Сліди на асфальті

Хвороба Ірини цього разу протікала в легкій формі, але затяглася до весни. Жінка майже сама справлялася з буденними клопотами. Тільки будь-якої миті могла покинути розпочату справу й взятися за іншу, чи просто сісти, втупившись поглядом в одну точку. Вона ні з ким не розмовляла й рідко відповідала на питання. Не показувала емоцій. Залишалася байдужою до всього світу. Петро з Павлом були завжди поруч, не лишаючи її саму. Розбиратися в усьому Петро відклав «на потім», коли Ірина одужає.

Весна виявилася ранньою. Сонечко привітно світило, прогріваючи повітря і забираючи зайву вологу із землі. Поверталися додому птахи, розквітли первоцвіти. Ночами ще бродили легенькі приморозки, але все дихало весною.

Не даремно, мабуть, колись Новий рік святкували весняної пори, коли не тільки природа оновлюється, а й душа прагне чогось ліпшого. Можливо, душа Ірини теж захотіла оновлення, бо її стан почав потроху поліпшуватись.

— Тату, а давай-но поведемо маму в ліс! Я Оксану попрошу піти з нами. Вона тут виросла й кожну стежину знає, — запропонував одного разу Павло.

— Та й я тут, синку, виріс, але ідея непогана, — відповів Петро.

— Стільки років тебе тут не було, невже й досі всі закапелки в лісі пам'ятаєш? — здивувався син.

— Звісно, що ні, — батько посміхнувся, — але точно в трьох соснах не заблукаю.

— Ну то коли підемо?

— А спитай в Оксани, коли в неї час буде. Хай галявини з квітами покаже. Мама любить квіти, то, можливо, цього разу вони її й вилікують.

— Добре, тату.

Юнак обернувся, наче дзиґа, й на ходу, діставши телефон, набрав Оксану:

— Сонечко, коли ти зможеш влаштувати екскурсію в ліс для нашої родини?

— Та хоч і зараз, — відповіла слухавка.

— Чудово! Зараз за тобою зайду!

Натиснувши «відбій», повернувся до батька:

— Збирайтеся, ми скоро будемо.

Петро тільки посміхнувся синовій нетерплячці.

Весняний ліс зустрів гостей пташиним розголоссям і тихим шелестом вітру у верхівках крон. Повітря тут було зовсім іншим, ніж у селі — прохолодним, вологим і насиченим запахом землі, торішнього листя та молодої зелені. Сонячне проміння легко пробивалося крізь ще не густе гілля, лягаючи на стежку золотими плямами.

Зелень різних відтінків вбирала очі. Молоде листя на деревах світилося ніжними салатовими барвами. Під ногами ще подекуди виднілося пожухле листя минулої осені, а між ним уже пробивалися нові трави й квіти. Подекуди яскравими плямами виднілися лісові первоцвіти.

— А отут я особливо люблю бувати! — щебетала Оксана, йдучи попереду.

За нею, з заплічником, слід у слід ішов Павло. Юнак виріс у місті. Звісно, батько влаштовував вилазки «на природу», але те було не таким. Павло наче в казку потрапив. Магія весняного лісу причаровувала молоду душу. Він би й собі пояснити не зміг, що з ним відбувається. Наче й не бачить нічого незвичного чи екзотичного, а душі радісно й легко. Хочеться кожен ковточок вологого повітря затримати в грудях якнайдовше, щоб відчути його на смак. Павло летів, не маючи крил. Певно, це була ейфорія.

Позаду молоді Петро, підтримуючи кохану, ніби жалкував:

— Майже рік тут прожили, а до лісу вибралися вперше.

Дівчина вивела їх до великої галявини, що буяла рястом серед пірчастого листя папороті.

— Це місце навіть у нашому фотоальбомі є. Мама показувала, — промовила Оксана.

Всі вистроїлись в рядочок перед галявиною, ніби боячись пройтися по ній і сплюндрувати таку красу. На іншому боці галявини ріс старезний розлогий дуб. За минулі десятиліття він змінився хіба що тільки тим, що «боки» потовстішали. Ніби вітаючись, зашурхотів своїм листям.

— Ми в дитинстві тут постійно гралися, — з сумом за тим, чого не повернути, почав Петро. — Мені твоя мама теж те фото показувала, де твій дід нас малих нишком сфотографував. Самому не віриться, що один із тих малюків на фото — це я, — підсумував свою розповідь Петро.

— А інші двоє? — Оксана з цікавістю подивилася на нього.

— Брат мій Павло, Павлів, — кивнув на сина, — дядько й наша подружка, а пізніше братова дівчина, Оксана.

— Оксана? Як я? — дівча здивовано підняло брови.

— Ну ти ж не єдина Оксана в світі, — буркнув Павло.

У відповідь дівчина боляче вщипнула хлопця за руку. Той скрикнув від несподіванки, й між молоддю розпочалася весела метушня.

Ірина, дивлячись на дітей, вперше за довгий час посміхнулася. Петрові відлягло від серця.

Потім жінка підняла руки вгору, повернувши долоні до сонця, неба, лісу. Теплий вітерець ворухнув вибиті з зачіски пасма волосся. Сонячне проміння золотило їх, змушуючи сяяти м'яким медовим відтінком. Вона заплющила очі й завмерла, ніби прислухаючись до чогось невидимого іншим.

Розпусти їй зараз коси й замість спортивного костюма та легкої куртки вдягни довгу полотняну сорочку, розшиту стародавніми узорами, — була б схожою на лісову мавку. Не ту, що заманює подорожніх у хащі, а доброго духа весни, який щойно прокинувся після довгого зимового сну.

