Сліди на асфальті

Коли вночі всі поснули, Петро зачинився на кухні зі знайденим загальним зошитом. Поки заварювалася кава, прочинив, закуривши, вікно й перелистав зошит — наче книжку. Він був списаний з обох боків різними почерками. Почерк брата Петро впізнав одразу.

На палітурці, біля Павлових записів, було лише одне речення, немов останнє послання:

«Знаю, Петре, що колись ти дістанеш нашу „капсулу часу“ й прочитаєш наші щоденники без дат — ВИБАЧ!»

Петро налив собі кави й закурив. Відсьорбнув ковточок — мало не обпік язика.

Вирішив почати читання з Павлової писанини.

Сьогодні в нашої родини особливий день!

Зі слів мами, батько тішився, мов дитя. Усе тому, що повернув нам наше корінне прізвище. З Апостолових ми знову стали Апостолами.

Пам'ятаю ще з дитинства, як батьки шепотілися, що до них і досі прискіпуються через наші з братом імена. Воно, з одного боку, й нічого дивного: сподобалися людям імена, от і назвали ними своїх синів. Старшого — Петром, а на кілька хвилин молодшого — Павлом.

Та іронія долі в тому, що ми народилися 12 липня. Пат системі!

Цього теплого й тихого ранку Оксана прийшла в школу з синцем під оком. Знову п'яний батько. І як вона, бідолашна, терпить таке життя? Мабуть, тільки тому, що подітися нікуди.

Раніше школа хотіла подати клопотання про позбавлення батьківських прав, але вона вблагала директорку не робити цього. Тож сьогодні Оксану просто відправили в медпункт. Повернулася задоволена, як слон, бо математику прогуляла. Не любить вона цей предмет, та й з математичкою в неї не все гладко. Пропонував їй допомогу — відмовилася. Дарма! Для мене це не тільки пройдений матеріал, а й цікава наука. Математику я люблю. Та й як не крути, без неї в житті не обійтися.

Ще люблю техніку. Тільки не їздити. Цікаво було б скласти автомобіль чи трактор власноруч. Хочу після закінчення школи вступити до інженерного, а якщо не вийде — хоча б на механіка. На виборі якоїсь конкретної професії, яка подобається лише їм, батьки не наполягають. Механіка — мій особистий вибір.

До речі, у нас з'явився новий предмет — креслення. Дуже цікаво, але, на жаль, лише на один навчальний рік. Він навіть до екзаменів не потрапить.

Раніше думав, що Петро стане агрономом чи ветеринаром. Бо якщо мене на город чи в хлів цуркою заганяти треба, то його, навпаки, звідти виганяти. Тільки, мабуть, той бовдур на сонці перегрівся чи в річці перекупався — Марадону із себе корчити почав. Але уявляти, як він зі свинями з м'ячем гасає чи м'ячем на городі бур'яни прополює, — доволі весело. Сміх розбирає від таких думок.

«Ну спасибі, братику», — ображено подумав Петро й перегорнув у зошиті кілька аркушів.

Останнім часом Оксана дивно поводиться. Ніби чогось соромиться і завжди ходить за мною, як тінь. Часом це сильно дратує, особливо коли хочеться побути на самоті. Добре, що не заважає, то вже нехай. Так менше буде вдома й менше синців отримає…

«Стоп, — Петро наморщив брови, — як може хлопця дратувати дівчина, яка йому подобається?»

Перегорнув зошит до того моменту, де закінчувалися братові записи, а потім повернувся на кілька аркушів назад.

Дивні люди в селі, чи я глухий і сліпий. Дізнався новину, яка для всіх давно вже не новина. Виявляється, що я майже одружений! Ха! Навіть у Петра ще дівчини немає, а я майже пошлюблений! А зась вам усім! Дайте спокійно закінчити школу, і тільки смуга за мною ляже! Хай виходить заміж за кого хоче — хлопців багато! На мені світ клином не зійшовся! Хоча б і за Петра! Ха-ха!

