Тенета

​Розділ п'ятнадцятий

​Павло

​Ми тепер живемо разом. Ну як разом... В одній хаті, але спимо окремо. Не знаю, що вона там їла чи пила в суботу, що її так прихопило. Але ось вже чотири дні ми разом, і за цей час напад був лише один раз, та й то несильний. Було це на роботі: я стояв біля прилавка, через прохід від нас стояла спиною молода, коротко стрижена білявка — щось вибирала у сусідів. Даша вийшла якраз із глибини контейнера і ледь глянула на ту білявку, враз зблідла, почала згинатися... Добре, що я це помітив, повів у глибину контейнера, щоб не привертати зайву увагу. Ледь ми зайшли, вона почала дихати глибше, я налив чаю з термоса і її відпустило.

​Хотів поїхати за товаром на Хмельницький, але тепер навіть і не знаю, що робити. Лишати її одну? Страшно, а що, якщо їй знову стане зле? Брати з собою? А не дай боже в дорозі її прихопить? А вона мене знай заспокоює: «Не хвилюйся, все буде добре...». А як не хвилюйся... Вона зовсім не така, як Оксана. Одна справа, коли ми на роботі, між людьми. А інша — коли ми вдвох удома. Ось тут-то вона і не така, як моя колишня... Ось тут-то я відчуваю себе немов сімнадцятирічний закоханий юнак... Тепер, мабуть, я починаю розуміти, як Грек став раптом галантним кавалером. В неї неможливо не закохатися...

​Даша

​Дилема? Павло не хоче мене залишати одну, щоб поїхати за товаром... Дарма він так переживає. Я вже вмію це контролювати... Один-лиш раз був напад, і то все тому, що мені здалося, ніби жінка, яка стояла до нас спиною, схожа на Яну. Я злякалася? Чесно... Навіть не встигла... Просто організм так реагує на неї... А оце лежу в своїй спальні і думаю про неї... Нудота є, але я підготувалася. Пігулку випила, чай на тумбочці... А обдумати це потрібно... Вона на мене тепер зла — це однозначно, я її підвела. Помста? Навряд чи. А от насрати так, щоб зруйнувати моє щастя, — може...

​Розповість про Костю Павлові? Навряд чи. Замовницею була я, виконавець — вона. Навряд чи... Хоча, якщо не тет-а-тет, а телефоном, то може. Ні. Якщо все випливе, то де гарантія, що я не здам її мусорам? Не скаже вона про Костю... Про Юрка? Тут ми з нею також пов'язані однією ниткою. Мовчатиме, якщо не дурна... А вона не дурна... Тоді що? Не знаю... А може, вона захоче з Павлом, як із Костею? Клофелін ?Ні, Павло — він не такий, він не поведеться... А раптом? А раптом капсула між пальцями...в стаканчик з кавою... прямо на базарі...Ні... Тільки не його... А я дурна... Він вже п'яту ніч на дивані у великій кімнаті сам... А я... Він навіть не натякав...

​Я встала і навпомацки вийшла у велику кімнату. Тут було світліше: вікна виходять на вулицю, і світло від ліхтарів пробивалося крізь щілини в гардинах. Відкинула з нього край ковдри, він спросоння витріщив на мене очі, не розуміючи, що сталося...

— Даш, що сталося? Знову погано?

Я посміхнулася, сподіваюся, не помітив.

— Посунься, розлігся...

Він посунувся, звільняючи для мене місце. Я лягла поруч і обняла його. Сильно-сильно — мій, нікому не віддам...

​Павло

​Навіть не мріяв... Брешу сам собі — мріяв, мріяв і вдень, і вночі, що ми будемо разом в одному ліжку... Прийшла сама, розбудила... Я аж злякався, думав, їй знову погано, а вона: «Посунься, розлігся...». А потім лягла і так стисла мене своїми руками... Про що вона там думала, не знаю, але тримала мене так, поки не заснула. Може, вона чекала, що я проявлю ініціативу? Якщо так — то я тупий. Я лежав в її обіймах і боявся поворухнутися, щоб не злякати своє щастя... Це немов уві сні... А потім ми заснули...

