Сліди на асфальті

Петро з Іриною, заселившись у готель, поїхали шукати дитбудинок, який, як писав інтернет, ще функціонував за своїм призначенням.

Це була стара занедбана цегляна будівля, з облупленою фарбою на віконних рамах і вхідних дверях. Доріжки, які давно потребували ремонту, вели з тихого в цей час прибраного подвір'я до металевих гойдалок на скрипучих ланцюгах.

Всередині довгі напівтемні коридори із запахом старих меблів відлунювали дитячий гамір. На стінах висіли дитячі малюнки. Була й місцина з фотографіями випускників. Можливо, хтось із цих дітей на фото досяг успіху, чи зник у невідомості.

Ірина роздивлялася все, ніби вперше бачила. Незрозумілі відчуття торкнулися її душі. Наче й залишилося все таким, як і було, і в той же час усе виглядало інакшим.

Їх провели в кабінет директора. Той піднявся назустріч із-за столу. Потиснув обом руки, представився:

— Сан Санич!

Гості теж відрекомендувалися при рукостисканні:

— Петро!

— Ірина!

— Я так розумію, що це ви нам телефонували. То в якій справі, дозвольте поцікавитися? — Сан Санич махнув рукою у бік дерматинового дивану, запрошуючи їх присісти.

Директор був маленький і кругленький, з рожевими щічками, як у пещеного поросяти. Але в зовнішності Сан Санича нічого поросячого не було. Таких, як він, називають «добродушними товстунчиками». Бо він дійсно був схожий на роздутого херувимчика. Навіть вік на око не визначиш.

— Я тут колись жила, — тихо відповіла Ірина.

Очі Сан Санича округлились від здивування. Звісно, він чув, що людину завжди тягне додому, де б вона не була. Але до такого — за його практики це перший випадок.

— Ви не проти, якщо я трохи пройдуся скрізь, згадуючи роки, що промайнули в цих стінах?

Ірина благально поглянула на пана директора.

— Та, будь ласка! — підхопився директор. — Зараз когось покличу, щоб Вас…

— Не треба. Я сама. Будь ласка.

— Ну то добре, — відступив директор, — але в нас тут дещо змінилося…

Та Ірина була вже за дверима.

Вона вийшла в коридор і тихо причинила за собою двері директорського кабінету.

На мить зупинилася.

Здавалося, нічого особливого не сталося. Той самий коридор, по якому щойно йшла разом із Петром. Ті самі стіни, прикрашені дитячими малюнками. Той самий приглушений гамір.

А потім вона побачила дівчину.

Тоненька постать стояла біля вікна в кінці коридору. Пшеничне волосся було заплетене в довгу косу, перекинуту через плече. Дівчина усміхнулася самими куточками губ і ледь помітно поманила рукою.

Ірина моргнула.

Постаті вже не було.

Лише сонячна пляма лежала на потертій підлозі.

Вона повільно рушила вперед.

Чомусь зовсім не здивувалася.

Кроки лунали глухо, ніби будівля прокинулася від довгого сну й тепер прислухалася до неї. Дитячий галас віддалився. Натомість долинули інші звуки — тихий сміх, тупіт маленьких ніг, уривки давно забутих голосів.

Можливо, то просто пам'ять оживала в знайомих стінах.

А може, й ні.

Ірина звернула за ріг.

Попереду знову мигнула довга коса.

Лише на секунду.

Вона поквапилася слідом.

Працівники, яких зустрічала дорогою, проводжали її здивованими поглядами. Хтось вітався, хтось усміхався. Діти визирали з дверей кімнат, з цікавістю розглядаючи незнайому жінку.

Дехто дивився інакше.

Так дивляться ті, хто ще не розучився вірити в дива.

Але Ірина нікого не помічала.

Вона зупинилася біля дверей, які пам'ятала навіть через стільки років.

Кімната.

Колись тут стояло кілька вузьких ліжок. Тут плакали ночами дівчатка, сумуючи за матерями, яких майже не пам'ятали. Тут ділили навпіл цукерки, сварилися через дрібниці й шепотілися після відбою.

Ірина несміливо переступила поріг.

Усе було іншим.

І водночас тим самим.

Інші ліжка. Інші шафи. Інші мешканці.

Та сонце так само падало крізь вікно на підлогу.

Вона провела рукою по спинці найближчого ліжка й раптом відчула гострий клубок у горлі.

Тут минуло її дитинство.

Частина життя, яку не повернеш.

Попереду біля дверей знову майнула знайома постать.

Довга коса хитнулася за плечима.

Ірина поспішила слідом.

Коридори залишилися позаду.

Сходи.

Вихід.

Подвір'я зустріло її теплим повітрям і дитячими голосами.

На майданчику гралася малеча. Біля гойдалок стояла вихователька, наглядаючи за своїми підопічними.

Ірина повільно озирнулася.

Дівчини з косою більше не було.

Наче її ніколи й не існувало.

— Тітонько...

Голос пролунав зовсім поруч.

Ірина здригнулася.

Маленька дівчинка років п'яти дивилася на неї великими серйозними очима.

Потім несміливо підійшла ближче і легенько торкнулася її руки.

— А ви справді моя мама?

Світ навколо ніби завмер.

Ірина не одразу зрозуміла зміст почутого.

Дівчинка дивилася з такою надією, що в грудях щось боляче стиснулося.

— Марійко! — схвильовано вигукнула вихователька, швидко підходячи до них. — Ну скільки можна пояснювати?

Вона взяла дитину за плечі й винувато подивилася на Ірину.

— Вибачте, будь ласка. Вона останнім часом усіх нових жінок про це питає.

Дівчинка опустила очі.

Ірина мовчала.

Десь далеко скрипнули старі гойдалки...

В цей час Петро, який залишився в кабінеті директора, завів таку розмову:

— Пане директоре, бачу, з коштами не густо, ремонт потрібен.

— Ох, — сумно зітхнув той, — де ж їх стільки взяти?

Петро посміхнувся:

— А хочете, я оплачу? Так би мовити — подарунок від дружини.

— О!

Очі пана директора розширилися від здивування. Навіть рот широко відкрився. Він надіявся, що ця немолода пара дитину собі взяти хоче, а тут… Тож і не дивно, що на «о» тільки й спромігся. Але це виглядало некоректно з боку пана директора, він швидко вирішив виправитись:

— Але ж…

— А я не скупий!

Перебив його Петро, не бажаючи слухати відмову. — Якщо дають, бери. Проста ж істина. Якщо Вам так незручно, то зробіть, будь ласка, невеличку послугу. Я хотів би зустрітися з тими людьми, що працювали тут до появи моєї дружини в цьому закладі. Якщо таких вже немає, то тоді архівні записи полистати. Дуже вже мені цікаво, як моя дружина до вас потрапила.

Відвідини дитбудинку, здається, забрали в Ірини всі сили. Почувалася розбитою і вичавленою наче лимон. Тож, уклавши дружину в ліжко з побажаннями гарно відпочити, Петро сказав, що хоче зустрітися з давнім знайомим і що, можливо, пізно повернеться, то щоб не хвилювалась.