Сьогодні Оксана мені освідчилася. Не мала баба клопоту — купила порося. Виявляється, її дивна поведінка раніше — це ознака того, що вона почала розуміти: я для неї особливий. Чому я? Чому не Петро? Ми ж схожі. Так їй і сказав, а вона мені стригонула, що схожа свиня на коня, тільки хвіст не такий. Не розумію, чим я кращий. Уперше посварилися. Ходити за мною не перестала, але тепер мовчить, як риба. Ну й нехай! Уявляю, що її немає.

Не дає спокою думка про схожість свині з конем. Уявив Петра в коротких шортах і майці, з м'ячем під пахвою, поруч зі свинею. Моя уява на свиню надягла весільну сукню й фату. Не витримав і розреготався. Оксана якраз послизнулася й м'яко приземлилася в калюжу. Знову посварилися. Вона образилася, думаючи, що я з неї реготав, а я не став пояснювати.

Батьки почали вдома піддівати Петра, що в мене дівчина з'явилася раніше, ніж у нього, і що до весілля готуватися треба. Дивитися, як він від цього тихо скаженіє, можна цілу вічність. Весело. Тільки зловтішатися над братом не буду, хоча й можу. Не в моїх правилах. Та й люблю свого брата, хоча останнім часом він нагадує покидька. Та й дівчини ніякої не маю. То все тільки балачки.

Ну, закохалася Оксана в мене, а я до чого тут? Хіба її просив? Ну, гарненька, і що з того? Хіба одна така? Можливо, мій час ще не настав. Можливо, я не здатен на подібні почуття…

У Петра від прочитаного очі на лоб полізли. Стільки цинізму в братових словах.

«От тобі й готова пара, — подумав він, — як же ми всі помилялися!»

Перегорнув сторінки до останніх записів. Решту прочитає потім, бо цікаво ще й на Оксанині записи глянути. Хочеться спати, давно вже глупа ніч. Петро заварив собі кави й, відсьорбуючи її під запалену цигарку, продовжив читати.

Та навіжена бовкнула про НАШЕ весілля!!! Яке весілля в дідьчої матері, коли НАС не було й не буде?! Поділився з нею по старій дружбі своїми планами на майбутнє, а в неї, видать, язик поперед розуму: «А як же наше весілля?» Та йдіть ви всі до дідька разом із ним! Не буде ніякого весілля! Так і сказав тій дурепі. Вона глипає своїми оченятами, повними сліз, ніби кажучи: «Стерпиться — злюбиться!»

Чи не пора вже закінчувати з цією комедією? Без неї тяжко, бо відчуваю себе білою вороною у зграї чорних. Послав Оксану куди подалі разом із нашим весіллям. Сказав, що мені хлопці більше до вподоби.

Вона розревілася й кудись побігла. Скатертиною дорога! Сподіваюся, що тепер бачитиму її не часто.

Нічого проти дівчат не маю, але хлопці таки гарніші. Чому? Це така хвороба? Я хворий? Чи з глузду з'їхав? Зі мною дійсно щось не так, бо так не має бути. Чи є ще такі, як я? Чи я такий один? Якщо є, то де? Голова пухне від відчуття бракованого товару.

Батькам краще ні про що не говорити, хай живуть у світі власних ілюзій. Головне — закінчити школу й подалі звідси! Якось воно буде. Поговорити з Петром? Хіба він більше за мене знає? Та ще й висміяти може.

А якщо хтось дізнається? Смикнула ж мене нелегка година бовкнути таке Оксані. Тепер чекай, як із моря погоди, бо, не дай боже, розпатякає комусь.

Більше Павлових записів не було.

«То ось чому він тоді був сам не свій — боявся злих язиків. Справді, дізнавшись про таке, йому б не давали проходу. Нам усім. Навіть зараз у селі одностатеві вподобання — щось екзотичне. На тлі власних страхів, після трагедії з Оксаною, в брата остаточно „дах з'їхав“. Звинуватив себе в її смерті. Хай вони й не були парою і сварилися, але Павло її жалів і оберігав по-своєму. Тому вона в нього й закохалася.

Ох, брате, брате, що ж насправді творилося в твоїй голові?»

Петро знову заварив собі кави. З чашкою гарячого напою й запаленою цигаркою став біля вікна. Нічна прохолода торкнулася його обличчя крізь прочинене вікно. Хаотичні думки викликали призабуті відчуття втрати й безсилля.

