20.
Ріелтор виявився балакучим чоловіком років під п'ятдесят. Зустрів Катерину біля хвіртки й одразу заходився пояснювати:
— Чесно кажучи, я вже й не думав, що його хтось купить.
— Настільки все погано було? — запитала Катерина.
— Та ні. Просто власник колись придбав будинок зопалу. Побачив гарне місце, загорівся і купив. А потім зрозумів, що робити з ним нічого не буде. Продавати не поспішав, але й користі з нього не мав.
Він відчинив хвіртку.
— Як тільки дізналися про огляд, навели лад. Траву викосили, дерева підрізали, сміття вивезли. Усередині теж прибрали.
Катерина мовчки кивнула.
Сад зустрів її тихим шелестом листя. Доріжки були чистими, між деревами лежали плями сонячного світла. Важко було повірити, що ще недавно це місце стояло занедбаним.
— Тут завжди так тихо? — спитала вона.
— Майже завжди. Через те місце багатьом і подобається. Начебто передмістя, а відчуття таке, ніби десь далеко від людей.
Катерина озирнулася.
І справді. Не було ані міського галасу, ані сільської метушні. Лише вітерець колихав гілки дерев. Навіть спів птахів здавався надто гучним.
Будинок теж виглядав інакше, ніж вона уявляла. Свіжопофарбовані рами, чисті шибки, охайний ґанок. Наче хтось намагався переконати світ, що тут ніколи не було нічого страшного.
Вона повільно зайшла всередину.
Прибрані кімнати пахли пилом, старим деревом і чимось невловимим, що лишається в оселях, де довго ніхто не живе. Меблі стояли на своїх місцях. Сонячні промені проникали крізь вікна й золотили підлогу.
Ріелтор щось розповідав про документи, комунікації та ремонт, але Катерина слухала його лише краєм вуха.
Її погляд раз по раз повертався до дверей, що вели в підвал.
Звичайні дерев'яні двері.
Нічого особливого.
Проте від них тягнуло холодком навіть тепер.
— У підвалі теж порядок навели, — сказав ріелтор. — Хочете подивитися?
— Ні.
Відповідь вирвалася надто швидко.
Чоловік лише знизав плечима.
— Як знаєте.
Катерина ще кілька секунд дивилася на двері.
Їй не було страшно.
Навпаки.
Було якось моторошно спокійно.
Наче будинок давно вже втомився зберігати свої таємниці.
Наче під шарами свіжої фарби, чистоти й охайності продовжувало лежати щось старе, темне й мовчазне.
Щось, про що знала тільки вона.
І ще двоє людей.
Та, що колись залишилася тут назавжди.
Катерина відвела погляд.
Спускатися вниз вона не стала.
Навіщо турбувати бодай якийсь спокій тієї, що досі перебувала під товщею бетону?
Вийшовши надвір, вона ще раз оглянула сад, тиху вулицю й будинок, який тепер належав їй.
І раптом відчула, як у скронях починає глухо пульсувати думка:
«Але як сказати Ірині? Привезти сюди? Може спочатку з Петром поговорити? І що я йому скажу: "Петре, тут така справа — мій свекор колись укатрупив твою можливу тещу, поховавши її в підвалі під бетоном. Що робити будемо?"»
Катерина важко зітхнула.
— Ох, голова пухне від усього цього...
І вирішила діяти за обставинами.
Нарешті Катря отримала водійські права. У майбутньому доведеться не тільки речі перевозити, а й людей. Та зараз кермувала своїм білим «мерседес-бенцом» до подвір'я сватів. Останнім часом за справами ніколи було з Іриною на кухні посидіти. Її зустрів Петро:
— Іра недобре почувається, тож прилягла відпочити.
Помітив автівку за воротами:
— О, то ти вже на колесах? Обмити треба! Заходь, чого стоїш?
Уже на кухні, коли заварив каву й дістав цукерки з печивом, поцікавився:
— Як там сват поживає? Усе ніяк не виберуся, щоб і з ним отак посидіти, як ви з Іриною. Може, треба мені до нього навідуватися, коли ти до нас приходиш?
Катерина тихенько засміялася:
— Він же тебе боїться, як чорт ладану. Ще заїкатися почне через твої відвідини.
Петро й собі посміхнувся, ставлячи перед Катрею чашку ароматного гарячого напою:
— Раз боїться, значить, є причина.
— Можливо. Я от, наприклад, ніяк у голову не візьму, звідки він твою дружину знає. Якось його виправдання йшли в розріз із поведінкою. То, може, й боїться того, щоб ти чогось не дізнався. Якщо Іра не пам'ятає, то Валерієві гріх на пам'ять жалітися навіть на сьомому десятку.
Петро розгорнув цукерку й поклав її до рота. Обережно відсьорбнув кілька разів із чашки.
— Тобі, Катре, краще про те не знати.
— Ти в курсі? — жінка аж підскочила від здивування.
— Навіть більше.
Петро розгорнув кілька цукерок. Укинувши їх усі до рота, ніби хотів поставити крапку в розмові. Та жіночу цікавість, наче швидкісний експрес, одними натяками не зупинити. Тож додав, прожовуючи й запиваючи кавою:
— Він знає, що я знаю. Тобі навіщо? Боюся тільки, щоб Іринці не стало гірше, якщо почне пригадувати.
Катерина якось із пересердя відказала:
— Тоді мені не вистачає фантазії, щоб уявити, як він там молиться.
Петро здивовано поглянув на жінку:
— Катю, ти чого? Сама ж від нього секрети маєш.
Катерина на якусь мить завмерла. Петро, ніби не помічаючи, продовжив:
— Я йому натякнув якось, що хотів би глянути на його пику, коли дізнається. То ти вже уваж по старій дружбі. Поклич чи що, — Петро хмикнув, — коли признаватися будеш. Хочу на це шоу поглянути.
