Сліди на асфальті

Був вихідний. Сидіти в чотирьох стінах своєї кімнати вже набридло. Валерій вирішив прогулятися містом, роздивитися. За пів року життя в ньому тільки дім-робота, робота-дім. Чи то душа інтроверта за тишею затужила, чи цілодобовий галас набрид, до якого так і не звик. Сам того не помічаючи, занурений у власні думи, Валерій неспішно прошкував подалі від центру. Він не помітив, як спочатку зникли аромати затишних кав'ярень, довкруг яких повітря, просякнуте ароматною кавою, змушувало перехожих переступати їхні пороги, обіцяючи натомість декілька хвилин релаксу від власних клопотів та міської метушні. Потім зникли аромати невеличких кафетеріїв, де випадкові зустрічі створювали відчуття домашнього затишку за невимушеними бесідами. Не стало чути кроків перехожих, які в своїй кількості додавали ноту галасу до загального шуму. Хіба що поодинокі жінки могли процокотіти підборами. Звуки автомобілів, що створювали найбільше шуму, почали потроху віддалятися, поки не стихли зовсім.

Не маючи й найменшого уявлення, куди він врешті забрів, хотілося знайти як не шлях назад, то хоча б продуктовий магазин. Пити схотілося. Пішов вздовж металевої огорожі, біля якої вже отямився від своїх думок. За нею було гамірно. Багато дітей різного віку прибирали подвір'я: хтось замітав, хтось сміття виносив, хтось порався на клумбах. Валерієві захотілося опинитися подалі від дитячого гамору, бо нарешті випала нагода хоча б трохи насолодитися тишею.

Пришвидшив крок. Поглянув на годинник: «Чи не буде вдома претензій?» Роззираючись навсібіч в пошуках заповітної вивіски «ПРОДУКТИ», не помітив, як завернув за ріг металевої огорожі. Невідомо чому поглянув крізь огорожу…

Ой, не треба було йому туди дивитися! Троє старших дівчат про щось сперечалися. Дівчина, з незвичним кольором волосся, якраз заплівши косу, перекинула її через плече і повернулася в бік огорожі. Якраз в той момент, коли туди зиркнув Валерій. Очі в очі. Дівчину до пуття не роздивився якраз через оті очі, насиченого зеленого кольору… Немов у русалки… А, може, то русалка й була? Її очі, мов два магніти, притягували до себе, змушуючи не відводити погляд. Було в них щось таке, що змусило Валерія стати, як укопаного. Серце солодко завмерло в грудях… Дівчина відвернулася — магія щезла. Чоловік аж головою струсонув: «Оце сонце напекло!»

Чому ж ти, чоловіче, не перейшов раніше на інший бік вулиці? Навіщо позирав за огорожу? Та й взагалі, як ти там опинився? Тож в подальшому не нарікай!

Спрагу Валерій вгамував, а от забути отих зелених очей не зміг. Вони ніби переслідували його, ніби дивилися на нього зусібіч. Вторглися в неспокійні сни.

У снах бачив дівочу постать і — оті очі. Вони манили його, кликали за собою. І він ішов на їхній німий поклик! Але вони завжди швидко віддалялися… Тоді він переходив на біг. Біг доти, доки вистачало сили, але навіть на крок наблизитися не зміг. Падав без сил, бився в німому розпачу й… прокидався. Збирався, їхав на роботу, зазираючи в обличчя зустрічним жінкам, ніби намагаючись знайти предмет свого неспокою.

Якщо спочатку після тої випадкової зустрічі почувався майже щасливим, то тепер став замкнутим, мовчазним і дратівливим.

Колеги по роботі приписали його зміни сімейному стану: було все добре, а це з дружиною посварився. Звідки їм було знати, що він після весілля своєї дружини майже не бачив.

Одного разу, в обідню перерву, Валерія наче невідома сила виштовхала з контори на вулицю. Раптово захотілося пройтися, трохи розім'ятись і пообідати деінде, а не в робочій столовій. Рандомно вибравши напрямок, пройшов декілька перехресть і, запримітивши «забігайлівку» на іншому боці вулиці, вже зібрався переходити дорогу.