«Який же я дурень, що тебе не вберіг! Що мені заважало першому викликати тебе на відверту розмову? Нічим би не допоміг, але твій тягар розділився б на двох. Можливо, якби я тоді не був зайнятий собою, а приділяв тобі більше уваги, то й з Оксаною нічого б не сталося. Разом би придумали, як відкараскатися від батьківських запитань про весілля. Сам он коли одружився. Ох, брате, брате, не тобі в мене просити вибачення…»

Допивши каву й викинувши недопалок у вікно, Петро налив собі ще одну чашку й сів за стіл. Знову потягнувся за цигаркою.

Скільки разів вони сиділи поруч? Скільки разів вечеряли за одним столом? Скільки разів він бачив, що братові погано, і проходив повз, заспокоюючи себе тим, що той сам упорається?

Тепер кожна така мить згадувалася окремим ударом.

Він пам'ятав Павлові усмішки.

Пам'ятав жарти.

Пам'ятав сварки через дурниці.

І раптом зрозумів, що не пам'ятає найважливішого — коли саме брат перестав бути щасливим.

Як він міг цього не помітити?

Коли Павло залишився сам на сам зі своїм страхом?

Коли почав боятися людей?

Коли вирішив, що нікому не може сказати правду?

Петро судомно потер обличчя долонями.

Найстрашніше було навіть не те, що він нічого не зробив.

Найстрашніше — що він не здогадався спитати.

Жодного разу.

Не тому, що не любив брата.

А тому, що був певен: часу ще багато.

Що вони ще поговорять.

Що все ще можна буде виправити.

Як завжди.

А потім виявилося, що «потім» не існує.

«Винен, Павле, перед тобою, а там і перед Оксаною. Твоя душа повернулася… Недарма ж твій племінник так схожий на тебе навіть характером, наче ти його справжній батько… Власний син до скону буде нагадувати про мою тяжку провину перед тобою, братику…»

Петро, «заїдаючи» гарячу каву сигаретним димом, перегорнув зошит. Почерк був крупним, охайним і каліграфічним. Виписані за правилами правопису літери з'єднувалися в слова. Складені зі слів речення лежали рівнесенькими рядочками на сторінках зошита. Це був не дрібний братів почерк, помережаний завитками, де кожна літера жила окремим життям.

Переглянув Оксанині записи. Їх було менше. Нічого особливого: дівчачі теревені до самої себе про дівчачі справи. Без жодних нарікань на своє життя. Навіть із гумором.

Оксана з дитинства була веселою й ні на що не скаржилася. Інші діти, падаючи, вставали з плачем і бігли до рідних, щоб їх пожаліли. Вона мовчки витирала сльози й буденним голосом повідомляла: «Я впала». Скаржитися їй не було кому, бо, можливо, ще й «відхоплювала» за це від п'яних батьків.

Чомусь тоді на це ніхто не звертав уваги, ніби так усе й мало бути. Петро напружив пам'ять, згадуючи Оксану. В уяві спливав лише дитячий образ.

Що він про неї знає?

Та нічого.

Знав, що батьки п'ють.

Знав, що її б'ють.

Знав, що вона закохалася в Павла.

І все.

Наче людина складається з трьох речень.

А який у неї був улюблений колір?

Яку музику любила?

Чого боялася?

Про що мріяла перед сном?

Він не знав.

І вже ніколи не дізнається.

Петро опустив голову.

Людина прожила поруч із ними все життя.

Сміялася.

Плакала.

Любила.

Терпіла.

Померла.

І після себе залишила порожнечу, заповнити яку вже нічим.

Сторінки цього зошита про це мовчать.

Може, схожість його коханої з Оксаною — йому за те, щоб ніколи не забував. А хвороба Ірини — його, Петрова, спокута перед Оксаною за неуважність і байдужість.

Петро перегорнув сторінки до останніх Оксаниних записів.

Дивно, що батьки пили вчора тільки вдвох. Наче й привід для компанії був — свято як-не-як. Але я все одно комарів під вікнами годувала. Нічого незвичного: завжди так роблю. Перечекаю, допоки заснуть, щоб і собі вкластися спати. На п'яне базікання звертаю мало уваги, бо думаю про своє. Та цього разу батьки, згадуючи старі часи, завели дивну розмову. Мені ж стало зрозуміло, що я їм не рідна: вони мене вдочерили за гарний могорич.

