Сліди на асфальті

У день весілля Павло сяяв, мов нова копійка. Поруч — схвильована Оксана в на диво простій весільній сукні. Батько привіз її зі столичного молодіжного салону — принаймні, так сказав.

Подивитися на справжніх «молодих» зібралося все село. Може, Оксана й не чула перешіптувань, що шелестіли в юрбі, як торішнє листя:

— Нарешті, після школи, Павло з Оксаною одружилися.

— Тільки не ті…

— Напевно, «по зальоту». Такі молоді… Ще б погуляли трохи…

Павло лише усміхався, подумки відкидаючи:

«Ті-ті. Ви ж нічого не знаєте».

«„Зальот“ буде трохи пізніше. Так, молоді. І саме тому гуляємо весілля!»

Валерій пропонував справляти гулянку в ресторані райцентру. Але Оксана — категорично:

— Ні! Тільки в селі. Або взагалі без неї!

— Та яка різниця, де весілля гуляти? Чи не так, свате? — кинув Петро й бухнув руку Валерієві на плече. Той аж здригнувся.

Петро ніби жартував, та рука його на плечі важчала. Він поплескав ще раз — навмисно. Дивлячись у зблідле обличчя Валерія, прошепотів:

— Не панікуй. Таких, як ти, земля ще не скоро прийме…

Валерій похолов. Петро знав. Насміхається? Чи просто настрій добрий?

— Не бійся, Марусю… — знову шепіт. — Ти як перестиглий дощовик: копнути охота, а від того бруду, що злетить, — сам потім не відмиєшся. Твоя донька скоро стане моєю донькою — моє прізвище носитиме. А ти… ти навіть сам про себе всього не знаєш. От би побачити твою пику, як дізнаєшся…

Валерія кинуло в піт.

«Що він накопав? Сам не знаю що?.. З цими Апостолами — або в інфаркт, або в могилу. І не втечеш. Та й куди вже… Тільки б Ірина нічого не пригадала!»

…Катерина, від імені родини, подарувала молодятам квартиру в обласному центрі. Петро з Іриною — дорогу автівку, яка ще встигне припасти пилом, доки хтось із дітей не сяде за кермо.

Катря взагалі не шкодувала подарунків дітям. Валерія це вже не зачіпало: як не крути, батькове майно дістається його дітям.

Старші дочки отримали по квартирі в райцентрі. Одна зі своєю сім'єю по чужих кутках тулилася, а інша жила у свекрів. Найстарша працювала в торговельній сфері, тож до житла отримала ще й магазини. Чоловік середульшої — кваліфікований автомеханік, завдяки тещі відкрив майстерню і салон уживаних машин.

Частину рахунків Катерина закрила, знявши кошти. Розподіливши їх порівну, відкрила нові — на онуків.

Молодятам і без коштовних подарунків багато надарували. Ще б пак! Гуляло все село!

На весіллі сина Ірині стало зле. Люди списали її стан на надмірне хвилювання. Усі матері хвилюються перед весіллями своїх дітей.

Ірину ж чомусь не відпускала думка про одруженого чоловіка — наче вона колись знала такого. Але хто то був і чи був такий насправді — згадати не могла.

Петро провів дружину додому й хотів залишитися з нею, та вона його відправила:

— Не гоже, любий, дитину в такий день саму лишати. Я снодійне вип'ю, а ти повертайся.

— Добре, люба, відпочивай.

Упевнившись, що дружина випила пігулку, поцілував її й з неспокійним серцем повернувся на весілля.

Весілля гуло на всю округу й набирало обертів.

Хтось із дітлахів «украв» черевичок нареченої — дружба розкошелився за викуп.

Гості сипали жартами.

Нареченому пришили квітку до піджака — щоб «викупити» його назад, Павлу довелося платити.

Дружба з нареченим «скинулися» на танок «свашок».

Жарти перемішувалися з гучними викриками: «Гірко!» Молодята вставали з-за столу й цілувалися під рахунок гостей. У ці моменти Оксана, червоніючи, здавалася Павлові наймилішою у світі. Коли веселій юрбі здавалося, що мало, починали горланити: «Мало! Мало!» Молодятам доводилося повторювати свій затяжний поцілунок, після якого обличчя молодої було схоже на калину, якою був прикрашений здоровезний коровай.

Коли починала грати музика, усі вставали з-за столів. Хтось ішов танцювати, «утрясати» з'їдене й випите, хтось — на перекур і поговорити, хтось — просто розвіятися й подихати повітрям.

Старші чоловіки збиралися невеликими групами, щоб «у дурня порізатися». Їх відразу оточували глядачі. Від таких компаній чулися вигуки, що перекрикували навіть музику.

Петрові було не до веселощів — тривожився за Ірину.

Катерина ж устигала всюди: і гостей припросити, і випити з ними, і з зятем потанцювати, і за столом попильнувати — де прибрати, а де поставити. Варто було музиці стихнути, як лунав її голос:

— Дорогі гості! Прошу всіх за стіл!