Боковим зором вихватив рух, який мучив його ночами. Пшенична коса впала через плече. Він став, як укопаний, не вірячи своїм очам. Серце, здається, пропустило декілька ударів, а потім забилося так швидко, ніби надолужуючи. У скроні гупнуло: «А може?..»

Зеленоока русалка була не сама. Але це його не бентежило. Відчув, що за спиною виросли крила. Думки шалено заметались, шукаючи підходящий і, бажано, дотепний привід для знайомства.

Група дівчат повільно рухалась тротуаром у його бік, обговорюючи щось своє. Русалка йшла крайньою від дороги, несучи на одному плечі чималого заплічника. Почувся гучний мотоциклетний рев. Ігноруючи правила дорожнього руху, мотоцикліст, зробивши маневр, помчав на дівчат. Валерієві вистачило долі секунди, щоб все зрозуміти.

Всередині все стислося, перехопивши подих. Ноги самі відірвалися від тротуару і понесли його щодуху до дівчат. Встиг, обхопивши русалку, повернути її, закриваючи собою. Рука мотоцикліста чиркнула Валерія по спині. За мить мотоциклет зник за поворотом.

— Вас тільки що пограбувати хотіли, треба ж бути уважнішими!

Дівчата, до пуття не розуміючи, що сталося, принишкли. Русалка підняла бліде обличчя з дивовижно зеленими очима, її губи ледь помітно тремтіли. Тихо промовила:

— Дякую…

Валерій утонув в дівочому погляді. Очі дивилися на нього ще трохи налякано, а йому танцювати хотілося, бо дивилися вони — на нього. Не існує більше на світі такої пари очей, що здатні його, дорослого чоловіка, зводити з розуму. Тож будь що буде, а він таки попав!

— Дівчатка, я тут перекусити збираюся, — кивнув головою у бік «забігайлівки», — складіть, будь ласка, дядечкові компанію! Я пригощаю!

По цих словах схилився перед дівчатами в галантному поклоні, наче в кіно. Дівчата засміялися.

— Якщо що, то вас багато, а я один!

Валерій розвів руками, нахиляючи голову набік і підгинаючи плечі. Дівчата знову засміялися і — погодилися.

— До речі, я Валерій!

Відрекомендувався, коли рушили на перекус. Дівчата почали називати свої імена, які йому влітали в одне вухо, а в інше вилітали.

— Іра.

Тепер він знав, як її звати. Іра скосила очі на його обручку. І Валерій вирішив сказати правду:

— Фіктивний шлюб. Заради батькової кар'єри. Сам би, старий хрич, і женився б на ній!

— Але ж…

— Матері немає. Я навіть її не пам'ятаю. Батько казав, що покинула нас. Знаючи свого батечка, воно й не дивно. Сам би покинув, але занадто залежний від нього…

Валерій подбав, щоб Іра опинилася біля нього, відтіснивши собою від неї інших дівчат. Тож їхнього діалогу ніхто не чув. Він розумів, що це не та тема, що обговорюється на першій зустрічі, але не сказати не міг. Їй — брехати не хотілося. Хотілося бути щирим. Сказав — і ніби дихати стало легше. Брехні та лукавства в його житті і так забагато. Сам без них не обходиться. Та бувають в житті моменти, коли хочеться скинути маску і просто побути собою, оголивши душу…

З того часу Валерія як підмінили. Головною проблемою для нього стало «не спалитися» перед батьком. Якщо не було можливості уникнути батькової присутності чи розмови з ним, думав про щось погане, щоб здаватися байдужим і не видати своєї радості. Дивився у вікно чи опускав погляд до низу. Старався і, не бачачи батька, контролювати свої емоції, щоб старий підозрювати нічого не почав. Але, зачиняючи за собою двері своєї кімнати, наче скидав кайдани, стаючи іншим. Йому самому було дивно з того, що, перетнувши 30-літній рубіж, вперше закохався.