Батько:

— Такого пійла зроду не пили!

А ще за гроші. Кляті гроші й прокляті могоричі! Бодай би ви скрізь пощезали!

От і ясно тепер, чому я на батьків зовсім не схожа. Тільки як же треба не любити власну дитину, щоб віддати таким, як мої батьки!

Коли батько добряче захропів, розштурхала трохи матір. Має вона одну особливість: якщо засне п'яною, а її зразу почати будити, то вона не прокинеться й розповість усе як на сповіді, якщо щось запитувати. А головне — наступного дня ні про що не пам'ятатиме, то й батькові не розкаже. Тож це для мене безпечно. Багато вона не знала, але й те, що розповіла, мене ошелешило.

Виявляється, в мене ще десь є сестра-близнючка! Хтозна, хто з нас старший і як її звати. Та сподіваюся, вона має гарне й щасливе життя.

Материні слова:

— Якийсь дурнуватий багатій показав нам двох малюків: «Вибирайте, яка на вас дивиться!»

Як зараз пам'ятаю: Йван (мій батько) хотів більше випивки й грошей, тож запропонував тому багатієві віддати нам обох. Тільки щоб усього додав трохи. Той сказав:

— Переб'єшся!

Воно можна й грубим бути, коли грошви кури не клюють. Я запитала про матір дітей.

— Не твоя справа! — відказав.

А я йому тоді:

— Грубий ти, як дошка нетесана…

То, може, справжня мама й досі намагається знайти нас із сестрою? От було б добре, якби знайшла!

І хоча Оксана тоді не знала, що ця правда комусь стане отрутою, саме цієї миті Петро крізь дрімоту намагався скласти шматки її минулого. Випита кава не допомагала. Була вже четверта година ранку. Очі злипалися, і плуталися думки. За вікном починало сіріти. Недопалки переповнили попільничку. Кава давно втратила смак, перетворившись на гарячу гіркоту. Петро потер очі й спробував зосередитися на записах ще раз.

«Значить, про вдочеріння Оксана знала. Можливо, вона з Іриною і є близнючками? Але ж різниця у віці… Ще не ясно, коли Іра потрапила в дитбудинок. Де вона була до цього? Господи… Якщо Ти справді слухаєш бодай когось — хай це буду я. Дай знак. Дай хоча б якийсь натяк своєму Апостолу…»

Очі таки заплющилися. Голова впала на руку, і чоловік тихо засопів.

Ірину щось уві сні наполохало й вона прокинулася, відчуваючи, що може впасти. Чоловіка поруч не було. Жінка вийшла у вітальню й побачила тмяний ореол світла, що пробивався крізь товсте візерунчасте скло кухонних дверей.

У будинку було тихо. Так тихо, що власні кроки здавалися Ірині надто гучними. Вона обережно прочинила двері.

Картина, побачена на кухні, спочатку Ірину замилувала. Петро, ніби учень, що готувався до іспиту та заснув над підручниками в найважливіший момент. Голова лежала на руці, поруч вистигала чашка кави і списані сторінки загального зошита.

Вона тихенько підійшла, ковзнувши мимоволі поглядом на написане. Пробігла очима.

Зробилося якось не по собі, ніби чуже життя в шпаринку підгледіла.

Дівчина згадувала п'яних батьків. Певно, це писала та Оксана, про схожість із якою почула від Катерини. Ну, якщо вже за словами Катерини племінник із дядьком має сильну схожість, то що тоді говорити про близнючок.

Те, що невідома їй Оксана — її сестра, Ірина не сумнівалася. От тільки якби зла доля не втрутилася, то вони б нарешті зустрілися.

І дійсно, де їхні з Оксаною справжні батьки? Ще Ірина була впевнена, що сестра таки дійсно напророчила їй щасливу долю, бо має чудову родину. Хай у неї не було ніяких батьків, навіть п'яниць, але була Рита Степанівна.

Жаль, що Рити Степанівни вже немає...

