Тенета

Розділ дванадцятий:

Даша:

Не подобається мені це кафе біля вокзалу. І чому Яна завжди в ньому хоче зустрічатися. Людей завжди багато, гамір, ще й цей запах залізниці. Чи може то моя вагітність себе так проявляє? А може то я нервуюся? Що вона там ще придумала? Вона ще з дитинства була без гальмів... І я такою ж була... Але відчувала себе з Костею захищеною і вирішила зупинитися... Якби ж він зупинився, все було б добре, а так... Знову на душі якось бридко стало при згадці про нього. Мабуть, потрібно буде до церкви сходити, поговорити... з НЕЮ.

— Привіт, — Янка поцілувала в щоку і присіла напроти.

— Привіт, ти як?

— Все добре, але потрібна твоя допомога.

— Говори.

— Ні, спочатку ти розповідай, як твої справи?

— Я вагітна.

— Ох, бля, від кого?

— Від Костя...

— Впевнена, що від нього?

Я махнула головою.

— Так.

— Ну то зроби аборт. А якщо боїшся, можу пігулку дати — результат майже сто відсотків — скинеш.

— Ні.

— Даша, ти здуріла? Як ти думаєш сама ростити дитину? Я розумію, після твого мудня якісь бабки лишилися, на скільки їх вистачить? А потім що? Яке майбутнє чекає на твою дитину? Ти думаєш, що з пречепом тебе хтось захоче? Хіба про таке ми мріяли?

— Рота закрий.

Вона змовкла, але по ній я бачила, що її просто розпирає читати мені цей монолог і далі.

— Які проблеми в тебе? Чим я тобі можу допомогти?

— Є тут один депутат місцевий, колись бандюком був, а зараз дуже поважна людина. Перспективний. Дуже. Я в нього коханкою. Він одружений.

Ох, Янко, високо мітиш... Як би тобі потім не довелося низько падати...

— Вони вже сім років одружені, а дітей немає. До кого він її вже не возив... І вже я добилася, що подасть він на розлучення... Але в столиці якась нова клініка. Побачила рекламу. Давай спробуємо в останнє. Завагітніла сучка.

— І що ти хочеш?

— Ось ключі від камери схову тут на вокзалі. Візьмеш сумку спортивну, коли розійдемося.

— Що там?

— Одяг, перука, фото і пігулка.

— Ти хочеш, щоб я її...

Вона подивилася на мене, вкусила себе за губу.

— Ні...

— Вона повинна скинути...

— Бля, Яно, а якщо це її остання надія?

— Ми домовлялися...

— Так, але ж це означає вбити ненароджену дитину.

— Даша... — вона дивилася на мене холодними сірими очима. Ці очі могли б заморозити навіть водоспад. — Тисячі жінок по всьому світу роблять аборти що дня. Даша, кожен день тисячі, а може і десятки тисяч. Буде одним більше. Переступи через себе, через своє «неможу»...

У мене в очах з’явився туман. Це сльози? Чи це від хвилювання?

— Як ти це плануєш зробити?

— Спочатку я думала, щоб ти просто штовхнула її на переході під автівку. Але потім зрозуміла, що в такому випадку шансів втекти у тебе не буде, майже не буде. Тоді я почала шукати інші способи. Знайшла. Є один ветеринарний засіб.

— Це не вб’є її?

— Ні, лише сильний головний біль, можлива нудота. Я купила капсули, вони розчиняються безслідно. Вона має звичку кожного дня заходити в кав’ярню неподалік від дому і пити там гарячий шоколад. Твоя задача — відволікти її увагу і непомітно кинути в її чашку капсулу, краще дві. Потім ти сядеш в таксі, поїдеш в інший кінець міста. Там знімеш перуку і переодягнешся. Сядеш в інше таксі, потім ще в одне. Краще змінити машини двічі, тричі... Він шукатиме тебе. Я його знаю... У тебе шкіра має засмагу. Тому краще нанесеш тональний крем або пудру, потім, коли переодягнешся, змиєш. План не поганий, повинен спрацювати. Прорахуй сама, ти ж у нас більше схильна до аналізу...

— Через скільки подіють ліки?

— Десь через годину... Тобто відразу тебе ніхто шукати не буде... Десь через годину-півтори він задіє свої канали. От тоді шукатимуть всі — і мусора, і братки...

— Яно, а воно того варте?

— Якщо я стану його дружиною... Ти просто не уявляєш, в яких масштабах там, — вона підняла палець догори, — пиздять гроші.

Я мовчки дивилася на неї. В яку прірву ми з тобою котимося? Чи зможемо ми колись зупинитися? Яно, Яно, я думала вже два рази, що зупинюся... Перший раз, коли одружилася з Костею, але бач, як вийшло... Тепер, коли ми майже разом з Павлом, я знову хочу, щоб це була кінцева зупинка... Але хто знає, що чекає мене за наступним поворотом?

А Янка — перевірена подруга, їй треба допомогти. Тим більше за мною боржок — Костя. Можливо, для нас обох це стане кінцевою зупинкою і не потрібно буде більше ніяких сходинок і трамплінчиків... Але ж дитина... А якщо мене вичислять? Так я і себе, і дитину підставлю... А може, і Павла...

— То що, є дирки в моєму плані?

Дирки... В неї є охорона? Якщо є, то весь план летить... Якщо ні. Спіткнулася, підбор на туфлях зламався, похитнулася... капсула між пальцями.... Головне — поцілити в чашку... Якщо не попаду — це провал... Далі в таксі. Викинути одяг...

— Що там з одягом?

— На наступний тиждень прогнозують похмуру погоду, можливий дощ і зниження температури. Там двостороння жіноча куртка, чи якщо хочеш — жакет. З однієї сторони червоний колір, з іншої — чорний, по фасону схоже на діловий костюм. До неї чорна спідниця до колін, якщо захочеш червоний колір — вже більш молодіжне буде. До неї джинсова спідниця, не міні, трохи вище колін. Перуки дві. Блондинка з довгим волоссям і темно-руда махагоні з червонястим відливом.

— Її охороняють?

— Зазвичай ні. Якщо автівкою, то водій чекає в машині. Якщо пішки — то сама.

— Дашо, дуже прошу, якщо буде охорона — не ризикуй. Ну її нахер і його також з його грошима — ти для мене дорожча.

— Як вона виглядає?

— Фото я вклала. А на словах... Колись була красунею... Зараз їй тридцять. Фігура попливла, не сильно, але з кожним роком все більше. Морда стала кругліша...

— Ти не боїшся, що колись настане час і ти попливеш... А якщо знайдеться якась молода і амбіційна, то і тебе також ось так замовлять?

Вона задумалася... Я зробила ковток кави і відсунула чашку — гімно тут, а не кава.

— Можливо, є сенс ставити перед собою більш приземлені цілі?

Вона знову глянула на мене і цього разу в її очах був азарт.

— Ні, Дашко, знаєш, як кажуть — красти то мільйон, а кохати — то королеву. На менше я не згодна...

— Ох, Янко, з такими апетитами — можеш колись спалитися.

— Якщо і спалюся — не переживай, помру, але тебе ніколи не здам...

— Де ти зараз живеш?

— Він мені двокімнатну купив недалеко від річкового порту...

— Жируєш?

— Нормально, він мене справді кохає... Ключі ось візьми. Код — твоя дата народження... — Вона посміхнулася, але це була втомлена посмішка. — Надіюсь, ми це колись будемо пригадувати, мов страшний сон.

— Надіюсь, ми про це забудемо і ніколи не будемо згадувати.

— Так. І головне, щоб це не снилося нам по ночах... До зустрічі.