Сліди на асфальті

Ігор Федорович зустрічався з подружжям Задорожніх і їхньою донькою й раніше, але саме в день весілля його щось насторожило. Будучи людиною далекоглядною, він звик доводити незрозуміле до зрозумілого.

Пані Поліна, дружина генерал-майора, постійно натякала на схожість доньки з нею в молоді роки (така ж красуня і натуральна білявка), та Ігор Федорович пропускав те пащекування мимо вух. А от якраз на весіллі захотів упевнитися. Стодоларова купюра офіціантові зробила дива — йому залишилося тільки обережно запакувати келихи. Відволікся на якийсь гамір, а потім ще й покликали. Коли повернувся, замість трьох келихів було чотири.

Результати експертизи його здивували. Два зразки, взяті з келихів з губною помадою, з яких пили Поліна та Алла, виявили, що жінки не мають спільної ДНК. Отже, Поліна з Аллою не біологічні мати та донька. Два інші зразки підтвердили, що вони родичі. І один з тих зразків показав і родичання з Поліною.

«От тобі й новина! — присвиснув тоді Ігор Федорович. — Генерал-майор навіть не в курсі, що виховав чужу дитину! Хто ж тоді підійшов і навмисно залишив свій келих?»

Найнятий детектив багато не «нарив». Та цього було достатньо, щоб зрозуміти, що дітей в пологовій залі переплутала п'яна акушерка. Того вечора, під кінець зміни, народжували дві жінки одночасно. Поліна і якась там Раїса. День був щедрим на виписки. Щасливі татусі з'їзджалися з усього району по своїх малюків. Звісно, що приїздили не з порожніми руками.

Ігорю Федоровичу почало муляти ім'я незнайомки — Раїса. Маючи гарну пам'ять, був певен, що колись її зустрічав. В уяві сплив образ фатальної жінки. Тільки по зовнішності, не по характеру. Попросив детектива копнути в тому напрямку глибше…

Старшокурсник Ігор Юхименко мріяв заробляти великі гроші. Гроші — це влада. І, як будь-який представник молоді, був нетерплячий. Хотів мати гроші вже зараз, а не через тридцять років.

Вирішив для початку започаткувати якийсь невеличкий бізнес, а далі буде видно. Та ця нива була йому невідома, інформації, як кіт наплакав. Почав шукати собі партнера, який би знався на цій справі, заодно б і його навчив. Так він познайомився з Тарасом. Не знав тоді, що то був звичайнісінький шахрай. «Кинув» його Тарас на чималі гроші. Здавалося, що загнав у боргову яму на віки вічні. Не на того напав! Ігор викарабкався, правда, з бізнесом «зав'язав».

Одного разу Тарас, ніби хизуючись, показав свою дружину Раю. Молода жінка була прекрасна, як первозданний гріх!..

Пройдуть роки, перш ніж доля чи густий туман заведе Ігоря в майже мертве село, яке було далеко не тільки від головної, а взагалі від будь-якої траси. Перше, що він там побачить, — залите дощем попелище і маленького хлопчика, який спокійно в ньому грався, наче в пісочниці. Невідомо чому нагодував дитину бутербродами, які брав у дорогу на перекус. Дав напитися. Забрав до себе в машину, де дитя зразу міцно заснуло.

Покружлявши серед зарослих бур'янами та кленками порожніх хат, надибав глухого діда, від якого не було толку. Зустрів підсліпувату бабу з табуреткою, від якої толку теж, як з козла молока. Та все ж йому пощастило. Попросив у однієї бабці води, а вона, як виявилося, любила поговорити. Тільки не було з ким. Тож Ігоря, як вдячного слухача, нагодувала-напоїла ще й із собою дала.