Вона водила маленьку Іринку до себе додому, а доросла Іринка ходила туди сама...

— Але звідки я знаю, що ходила? — подумала Ірина. — Й одного разу, коли туди йшла...

Ірину скрутило від болю, наче хтось сильно вдарив її в живіт. Вона навіть за рота вхопилася руками, щоб не крикнути й не наполохати Петра.

Щось було.

Щось лихе.

Не просто уривок спогаду, який загубився в пам'яті. Щось, до чого тіло пам'ятало дорогу навіть тоді, коли сама пам'ять мовчала.

«Одного разу щось таки трапилось, щось лихе. Можливо він, — глянула на свого чоловіка, — й знає все та не признається. Хвилювати не хоче зайвий раз чи чекає, доки сама пригадаю?»

Ірина почала читати останній запис.

Рівно тиждень тому був, на перший погляд, звичайнісінький день. Якби ж я не освідчилася Павлові. Господи! Чим я тільки думала? Але й не сказати не могла, бо це не давало мені спокою. Та й яка різниця, хто перший це зробить? Чому існує думка, що це мають робити тільки хлопці?

Гадала, що наші почуття взаємні, але я помилялася. Можливо, він сам ще не зрозумів. Можливо, з часом (сподіваюся на це) усе ж таки відповість взаємністю. Хочу бути його дружиною. Усе село торочить про наше весілля. Було б байдуже, якби самій цього не хотілося. Його батьки теж нічого не мають проти мене. Не знаю тільки, як би відреагував Петро. Бо він останнім часом занадто зайнятий собою.

Павло навіть сказав, щоб замість нього я обрала брата. Але ж вони такі різні! Ну то й що, що близнюки? В Павла купа мрій, які він бажає втілити в життя. Від цього він здається дорослішим. І очі в Павла лагідні, а не колючі, як будяки. Павло… він особливий чи що. Що б не сталося, я завжди з-поміж інших обиратиму тільки його. Так хоче моє серце.

Більше записів не було. Ірина таки розбудила Петра, і вони вдвох пішли в спальню. Чоловік, не прокинувшись до кінця, відразу міцно заснув, лишень тіло вибрало зручне положення.

Ірина ж, навпаки, лежала з відкритими очима. Який тут сон? Щойно довідалася про сестру, якої давно на світі немає. Дізнайся вона про неї раніше — від самої думки, що не сама, ставало б легше. Можливо, мама шукає їх ще й досі? Тільки як знайти маму, коли до неї давно обірвалися всі ниточки?

«Оксана… Цікаво, якою б ти була зараз? А ми ж обов'язково б зустрілися… Скільки ж тобі років було, коли ти так закохалася? Ні нарікань, ні жалів… Одна надія, оповита болючим смутком… Дівчатка так не кохають. Так кохають дорослі жінки…''

Ірина незчулася, як заснула.

Чомусь наснилося дитинство.

Не серед облуплених стін дитбудинку, не в кімнаті з чужими ліжками й чужими дитячими голосами, а в лісі.

Під здоровезним дубом вони були вчотирьох: Петро, Павло, вона й Оксана.

Ніхто нікуди не поспішав. Ніхто не сварився. Ніхто не боявся.

Всі були щасливими та безтурботними, якими й мають бути діти.

Оксана сміялася, Павло щось вигадував, Петро сперечався з ним через якусь дурницю. Ірина не пам'ятала, щоб колись у її дитинстві було так добре. Але уві сні знала: саме так і повинно було бути.

Потім вона побачила маму.

Жінка була схожа на них із сестрою. Бо в матерів із доньками має бути щось спільне. Ірина чомусь була в цьому абсолютно впевнена.

Мама сіла поруч, узяла їх обох за підборіддя й по черзі витерла замурзані личка.

Її руки були теплими.

Потім вона нагодувала їх чимось смачним, а Ірина раптом зрозуміла, що саме цього їй усе життя й не вистачало.

Не дитбудинку.

Не іграшок.

Не гарного одягу.

Мами.

В дитбудинку діти часто розповідали, що їм снилася мама, навіть якщо вони її зовсім не пам'ятали.

Ірині мама наснилася вперше.