Звісно, монахом він не був. Плотські втіхи почав пізнавати ще зі старшої школи. Спочатку з цікавості, потім щоб не бути «білою вороною», а потім — цього просто хотілося. Навіть одруження не стало на заваді. Можливо, якби Алла так презирливо на нього не дивилася, то щось би й вийшло. А так інтимні стосунки були з іншими жінками, а не з власною дружиною. Користувався послугами повій. З невдалозаміжніми, які розлучатися не хотіли, теж крутив короткочасні романи. Коханок підбирав ретельно. Якщо його шури-мури й доходили до батькових вух, старий мовчав, бо вони не створювали йому жодних проблем. Жінок мав багато, але ніколи не закохувався.

А тут на тобі! Як грім серед ясного неба — на неповнолітню запав. Наче світ йому зав'язала. І зав'язувала все тугіше й тугіше, не покидаючи його дум. Подальші «випадкові зустрічі» були ним ретельно спланованими. До скрипу зубів — йому хотілося більшого. Всі його залицяння залишилися без відповіді. Дівчина сприймала його як знайомого. Довго не наважувалася перейти на «ти». Єдине, що було з її боку — це кумедне прізвисько «Лєрік». Його ніколи так ніхто не називав, тож спочатку невимовно з цього тішився.

Зате вона безсоромно вторглася в його сни. Пестила його довгим розпущеним волоссям, цілувала всього, терлася голими персами об його тіло, звабливо звивалася під ним і, розпашіла від насолоди, дряпала зі стогоном йому спину. Валерій наче підліток прокидався від цих «мокрих» снів. Потайки прямував у ванну кімнату «знищувати сліди злочину». Бачив себе у дзеркалі — втомленого, виснаженого, з порожнім поглядом… Він хотів Іру так, як чоловік хоче кохану жінку. Але дівчина в романтичному плані щодо нього залишалася непохитною.

І тоді він змінився знову. Розумом знав, що отримати дівоче серце — замало. Потрібно ще позбутися батьківського контролю. А як це зробити, Валерій не знав, як і не знав життя поза його контролем. Здається, старий почав підозрювати неладне. Валерій став дратівливим, «вибухав» без будь-якої причини, почав до всього прискіпуватися. В останній надії — освідчився, отримавши у відповідь тверде «ні».

Після цього у нього остаточно зірвало «дах». Він вже не намагався себе контролювати, відчуваючи в собі дикого звіра, якого дражнять закривавленим шматком м'яса. Вже при дійсно випадкових зустрічах почав прискіпуватися до Іри. Невинне «Лєрік» вже не тішило, а доводило його до сказу.

Все дужче хотілося випити. І це таки сталося. Навіть страх перед батьком не втримав. Пив щодня. Не було грошей на випивку — крав. На нього завели декілька справ від хуліганства до навмисно нанесених травм. Він відчував свою лють, що заполонила його єство. Здається, що тільки вона примушувала його ще жити…

У п'ятницю Валерій, як зазвичай, після роботи пішов у бар. Кінець робочого тижня — сам Бог велів. Опісля його п'яним вітром занесло ще в декілька подібних закладів. Він вперше не ночував удома. Прокинувся на вулиці, не маючи уявлення, де він і чому тут опинився. Розбудив вранішній холод. Випите за ніч ще бродило його венами. Боліла голова і гула так, наче всі церкви світу одночасно вдарили в дзвони. Хотілося пити. В роті було сухо, наче хто ганчіркою вимочив, поки він спав. В'язка слина застрягала в горлі, посилюючи цим відчуття дискомфорту. Валерій відчув роздратування.

Похитуючись, безцільно пішов, куди очі дивилися. Хоча й розвиднилося, але у вихідний місто було ще сонним. Поодинокі перехожі шарахалися від Валерія, збільшуючи цим його роздратованість. Відчинилися тільки аптеки й продуктові магазини, але і це почало його дратувати. Дратувала навіть тиша міста. І от в такий момент, на нещастя для обох, здибав майже на безлюдній вулиці Іру…

Ірина кожні вихідні вставала раніше за всіх, прибирала ліжко, чепурилась, як могла, і йшла додому до колишньої директорки дитбудинку. Директорка привела її до себе вперше, коли вона була ще малою. На запитання сусідок, навіщо вона це робить, відповідала, що серце кров'ю обливається, коли мала глипає на неї своїми заплаканими оченятами. Ті тільки головами хитали.