​А розбудили мене її губи. Вона мене так ніжно цілувала — в губи, очі, шию. Що я завівся... А в її очах танцювали такі бісики... І я... Я розгубився... Вона ж вагітна... І я, біс його знає, чи можна їм цим займатися, чи не зашкодить? І я почав придумувати відмовки.

— Даш, теє... нам же на роботу час... теє.

— Угу, — вона вкусила мене за вухо.

— Даш, то ти це... Як його...

Цього разу вона вкусила мене за губу.

— Ну, Даш, а ти впевнена, що тобі можна, ну теє...

Вона зупинилася і суворо подивилася мені в очі.

— Вмієш ти, Царенко, обламати... Але дякую, бо і сама не знаю, чи можна...

Я обійняв її однією рукою, а другою поправив волосся, що сповзало їй на очі.

— Але якщо можна, я дізнаюся... То ввечері насувайся, — і вона хитро посміхнулася.

— Я кохаю тебе, — прошепотів їй у губи.

— Я тебе нікому не віддам, — відповідає вона, і ми вперше поцілувалися по-дорослому...

​Даша

​А потім знову був звичайний трудовий день на базарі. І знову Павло говорив із різними покупцями різними діалектами. Врешті випало кілька вільних хвилин, і я побігла до сусіднього контейнера. Там я трошки потріщала з Тимофіївною і запитала, чи можна вагітним займатися коханням. Очі в неї заблищали — от тепер по базару точно підуть плітки. Вона мені розкрила всі секрети, що стосуються кохання в моєму стані... Ну все, Паша, сьогодні ти мій... І я пішла до нашого контейнера, а вслід мені дивилися очі Тимофіївни. І як тільки-но я зайшла в глибину контейнера, вона відразу перебігла до своєї сусідки — все, плітка почала свій шлях по базару.

​— Паш, а скажи, чому ти з одними покупцями говориш із полтавським «л», а з іншими — на суржику, а з третіми взагалі незрозуміло, чий то діалект?

Він посміхнувся і обійняв мене.

— Ти ж бачила, скільки в моєї мами книжок? От в одній з них я колись вичитав, як ще до війни у Львові на базарі торгували єврейські продавці. В ті часи у місті загальною мовою була польська, але, крім того, в ходу були і єврейська, і угорська, і українська. А ще були різні діалекти: галицький, гуцульський, бойки, русини. І от ті купці навчилися розпізнавати, хто звідки та на якому діалекті говорить. А коли люди говорять такою ж мовою, як і ти, то цій людині більше довіряють, а отже, і краще торгують...

— От ти жук хитрий...

— Ну чому відразу — жук? Просто це дійсно працює. І якщо покупцеві сподобалося з тобою спілкуватися, то, можливо, наступного разу він не тільки сам прийде саме до тебе, а й іншого приведе до хорошого продавця.

Він посміхався і гладив мої плечі.

— Паш? А я дізнавалася...

— Що?

— Ну теє... Чи можна...

Він почервонів мов буряк і, мабуть, забув, як дихати.

— І що?

Я ввімкнула бісиків у своїх очах на повну потужність.

— Тепер ти не відкрутишся... Я кохаю тебе...

І ми стали цілуватися там, у глибині контейнера.

— Кхи-кхи, — хтось кашлянув за спиною.

Ми відскочили один від одного, а на вході біля прилавка стояла інша наша сусідка.

— Павло, не розміняєш? — вона простягнула йому двохсотку.

— Свиридівно, вибачте, немає чим.

Вона пішла, але не до свого контейнера, а далі до сусіднього.

— Все, Паша, спалили нас — тепер піде по базару...

— А і нехай, — він знову обійняв мене. — Я кохаю тебе, і мені немає чого соромитися.