Сліди на асфальті

На ранок прийшли «будити» молодих, але ті вже й поснідати встигли.

Дівчата відвели вбік Оксану й почали допитувати: що? та як? Вона лише загадково посміхнулася:

— Усе добре. А ви як думали, що ми анекдоти розповідали одне одному?

Подружки тільки засміялись у відповідь.

На другий день прийнято катати хрещених батьків молодих. Для цього дійства позичили два візки. З кленових гілок зробили над ними подобу шатра, а дно заслали килимками. «Карети» готові, а «коні» самі знайдуться.

Когось із молодиків перебрали в наречену, змайструвавши йому сукню й фату зі старої тюлі. Зробили «молодій» «макіяж», якому будь-який клоун позаздрив би.

Жінка бальзаківського віку вбралася в старе чоловіче лахміття. Їй намалювали вуса й бороду. «Молодята» готові до виходу.

З'явилися «цигани» й музики, потроху почали підходити гості.

Сусідка, баба Валя, взяла бутель самогону під пахву й пакет із закускою.

Хрещених всадовили у візки, чоловіки, що полюбляють хильнути, вхопилися за ручки. Процесія через центр села вирушила до річки з піснями, танцями й гучними жартами. Баба Валя — попереду всіх, бо «коней» поїти треба, щоб не пристали.

«Циганки» зупиняли перехожих чи чіплялися до старих, які вийшли подивитися на веселощі. Ті за «гадання» та побажання давали їм гроші. «Коні» частіше прикладалися до «води», ніж до закуски, але везли.

Ось і річка. Оксанині хрещені, мов обпечені, повискакували з візка. Павловим хрещеним чи забули сказати, чи навмисно не сказали, чим подібне дійство закінчується. Тож їхній візок, разом із ними, полетів прямо у воду. Хрещений, матюкаючись, вийшов на берег і допоміг кумі. Обоє — як хлющі. Баба Валя налила їм по чарці, і ті, випивши, скинули мокре взуття й почали танцювати під музику та обіймати зівак.

Хтось таки справді зазівався. Його вхопили за руки й ноги й кинули у воду.

Почастувавши бажаючих, баба Валя зайшла по пояс у воду:

— Хто хоче випити — ідіть до мене!

Поверталися теж із жартами, піснями й танцями.

Коли процесія повернулася, Павло з Оксаною, вже у звичайному одязі, сіли між дружбою й дружкою за головним столом. Весілля продовжувало веселитися.

Як стемніло, під кінець гуляння гойдали всіх бажаючих і небажаючих. Для цього знайшлася стара міцна дорожка. Двоє тримали її за краї. Родичі молодят самі в неї лізли, а потім відкуплялися, щоб гойдати припинили. Опісля дорожку «випрали»: вилили в пищугу на дорозі кілька відер води й поялозили там нею. Почали хапати роззяв або тих, хто добряче підпив. Ті теж мали відкупитися. Якщо не було чим — їх «викидали» в кущі під загальний регіт.

Невдовзі на столи поставили «солодке», тож люди опісля розійшлися по домівках.

Зранку, третього дня весілля, хтось із чоловіків перебрався в жіночий одяг так, що й не пізнати. Їздив селом підводою й збирав у мішки курей. Якщо давали курку, значить, прийдуть доїдати те, що за два дні не поїли. Звісно, це був такий жарт, бо на кожен день готували свіжі страви.

Веселощів як таких уже не було, хіба хтось із гостей щось міг учудити.

Гості сходилися після обіду, ближче до вечора. Їх було менше, ніж у попередні дні, і вони до півночі розходилися.

Молодята нарешті видихнули з полегшенням. Батькам ще мити-прибирати-роздавати, але то вже дрібниці. Головне — весілля дітей відгуляли.

Від Оксани не вимагали допомоги в щоденних справах — хай звикне дитина до іншої обстановки. Там і сама зрозуміє, що й до чого. Катерина приходила щодня. Донька втішала матір:

— Мамо, не хвилюйся ти так. Усе добре. Я ж не серед чужих людей. Своє пригадай. Невже й до тебе баба Галя щодня ходила?

Мати сумно хитала головою:

— Та ні, доню, їй угору глянути не було коли, не те що мені. Сумно самій у пустих хоромах. Не звикла ще.

— То займися, мамо, чим-небудь.

— Чим? Я ж нічого не вмію.

У розмову втрутилася Ірина:

— Ти, Катю, з весіллям відмінно впоралася. Може, розпорядником?

— Точно, ма! — підскочила Оксана. — Запишись на курси, а потім — уперед і з музикою.

Катерина так і зробила. Чоловіка поставила вже перед фактом, що буде навчатися. Валерій відреагував на диво спокійно, навіть пораду дав:

— В автомобільну школу теж треба. Здаси на права — куплю тобі машину. Не на таксі ж мотатимешся постійно.

На тому й вирішили.

На подачі документів до вишу Павло й Оксана прийшли разом, щоправда, вдома документи не розділили. Приймальна комісія переглядала папери, коли літня пані уважно поглянула на них, підняла голову й, скоріше з цікавості, ніж з обов'язку, запитала:

— Ви зведені? Не схожі, та й по батькові різне…

Павло відповів спокійно:

— Ні, не зведені. Ми — подружжя.

Тоненькі брови пані професорки піднялися ще вище. За роки викладацької роботи їй не вперше було бачити студентські шлюби, але щоб на навчання вступали вже одруженими — такого ще не траплялося.

— Але ж вас навіть у гуртожиток разом не поселять…

Цього разу відповіла Оксана:

— У нас є власна квартира.