— А ви погляньте в її очі! Немов Мадонна з ікони в душу зазирає! — говорила Рита Степанівна, гладячи по цих словах малу Іринку по голівці.

Коли підросла, почала ходити сама. Тож ходила допомагати з хатніми справами колишній директорці, коли та вийшла на пенсію. Здоров'я в літньої жінки вже не те було. На серце скаржилась.

Був у неї син — Аркадій. Малою Ірині подобалося спостерігати за ним, як він гриз граніт науки, обклавшись стосами книг та зошитів. Коли то було? Давно вже дорослий і проживає окремо. І не просто Аркадій, а Аркадій Сергійович — доволі успішний адвокат-криміналіст. Іра зрідка заставала його в матері, але та не жалілася. Дорога далека, та й роботою зайнятий. А переїзджати вона не хотіла.

І от по дорозі до Рити Степанівни Іра перетнулася з іще п'яним і вже розлюченим Валерієм. Злий рок вдоволено потер руки і заслав Валерієві очі червоною пеленою…

Роздратування і злість, що накопичувалися в ньому, перевтілились у дику неконтрольовану лють. Вона розтеклася по його венах, змішалася з алкоголем і почала шукати вихід назовні.

Грубо шарпонув Іру за руки:

— Ану ходи, сучко, сюди!

Скляні очі з застиглим поглядом, перекошене від люті обличчя, стійкий запах перегару… В Ірини всередині все похололо. Вона, зойкнувши, почала опиратися.

Дика лють набирала обертів. Він сильніше стиснув її зап'ястя і смикнув так, що дівчина не втрималася на ногах і впала. Не звернувши на це уваги, поволік її по асфальту в закапелок. Ірина закричала і зразу ж отримала удар ногою в живіт, який мало дух з неї не вибив. Від болю стало важко дихати. Боліли руки. Боліло тіло. Болів живіт. Страх став розпеченим, неначе залізо, і здавалося, що й повітря стислося від болю.

Валерій кинув Ірину на купу картонних ящиків і ще якогось мотлоху і почав рвати на дівчині подерту благеньку одежину. Вона все ще намагалася вирватися, намагалася закричати, але черговий удар в голову змусив її хапати ротом повітря. В голові загуло. Перед очима попливли червоні кола. До горла підступила нудота.

— Всі ви суки однакові! Як би собі ціни не набивали, вам одного лише треба!

Відчуваючи невимовне тваринне задоволення, почав стискати її груди і стегна. Повне відчуття влади п'янило не згірш алкоголю. Грубі стискання залишалися на білому дівочому тілі багровими плямами.

Не зважаючи на біль, намагалася пручатися…

Закапелком, куди він її затяг і який впирався в глуху стіну гаражного ряду, виявився задній дворик невеличкого магазинчика. Непритомну, закривавлену дівчину знайшла продавчиня, яка, користуючись нагодою відсутності покупців, вискочила на перекур.

В неї від побаченого волосся на голові зашевелилося, і вона загорланила так, що розбудила, мабуть, пів кварталу мешканців, які додивлялися ранкові сни. На крик збіглися люди. Викликали «швидку» і міліцію. Хтось із них прикрив тіло дівчини своїм плащем. Жінки плакали, чоловіки, лиш поглянувши, відвертались. Поважного віку пан вперше в житті перехрестився…

Поки дівчина непритомна знаходилася в лікарні, міліції вдалося встановити її особу завдяки Риті Степанівні. Жінка, стурбована відсутністю Ірини, подзвонила в дитбудинок. Згодом їй перетелефонували і сказали, що Іри там немає. Відчуваючи біду, вона звернулася в міліцію. Там її намагалися заспокоїти тим, що, можливо, дівчина погуляє і повернеться. Якщо ні — то звернутися наступного дня.

