тещі і вже дивись — пан. Гімно ти, а не пан. Коли ти людина, то ти людина, а коли ти гімно, то чи гроші тобі кишеню тиснуть, чи чин в тебе високий — гімном і лишишся. Це не я так сказала, це мені Павло так сказав, коли одна сімейна парочка продовбала йому мізки хвилин тридцять, але нічого так і не купили...

— Посміхатися потрібно всім, чи людина перед тобою, чи гандон. Але запам’ятай одне: я не заставляю тебе битися за кожного покупця, нерви дорожчі за гроші. Бачиш, що гімно перед дружиною понти кидає або самого розумного на всі Черкаси вмикає — кажи: «Вибачте, у нас такого товару немає, може розпитайте деінде». — повчав мене Павло.

Взагалі-то він веселий, з ним затишно... Лише коли бачить Юрія Васильовича — батька Оксани, його вже тепер, надіюсь, колишньої дружини — стає сумним...

А ще тут є багато таких, хто паразитує на базарі і живе з цього. Цигани... Дорослі завжди ходять табуном і я вже розкусила, мені здається, їхню схему. Хтось відволікає, а хтось непомітно цупить товар. Павло говорив, щоб не спілкувалася з ними, бо є серед них такі, що вміють так голову затуманити, що всі гроші віддаси, ще й посміхатися будеш... Бачила вже один раз, як задурила стара циганка жінці голову і та віддала їй всі гроші, а коли пройшов той туман, то жінка плакала і бідкалася, але ромів на базарі вже не було... А діти їхні шастають туди-сюди — це я так думаю, розвідники. Є ще злодії, що крадуть з кишень і сумок гаманці. Вже кілька разів бачила порізані сумки, з яких зник гаманець. А менти, мабуть, у долі — ні разу не бачила, щоб когось впіймали.

Казав Павло, що бувають і заїжджі гастролери, але таких самі місцеві кримінальні елементи стараються видворити. Він говорить, що місцеві знають межу, беруть по трохи, щоб не піднімати зайвого галасу. А заїжджі роблять хапок і зникають. От тоді місцевим стає важче працювати, бо люди вже насторожені.

Цікаво тут, але від цього галасу, пилу і запахів до вечора голова стає квадратна, втомлююся. Грошей після Костя лишилося багато, то навіщо мені ця робота? Придивляюся до Павла... Замітила, він також до мене придивляється... Сподобалася? Не зрозуміла поки. Платить він копійки, більше, аніж в кафе я отримувала, але коли звикла до тих грошей, що давав мені Костя, то це копійки...

— Даш, я через два дні поїду в Одесу по товар, ти сама залишишся. Справишся?

Поглянула на нього. Дивак, я ж ще не весь товар вивчила...

— Ти головне не бійся, я з Тимофієвною перетер — він кивнув у сторону сусіднього контейнера — вона підстрахує.

— Ти мені наскільки довіряєш?

— А чому ні?

— Але ж я навіть товар не весь вивчила.

— Тю, а ти думаєш, я в контейнері виріс і мені з дитинства все відомо про той чи інший товар. Я в селі виріс. В селі, де навіть тюлі не в кожній хаті були... Але ж бачиш, навчився і на плаву тримаюся...

То як? Якщо боїшся сама, то тоді не виходь, зроби собі кілька днів відпочинку, поки я не повернуся. Взагалі-то я тебе і брав для того, щоб контейнер не простоював, коли я у від’їзді. Розумієш, я ж майже кожен тиждень два дні закритий стою. У мене то Одеса, то Харків, то Хмельницький,то Київ.

— Я постараюся тебе не підвести.

— І ще, в ці дні, коли ти сама торгуватимеш — платня буде вдвічі більшою. То по рукам? — він простягнув мені свою долоню.

Я поглянула на нього і моя долоня потонула в його. Він не потиснув її, а накрив другою своєю долонею і посміхнувся.

— Ги, яка маленька.

Який він... Здоровий, а душа не заплямована і на життя дивиться зовсім по-іншому, ніж Костя... і ніж я.