Від неї він довідався, що на місці попелища жила молода пара з дитиною. Подружжя за описом було схоже на Тараса та Раїсу. Також дізнався, що молодий чоловік проходу своїй дружині не давав через подружню зраду. Дитя ні на кого з батьків не було схоже. Постійні сварки в тому будинку були нормою. Не виключено, що під час однієї з них і сама хата згоріла. Чи загинули, чи живі — хто ж його знає. Як дитя вціліло — одному Богу відомо.

Будучи вже в місті, Ігор боровся з бажанням доповісти, куди треба, щоб дізнатися правду і лишити дитину собі, звинувативши її в усіх гріхах. Друге бажання перемогло. Давши «на лапу» кому треба, без зайвих питань офіційно став батьком для знайденої дитини. Вибрав для хлопця перше чоловіче ім'я, яке прийшло на ум, — Валерій.

Але Ігор Федорович довіряв фактам, а не домислам. Тож запросив сватів на сімейну вечерю. Звісно, не для укріплення родинних стосунків.

Була ще одна експертиза ДНК. І от вже копія того папірця лежала перед очима Сергія Олександровича, яка йому настрою між іншим аж ніяк не додавала.

«Ну, випливе на світ інформація, що Ігор труп дружини в підвалі замурував. І що? Якщо сам не зізнається, то правди не знатиме ніхто. Скаже, приміром, що підвал бетоном залив, бо гриби збирався вирощувати, а що там хтось закопаний — ні сном, ні духом.

Але якщо стане відомо, що він «усиновив» біологічного сина самого начальника обласного управління УМВС, генерал-майора Задорожнього, мене й кури засміють. Керівник міліції виростив чужу дитину, не підозрюючи про це. А якщо ще й «подвиги» біологічного сина додати, щоб мала купа була, бути мені простим ДАІ-шником, якщо під три чорти з міліції не попруть. Керівництво, як на замовлення, — незадоволене.

Доведеться тоді й про підготовку до виборчої кампанії забути, яку успішно в Ігоря перехопив».

«Син зятем був, а йому байдуже» — ніби газетні заголовки перед очима замерехтіли.

Настрій не поліпшила ні смачна їжа, ні гарна випивка. Чомусь згадалося, як пізнього вечора у Поліни задзвонив телефон. Та якраз умащувала своє личко дорогим кремом. Кивнула йому:

— Візьми.

Дзвонила «Перукарка Галя». Він взяв і почув те, чого б дружина ніколи не пробачила:

— Пані Поліно, Ви ж завтра на фарбування! Не забули?

Картинно прокашлявся, даючи Галі зрозуміти, що пора заткнутися, бо попала в просак. Із награною посмішкою звернувся до дружини:

— Кохана, твоя перукарка. Ти що, хочеш змінити зачіску?

Дружина миттю вихопила з рук телефон:

— От завжди так! Ніякого сюрпризу! — і пішла кудись щебетати з Галею.

Галя, певно, виявилася розумницею, зрозуміла свій промах. Наступного дня Поліна дійсно змінила зачіску. Галя ж, якщо і телефонувала опісля, то спершу переконувалася, що слухавку взяла її клієнтка.

В розказні дружини про «натуральну блондинку» він, звісно ж, не вірив. Роблячи кар'єру в міліції, попервах і вдома бував не часто. Не дивно, що з часом забув, як власна дружина колись виглядала. Зараз — це пещена пані. Не зважаючи на вік — без єдиної зморщечки завдяки ботоксу. Аллі скоріше підходить в ролі старшої сестри, а ніж в ролі матері.

Згадка про доньку не викликала ніяких сентиментів. Підозрював, що Ігор Федорович і про її біологічних батьків у курсі. Від гріха подалі вирішив відправити доньку за кордон. Про те, що вона не рідна їм з Поліною дитина, знати їй не обов'язково.

Ладно він — тюхтій, але ж Поліна! Як мати не впізнала власну дитину? Аналізуючи тепер усе, то ясно, що в Поліни так званого материнського інстинкту в помині не було. Ну є такі жінки. Небагато, але є. І йому трапилася одна з них.