Ця ніч минула для Рити Степанівни в тривозі і сльозах. Вона відчувала, що сталося щось лихе, але вдіяти нічого не могла. Молилася, щоб не було запізно… Картала себе, відчуваючи вину, що все було б добре, якби Іра не ходила до неї…

Почувши опис дівчини, один з міліціонерів почав розпитувати про деталі, а потім запропонував Риті Степанівні поїхати з ним у лікарню. Навіть не побачивши Іру повністю, бо та була вкрита ковдрою, схопилася за серце так, що їй самій знадобився лікар.

Подряпини взялися струпами. Багряні плями потемніли. Було видно сліди укусів…

Міліціонер так і не сказав, що дівчину побили й зґвалтували.

Того злощасного дня Валерій заявився додому під вечір. Пошарпаний, п'яний, з подертим обличчям. І пляшкою недопитого алкоголю, до горла якої прикладався час від часу. На шум вийшов зі своєї кімнати-кабінету батько. Валерій, в черговий раз відпивши з пляшки алкоголь, жбурнув її батькові під ноги:

— Ти мені більше не указ!

І відключився серед битого скла на паркеті і залишків свого пійла, яке ще й дорогі шпалери заляпало.

Розплющив очі в своїй кімнаті. В голові гуло. Хотілося пити. Поки зліз із ліжка — спітнів. Тримаючись за стіни, які кружляли наче метелики, почовп у ванну кімнату. Напився води прямо з-під крану. Його зразу вирвало.

Під холодним душем стояв довго. Рачки. Бо мокрими руками не міг ні за що утриматись. Коли стіни перестали кружляти, голим повернувся в свою кімнату, залишаючи за собою мокрі відбитки ніг. Натяг перше-ліпше на себе, заодно й обтерся. Вперше зайшов до батька без стуку. Навіть двері за собою не зачинив.

— Що це було?!

Голос Ігоря Федоровича не обіцяв нічого доброго. Раніше Валерій боявся цього голосу. Цей голос викликав у нього внутрішній дискомфорт. Змушував тіло покриватися «мурахами». Та зараз все було інакше.

— Що?

Спитав навіть зверхньо. От тільки чому він дізнався про це так пізно?

— Те, що бачив і бачу?!

Ігор Федорович гнув свою лінію. Валерій хмикнув.

— Звідки я знаю, куди ти витріщився!

Лють в ньому почала підіймати голову.

— Ти!!!

Батько бризнув слиною Валерієві в обличчя.

— Та не кричи, не глухий! І без тебе хуйово!

— Що??? Дивіться, хуйово йому!!! Зате мені, блядь, добре все життя твій зад підтирати!!! Вкотре я вже все владнав, після того як ти дров наламав??? Слизняк безхребетний!!!

Голос Ігоря Федоровича дзвенів металом. Лють вдарила Валерієві в скроні.

— А що? Розчарований?

Зло зареготав батькові в обличчя, обдаючи того стійким запахом перегару. Прижмурив очі, які й так від набряків були, як у китайця.

— Чи мені, щоб доп'ястися до твого рівня, теж треба свою дружину вбити і залити бетоном у підвалі??? Га??! А потім підібрати якогось голодранця з вулиці, назвати сином і своїми руками, — потряс ними перед батьковим носом, — зробити з нього безхребетного слизняка, щоб все життя зад йому підтирати??! Так, таточку?!!

Валерій зробив наголос на останньому слові.

Кров відхлинула від лиця Ігоря Федоровича. Такого почути він не очікував. Горло ніби сталевими обручами здавило, і він чи то прошепотів, чи то видихнув:

— Як?.. Як давно ти знаєш?..

— Стільки треба, стільки й знаю! — зло огризнувся Валерій.

Та Ігор Федорович був тертим калачем ще старої закалки, швидко себе опанував і запитав рівним, майже беземоційним голосом:

— І що ти тепер робитимеш?

Лють розправила свої крила, і якщо старий скаже ще хоч слово, Валерій за себе не ручався. Батько, відчуваючи його стан, мовчав. Лють нуртувала в ньому, шукаючи вихід, тож, виходячи з батькової кімнати, він не помітив за відчиненими дверима свою дружину. Алла стояла бліда, мов смерть, широко відкривши очі, обома руками закриваючи собі рота, щоб не виказати своєї присутності.