…Після випуску Оксана подарує Павлові двох донечок-близнят, яких назвуть на честь їхніх бабусь — Ірина та Катерина. А трохи згодом родину поповнять синочки-близнюки — Сергій і Анатолій, названі на честь дідусів.

Оксана очолить подаровану матір'ю типографію, а Павла зробить виконавчим директором логістичної компанії, теж отриманої у спадок від матері.

Катерина не залишить поза увагою й молодших онуків: на кожного з них відкриє банківські рахунки.

Ірині знову наснився той старий будинок, а з ним — знайомий, всепоглинаючий страх. Чому? Відповіді вона не мала. Розповіла про сон Катерині.

Попри навчання, Катерина щовихідних приходила до Ірини. Не раз кликала Катя Іру до себе, але та відмовлялася, чесно зізнаючись — боїться нападів хвороби поза домом.

На Ірину щирість Катерина відповіла тим самим. Розповіла все, що знала. Так, порушила обіцянку, дану Петрові, але гадала, що Іра має право знати правду.

Якось, коли Катря знову запрошувала Ірину в гості, у їхню розмову втрутився Петро:

— Катрусю, а давай я тебе машиною забирати буду, а потім назад привозитиму! Ото твій казитиметься, але ж претензій не висуне. Привозитиму тебе до себе — тут моя дружина, а коли додому — там він.

Катя уявила цю картину й розсміялася:

— Та він уже переказився. Не збагну, що з ним сталося…

Тільки цього разу жіноцтво зосталося без чоловічої компанії, хоча Петро й так їм очі не мозолив. Гайнув кудись у справах, бо з роботою «накладка» вийшла: чи то водій не туди звернув, а може, й хильнув по дорозі.

— От, Катю, — підсумувала Ірина, — і гублюся в здогадах, чому мені таке сниться. Може, я там колись жила.

— А ти місцевості, крім самого будинку й саду, не бачила? — скоріше для підтримки розмови запитала Катерина.

Ірина задумалася:

— Ні. Жодного разу.

Уже йдучи додому, Катерина спіймала себе на думці, що розповідь про той будинок муляє їй, як тісний черевик. Сама ж певна — ніколи його не бачила. Але щось не давало спокою.

Поки деталі ще не вивітрилися з пам'яті, удома всілася за малювання. У школі це заняття було улюбленим, та й донькам допомагала, поки ті вчилися. Після школи любов до малювання згасла сама собою, ставши чимось дитячим. Видно, не в тому її покликання. А в чому ж?

Відповіді так і не знайшла, бо не шукала.

Інша річ — Оксана… Вона завжди вигравала всі шкільні конкурси малювання. Вчителі вже знали, хто переможе, й скидалися їй на «приз», бо що їй той клаптик паперу з написом «Грамота»? Вона їх і не брала, залишала в школі. Тож дарували їй ще й солодощі. Любила Оксана солодке. Тільки батьки не купували — усі гроші йшли на пропій.

Одяг та взуття їй віддавали жінки, чиї доньки повиростали:

— Візьми, Оксаночко, може, підійде. На мою вже мале, а викидати шкода — майже нове.

І справді, траплялися речі зовсім не ношені. Чи не встигли поносити, чи не сподобалися, чи, може, жінки навмисне купували для дитини…

— Оксана навіть на асфальті шматком крейди вмудрялася картини малювати… — зітхнула Катерина, додаючи останні штрихи до свого малюнка.

Саме тоді з'явився Валерій.

— Люба, щось не так?

Катерина підняла голову. Він підійшов ближче, поглянув на малюнок — і витріщив очі. Катерина помітила:

— Що, не подобається?

— Та ні… — повільно мовив Валерій. — Ти що, була там?

— Поки що ні, але хотіла б купити його. — Сама не знала, чому так відповіла.

— Навіщо?

Катерина посміхнулася:

— Забаганка заможної жінки. Бачу, він тобі знайомий?

— Звісно. Бо я в ньому жив.

І тут Катерину мов блискавкою прошило. Добре, що вчасно відвернулася — чоловік не побачив її обличчя.

«Ось чому страх не пускає Ірину до підвалу! Там — замуроване тіло жінки. Можливо, її матері. Велика материнська любов… Навіть із того світу знайшла свою доньку й просить: поховайте мене по-людськи…»

Опанувавши себе, Катря повернулася до Валерія:

— Скажи, а де той будинок? Щось у мене з голови вилетіло…

З того часу, як важка Петрова рука поплескала його по плечу, Валерій перестав боятися. Чи то страх, досягнувши свого апогею, зотлів на порох, чи Петро витрусив його своєю широкою долонею? Валерій тільки не хотів, щоб до Ірини повернулася пам'ять, як до нього повернулася байдужість.

Тому й над Катериною труситися перестав. Та й зміни помітив у її ставленні до нього. Узяти хоча б першу поїздку до дітей в обласний центр. Вона не запитала, звідки він знає дорогу й закапелки, якими можна обминути затори. Навіть тоді, отримавши спадок, поводилася спокійно, ніби отримала належне. Значить, вона ще до спадку знала, що старий живий.

«Звідки? Як дізналася? Та й яка вже різниця…»

Він відвіз її до того будинку, що вона малювала. Потім у ріелторську фірму. Там Катерина, наче все життя цим займалася, швидко домовилася з ріелтором купити той будинок, якщо він знайде власника.

«Навіщо він їй? Спитати привида незнайомої жінки: „Як ся маєш?“»

Тільки не зустрічав у ньому Валерій ніяких привидів. Правда, коли батько одружився, його там уже не було, а без нагальної потреби волів не трапляти старому на очі.