— Даш, може тобі щось привезти потрібно, то ти кажи — він все ще не відпускав мою руку.

— А що?

— Ну там же все дешевше, вважай опт.

— Я навіть і не знаю.

— Ну дивися, якщо щось потрібно — кросовки там чи ще щось, ти не соромся.

Я знизала плечима. А в нього зненацька заблищали очі і він відпустив мою руку.

— А хочеш, поїхали зі мною. Ти була коли-небудь в Одесі? Море бачила?

— Паша, я інтернатовська. Я навіть на Дніпрі ніколи не була. Бачила лише з вікна тролейбуса.

Він дивився на мене здивованими очима з відвислою щелепою, так немов побачив інопланетянина.

— Та ну, не вірю. Хіба таке може бути?

Я мовчала, він також замовк і все ще дивився на мене.

— Все, я вирішив, ти їдеш зі мною. Чи може в тебе були якісь інші плани?

Я похитала головою.

— Ну тоді все, їдемо. Ти ж не проти?

— А базар?

— Базар потім. Нікуди він не дінеться. Так же не можна , вже скільки років прожила і взагалі нічого не бачила.

— А що я там буду робити?

— Ну по-перше, їхати будемо вночі, щоб десь о п’ятій бути на сьомому кілометрі. Твоя задача — не спати, говорити про що-небудь, щоб я не заснув за кермом і не вилетів з дороги. Далі ми будемо тягати кравчучки, поки я домовлятимусь за товар, ти стоїш, охороняєш товар, щоб ніхто не поцупив. Там також, як і на нашому базарі, пасуть зівак, тільки масштаби там в рази більші. Ну і по дорозі назад твоя робота буде тріщати мені на вухо про що-небудь, лиш би я не заснув.

— Паш, я також могла б за кермом.

— Ти?

— Ну так, в мене ж своя автівка є.

Він дивився на мене здивовано. Це вже вдруге за пів години.

— Яка автівка?

— Корса моя і Вольво чоловікова.

Я згадала про Костю і в грудях щось стиснулося...

— Подивимося, як ти вмієш рулити. Сьогодні закриємося раніше, бензин мій, покатаєш мене по місту. А категорії в тебе які?

Я пішла в глибину контейнера, туди де був склад, взяла з сумочки права і винесла їх Павлові. Він уважно їх роздивився.

— Коли ти встигла?

Я посміхнулася і знизила плечима.

— Ні, я серйозно, коли?

— Чесно? Я майже не вчилася в автошколі. Була кілька разів, а потім чоловік сказав: «Досить». І кожен вечір я його возила, спочатку за містом, а потім по місту.

— А екзамени?

Я лиш посміхнулася. Він так смішно примружив очі.

— А хто твій чоловік ? Був...

Знову під серцем щось шкрабнуло.

— Він машини перепродував.

— А живеш ти де?

— Тут, поруч. На Гоголя.

— Його звали Костя?

— Так.

— Костя-Грек?

— Цейхміструк.

— Я не знаю прізвища, чорнявий такий?

Я махнула головою, так.

— Даша, відкрий секрет, як ти змогла захомутати Костю-Грека. — це вже втретє я його здивувала.

— Я його не хомутала, він сам.

— Костя сам?

— Так, я в «Чайці» працювала посудомийкою. Виходжу, а він з отакецьким букетом білих троянд. Провів до під’їзду, поцілував руку і поїхав. А на наступну зміну вже чекав з букетом кал і знову провів, поцілував руку і поїхав.

— Ти брешеш?

Я похитала головою. Він дивився на мене ніби це не я перед ним стою, а статуя свободи, що ожила і приїхала до Черкас.

— Побожись, що не брешеш.

— Це як?

— Перехрестися.

Я вже вмію, тому перехрестилася, а він гепнувся на табурет.

— Хто б міг подумати, Грек — галантний кавалер... Чуєш, Даш, а може ти відьма?

Я посміхнулася. А він все дивився на мене і думав про щось своє.