В цей момент Петро пожалкував, що не скульптор. Він би до найменших дрібниць відтворив мавку-Ірину в мармурі. Передав би легкий нахил голови, тонкі пальці, що тягнуться до сонця, ледь помітну усмішку на вустах.

Навіть складки одягу вирізьбив би так, щоб здавалося — ось зараз їх торкнеться вітер.

А потім сховав би свій витвір десь далеко від людських очей. Нехай минуть сотні чи навіть тисячі років. Нехай випадкові люди колись знайдуть його серед руїн забутого світу й дивуються.

— Хто вона?

— Богиня?

— Княгиня?

— Чи просто жінка, яку хтось кохав понад усе?

І ніхто вже не дізнався би правди. Бо правда стоїть зараз тут, серед весняного лісу, усміхається сонцю й не підозрює, що хтось вважає її дивом.

Петро перевів погляд з дружини на крислатого дуба. Той здіймався над галявиною так само велично, як і багато років тому. Товстий стовбур був порізаний глибокими борознами часу. Гілля розкинулося широко, наче велетенські руки, що прагнули обійняти весь ліс.

Вітер пробігся кроною.

Листя тихо зашелестіло.

І на якусь мить Петрові здалося, що дуб його впізнав.

— Як справи, Петре? — прошелестів він молодим листям. — Давно не бачились...

Вітер ущух, але шепіт не зник.

— Ти змінився...

Петро дивився на старого велетня й раптом відчув себе хлопчиськом. Ніби не було всіх цих років. Ні дорослого життя. Ні проблем. Ні болю.

Лише ліс.

Лише весна.

Лише він і цей дуб.

— А ти ні, — подумки відповів Петро.

Дуб знову зашелестів.

Спокійно.

Поблажливо.

Наче посміхнувся.

Петрові до сліз в очах захотілося видертися на нього, як колись. Знайти знайому товсту гілляку, влаштуватися на ній зручніше й заснути під тихий шепіт листя.

Колись цей дуб здавався величезним.

Тепер здавався вічним.

Він стояв тут задовго до їхнього народження. Бачив дитячі ігрища. Чув перші освідчення. Проводжав тих, кого вже давно не було серед живих.

І стоятиме тоді, коли не стане їх усіх.

Можливо, саме тому поруч із ним людські біди здавалися меншими.

Наче дуб знав щось таке, чого людям знати не дано.

Звідки цей велетень тут узявся? Цього в селі навіть раніше старі люди не знали. Казали, що він завжди таким був. То, може, не він у лісі, а ліс навкруг нього з'явився? Як особиста охорона. А давним-давно, коли тут ще ніхто не жив, якась необережна пташка впустила жолудь? Чи, можливо, останній із волхвів в пам'ять нащадкам зарив тут у землю тендітний пагінець?

«Капсула часу! — згадав Петро. — Ось і настав час тебе дістати, але не зараз. Прийду сам, наче злодій».

Петро сумно посміхнувся. Іронія долі в тому, що вони зарили її саме під цим дубом, який, мабуть, і не пам'ятає, скільки йому років, але сам по собі являється живою капсулою часу.

Ліс повернув Ірину до життя. Вона була схожа на мале дівча, яке бавиться квітами.

— Любий, чому ми раніше ніколи сюди не приходили? — підняла диво-зелені магніти на чоловіка.

Він обійняв дружину, розуміючи, що хвороба нарешті відступила.

Лише через кілька днів Петро зміг вибратися до лісу. Вдома пояснив, що хочеться пройтися на самоті тими місцями, де вони з братом бігали дітваками. Звісно, тинятися лісом він не став, а відразу пішов до старожила. Навмання почав відгрібати пріле листя й кишеньковим ножиком знімати шар ґрунту. Не лопатою ж вони малими тут землю рили! Після кількох годин марного копирсання він нарешті натрапив на те, що шукав.

Обережно дістав зі сховку невеликий целофановий пакунок, який, на диво, виявився важкуватим навіть для дорослого. Посміхнувся сам до себе: «Оце б знову сюди дядька Толю з його фотоапаратом!» Розгорнув. Під целофаном виявилася проста металева скринька. «Павлова робота», — майнуло в голові. Відкрив.

Зверху, запханий у пару цупких кульків, «склеєних» ізоляційною стрічкою, лежав загальний зошит. «Дивно, — подумалося Петрові, — певно, Павло пізніше поклав, коли скриньку зварив. Удома розберуся, бо там уже, мабуть, хвилюватися почали.»

На дні скриньки лежав нехитрий дитячий скарб: лялька-мотанка з ниток, зроблена Оксаною на трудовому, її блокнот із малюнками, улюблена машинка Павла, гайковий ключ із конструктора, пробитий і спущений м'яч Петра, з яким він не розлучався, поки той був цілий. І ще — його літачок, немов щойно з крамниці: подарунок Оксани на день народження.

Зошит засунув у внутрішню кишеню куртки. Скриньку загорнув назад і поклав у принесений із собою пакет, який сховав за пазуху.

«Час додому.»

Двозначні натяки дружини та її дивна поведінка змушували Валерія губитися в здогадах. Він більше не сумнівався: вона щось знала.

Часу на роздуми було більш ніж достатньо. Зять приїхав забрати свою малечу — заодно й тещу з зовицею прихопив. Сказав, що їх інший зять привезе.

Тож у просторому будинку Валерій лишився сам. Коли їздив на роботу — було терпимо. Увечері повертався втомлений: ішов під душ, грів вечерю, яку залишила дружина, і падав на ліжко.

У вихідні ж мертва тиша давила на скроні від самого ранку. Він звик прокидатися під приглушене бряжчання посуду на кухні, а тепер — як у склепі.