— Ти в курсі?! — здивувалася Катерина.
Жінка навіть не підозрювала, що вони з Петром говорять про абсолютно різні речі.
Петро взяв печиво:
— Ну, я ж чесно зізнався, що навіть більше знаю.
— Ох, Петре, — зітхнула Катерина, — страшна ти людина.
Петро, картинно закотивши очі під лоба, помацав себе рукою за лоб:
— Не з рогами, не забодаю.
Катря посміхнулася. Потім наважилася озвучити те, що не давало спокою її думкам. Тим паче, Петро сам сказав, що про все знає.
— Знаєш, Петре, я купила той будинок, що Ірині снився.
Петро на мить завмер, а потім почав повільніше пережовувати печиво й запивати його кавою, вслухаючись у кожне слово. З висновком, що все знає, він таки поспішив. Катря звела на нього очі:
— Що мені робити, Петю? Як Ірині про це сказати, бо й не сказати не можна? Ти її чоловік, то порадь, будь ласка, бо я не знаю.
Петро мовчав, допиваючи свою каву. Очі жінки наповнилися сльозами:
— Навіть думати про це тяжко…
Чоловік розумів, що має щось сказати. Але що? Навіть гадки не мав, що Катерина має на увазі. Вирішив почати здалеку.
— Чесно кажучи, Катю, я не впевнений…
Його повільну промову перебила Катерина:
— Я теж. Хоча й почула все з перших уст. Експертиза б розвіяла всі сумніви. Тим паче, що він сказав мені тільки за Оксану, вашу з братом подружку.
Петро отримав передишку, розуміючи, що Катря знає щось, про що йому не відомо. Треба її розговорити.
— Катю, Оксана знала, що батькам не рідна, як і про сестру-близнючку. Щоденник їхній з братом знайшов. Писала, що підслухала, коли батьки минуле за пляшкою згадували.
Катерина пожвавилася:
— Я більш ніж упевнена, що вони — сестри. Така схожість. Якби Ірина частіше з дому виходила, то й інші б помітили.
— Але ж на весіллі…
Почав Петро, та Катря його перебила:
— Ет, — махнула рукою, — весілля — день молодих. Тож на них і дивляться. На весіллі за чаркою та жартами покійних не згадують.
— Твоя правда, — кивнув головою Петро.
— Отож, — провадила далі Катерина. — А Оксану заради цікавості не потривожити, щоб ДНК з Іриною порівняти. Хоча й маю стовідсоткову впевненість, що вони сестри, сумніви все ж беруть, що той ірод у підвалі тіло їхньої матері замурував…
Петро намагався тримати обличчя «я про все знаю», хоча слова Катерини його приголомшили. Та, нічого не помітивши, говорила далі:
— Може, б ти з ним зустрівся? Із моїм свекром. У мене й номер його доглядальниці є, якщо не змінила. Чесно кажучи, поїхала зопалу в той будинок престарілих. Лише з цікавості, без моральної підготовки. Тож тільки слухала, що той ірод мені говорив. Може, ти з нього більше витягнеш інформації, якщо ще не помер.
«Так ось чому вона така напружена… Справді вірить, що там хтось похований…»
А вголос промовив:
— Давай номер.
Катря дістала свій телефон. Покопирсавшись у ньому, підсунула до Петра. Номер був підписаний як «Модистка». Петро хмикнув, дістаючи свій:
— «Модистка»? — підняв брову. — Умієш шифруватися, Катре.
— Жіночі штучки, — знизала вона плечима.
— Особисто для мене розміру немає. Доведеться «підганяти».
Катерина посміхнулася.
До чашки з кавою вона так і не доторкнулася.
Ірину навіть крізь сон почала мучити спрага. Вона прокинулася. Ідучи до кухні, почула тихий голос Катерини. Двері в кухню були відчинені. Ірина зраділа подрузі, бо давненько її не було. Повернулася в спальню, щоб накинути на себе халат.
Слова чоловіка змусили Ірину завмерти у вітальні:
— Катю, Оксана знала, що батькам не рідна, як і про сестру-близнючку…
Так, знала.
Ірина сама про це прочитала. Як і весь щоденник. Перечитувала деякі сторінки не один раз, ніби намагалася почути голос сестри між рядками.
Навіть випросила в Петра їхню «капсулу часу». Навіщо? Вона й сама не знала. Просто хотілося, щоб ті речі були біля неї. Дивитися на них. Торкатися. Знати, що колись їх торкалася рідна людина… Для них замовила в різьбяра красиву скриньку.
Малюнки сестрички їй особливо подобалися. Про себе Ірина називала Оксану сестричкою. У дитинстві Ірині теж подобалося малювати, але так гарно, як в Оксани, усе одно не виходило…
Дивне відчуття…
Вона порівнювала себе з людиною, якої ніколи не бачила…
Із задуми Ірину вивів голос Катрі:
— …що той ірод у підвалі тіло їхньої матері замурував…
Здається, Ірина перестала дихати.
Мама?..
Замурував?..
У підвалі?..
Вона не стала далі слухати. На тремтячих ногах, тримаючись за стіни, повернулася в спальню. Без сил упала на ліжко й розплакалася.
Мама…
Хтось бездушний так жорстоко обійшовся з їхньою мамою…
Мало було відібрати в неї дітей?..
Розлучив їх уже навіки…
А вона так вірила, що мама їх іще шукає…
Тепер Петрові пропонують із ним зустрітися. Вона це сама чула.
Він живий…
Сльози не переставали текти в подушку.
Тож коли чоловік, провівши гостю, зайшов її навідати — обернула до нього заплакане обличчя:
— Я поїду з тобою!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!