Тенета

Розділ перший:

Даша:

​Це ж треба, ще два дні лишилося до випускного, а у мене ангіна. Вже третій день я лежу в медпункті інтернату, температура почала спадати, але мені все ще недобре. А так хотілося на випускному виглядати так, щоб всі запам'ятали мене — красиву, струнку, темноволосу, кучеряву красуню. Я лежу в окремій палаті і читаю книгу, якийсь модний мелодраматичний роман. Карантин. Фельдшерка замикає палату на ключ, нікого не пускаючи провідати мене. Двері відчиняє лише коли приносить їжу або пігулки.

​— Як у тюрмі, навіть роба смугаста, як у в'язнів. Як уже задовбав цей інтернат: запах хлору, похмурі стіни, садисти-вихователі, вічно недоварена або підгоріла їжа. А найбільше набридли оці дебільні обличчя інтернатних дітей. Ні, звісно, є і серед них нормальні хлопці і дівчата, але в більшості — діти з важких сімей. Воно ще дитина, а вже видно, що це майбутній алкоголік, наркоман або тюремник. І їхня жорстокість — вони як звірі. Скількох уже прямо звідси засудили і відправили в колонію для малолітніх. Крадіжки, побиття, зґвалтування — звідки в цих маленьких серцях стільки злості?

​В коридорі почувся шум голосів. Хтось матюкався, а хтось голосно плакав. Я встала з ліжка і, підійшовши до дверей, приклала вухо. Незрозуміле щось коїлося там, у коридорі. Чулося матюччя виховательки Олени Петрівни — вона проклинала цю довбану роботу, цих дебільних дітей і їхній садизм. Чутно було голос фельдшерки, котра когось втішала, а потім грюкнули вхідні двері і почувся голос директорки. Вона про щось тихо говорила з вихователькою і фельдшеркою. Потім вона щось запитала у тієї, що скиглила і плакала. Що та відповіла, я не почула, але почула, як директорка голосно віддала наказ: «До мене в кабінет її!».

​І тут же почула голос фельдшерки: «Вона тут, у нас».

​В ту ж мить я почула, як з тієї сторони дверей хтось почав вставляти ключа в замок. Навшпиньки швидко лягла в ліжко і зробила вигляд, що сплю.

​Двері відчинилися, першою зайшла директорка — красива , як на свої п'ятдесят жінка з фарбованим у руде волоссям. За нею зайшла фельдшерка. Директорка злим поглядом подивилася на мене, а я сонно протирала очі. Потім директорка підійшла до вікна, посмикала і подивилася на ґрати.

​— Коли вона останній раз виходила звідси?

— Це карантин, звідси виходять лише тоді, коли пацієнт здоровий — щоб не розносити інфекцію.

— Скільки вона тут?

— Четвертий день.

— Хтось приходив її провідати?

— Ні. Сюди нікого не пускають. Крім мене, вона ні з ким не контактувала.

​Директорка нервово ходила взад-вперед. Зупинилася.

​— Через скільки вона вийде звідси?

— Сьогодні температура почала спадати, я думаю, ще два-три дні...

— Завтра. Роби що хочеш, а завтра вона мені потрібна здорова.

— Але ж...

— Ти мене почула! Завтра. То кажеш, Камінську доведеться відправити у міську лікарню?

— Так. Я тут нічим не допоможу...

— Погано... Це лайно випливе наверх...

— Я розумію...

— Швидку я викличу сама, а ти займайся цією, чула?

​Всі вийшли, і замок знову замкнувся.

​— Трапилося щось серйозне, коли сюди навідалася сама директорка, — подумала про себе.

Через пів години знову почувся шум голосів, на цей раз без матюків і криків, хоча було чути плач дівчини. Я підійшла до вікна і побачила, як до швидкої на ношах грузять Тоню Камінську, мою однокласницю. В класі Тоню не любили, причин було багато. По-перше — Тоня була самою гарною в усій школі-інтернаті, струнка білявка з ляльковим обличчям і великими блакитними очима. По-друге — вона добре вчилася і була активісткою. По-третє — вона була стукачкою і улюбленицею вчителів, а саме гірше виховательок. Обличчя у Тоні було аж припухле від сліз, її несли на ношах лікар і водій швидкої, вона була вкрита покривалом. Поруч з ношами йшла наша фельдшерка, притримуючи покривало, ноги Тоні були зігнуті в колінах і трохи розведені в сторони. Я дивилася вниз і жодної емоції не було в мене на обличчі, а очі були холодними... Швидка поїхала, а я знову лягла в ліжко.

Через годину в дверях клацнув замок.

— Так, Бойко, ось пігулки, вип'єш зараз, потім будеш полоскати своє горло ось цим, — фельдшерка показала на чашку з якоюсь рідиною. Потім в ліжко, вкриваєшся ковдрою, потієш, ввечері повторимо процедури і завтра ти мені потрібна будеш здоровою і щасливою.

— Щось сталося? Чому так спішно?

— Камінська повинна була з Герасюком танцем відкрити випускний вечір, а на ньому будуть присутні люди з віддти — і вона показала вказівним пальцем в стелю. Камінська сказала, що замість неї танцювати зможеш лише ти, бо ти також вчила танок.

— А чому вона не буде танцювати?

— То ти ще не в курсі? Якась сука їй в білизну насипала скловати.

— І?

— Ти що не уявляєш, які наслідки?

— Ні, а які?

— Херові... Там в неї тепер таке запалення буде, що ще невідомо чим все закінчиться.

— Там це де? Віро Кузьмівна, я не зрозуміла.

— Бойко, ти тупа? Їй в труси сипонули цієї бридоти, коли вона їх вдягла, то відчула не відразу, а коли відчула, то вже стало пізно. О, дитино, ти не уявляєш, що їй доведеться пережити... Знала б хто це зробив — руки повідбивала б...

— Це страхіття якесь... — я злякано дивилася на Віру Кузьмівну.

— Надія Григорівна сказала, що тепер з Герасюком танцюватимеш ти. Тож лікуйся.

— Я боюся, а якщо і мені хтось підсипле...

— То може ж то і не з заздрощів, що вона танцювати мала. Можливо це хтось вирішив помститися за старі образи. Адже через три дні ви вже тут жити не будете — випускники. Але ти про всяк випадок тильною стороною руки перевіряй свою білизну перш ніж вдягати...