Люди заходили в шатро й розсідалися на свої місця.

Під вечір помітили, що немає Оксани:

— Молоду вкрали!

Хтось пішов слідом за Павлом допомогти з пошуками.

Весілля, хай і власне, Павла тішило. Не так, як було б у місті. Не дивно, що Оксана туди не хотіла. Він же був згоден на все, аби тільки вона не передумала.

Не знайшовши молодої, повернулися за стіл. Та й самі пошуки були тільки для виду — у закапелки позаглядали. Гості дружно заволали:

— Викуп за молоду! Викуп!

До столу підійшло двоє однокласників:

— Якщо приведемо Оксану, то що ти нам даси: вівцю, корову чи коня?

— Заплачу грошима! — сказав Павло.

Він вигріб із кишені жменю дріб'язку — монети дзвінко посипалися на тацю.

— Мало!

Павло доклав стосик дрібних купюр.

— Мало!

Пішли більші — сотні, потім двохсотки.

— Мало!

Зрештою з'явилися п'ятисотки, а далі й валюта.

— Оце вже інша справа!

Однокласниця, обернувшись до проходу, голосно гукнула:

— Ведіть!

Гості підтримали:

— Ведіть! Ведіть!

Зайшла юрба з хлопців та дівчат, посеред якої йшла Оксана. Павло проліз під столом і пішов назустріч. Юрба розступилася. Молодий підвів молоду до столу і через стіл, із рук у руки, передав Оксану дружбі. Сам проліз під столом. Гості схвально загули:

— Гірко! Гірко!

Валерій зиркнув у бік зятя: таке молоде, а вже дурі в руках не відчуває… Що тоді про старого думати? І, зітхнувши, додав подумки: «Ох, і поплутав нечистий ще й породичатися з вами…»

Ті, хто почув голосне зітхання, списали його на тугу батька за останньою донькою. Наймолодша вже заміж вийшла. Тож, попри невеселі думки Валерія, весілля продовжувало веселитися.

Було вже далеко за північ, коли молодята розрізали коровай і пішли частувати ним гостей. На столи поставили «солодке», і гості почали потроху розходитися. В основному лишилася молодь — ще потанцювати й провести молодят у спальню.

Даремно Петро хвилювався, бо навіть цей доволі галасливий процес не розбудив Ірину.

Катерина, плачучи, почала на порозі обіймати та цілувати свою доньку. Мов не до шлюбного ложа привела, а на ешафот.

Дівчата принесли квіти, що надарували на весіллі, й заставили ними майже всю кімнату. З тих, які не витримали весільного марафону, наскубли пелюсток на застелене ліжко.

Будинок Апостолів був не тільки добротним, а й великим. Збудований ще Петровим дідом, який сподівався, що в ньому житиме не одна родина. Тож кімнату для молодят підготували заздалегідь. Простору, світлу. Нові меблі ще пахли деревиною, а всюди лежали пелюстки троянд. Квіти, подаровані гостями, займали мало не кожен вільний куток.

Коли двері нарешті зачинилися й вони залишилися самі, Павло прочинив вікно.

— Ми тут до ранку задихнемося від цих ароматів.

— Не бурчи, — засміялася Оксана, розбираючи складну зачіску. — Гарно ж.

— Гарно. Але дуже пахуче.

Вона витягнула останню шпильку, і важке волосся розсипалося по плечах.

Павло на мить замовк.

Увесь день вони були в центрі уваги. Постійний шум, музика, люди, привітання, жарти. І лише зараз уперше настала тиша.

Справжня.

Тільки для них двох.

— Ну що? — тихо запитала Оксана.

— Не знаю.

— Як це?

— Просто не віриться, що все вже сталося.

Вона усміхнулася й підійшла ближче.

— Мені теж.

Павло обережно взяв її за руки.

За вікном ще лунали голоси деяких гостей, але вони вже здавалися чимось дуже далеким.

Наче залишилися в іншому житті.

А попереду було їхнє власне.

Павло почав роздягатися:

— Боже, я зараз помру! Дай сили ще два дні витримати! По селах так заведено — весілля довго гуляти? — підняв очі на Оксану, яка намагалася розстібнути сукню.

— Ага, — відповіла та. — Бабця розповідала, що колись тиждень гуляли.

Павло аж роздягатися припинив:

— Тиждень?! Та це ж очманіти можна! Краще б ти на ресторан погодилась. День відмучилися — і вільні.

— Ще чого! — заперечила Оксана. — Від нудьги за столом можна заснути, а так весело було. І в наступні дні весело буде.

— Зате б уже все закінчилося.

Павло нарешті роздягнувся до боксерів. Оксана усміхнулася:

— Для нас, любчику, усе тільки починається. Допоможеш? — показала на застібки на спині.

Павло розстібнув дружині сукню й, поки та її обережно знімала, струсив пелюстки з їхнього ліжка.

Тканина важко ковзнула додолу, лишивши її лише в білій мереживній білизні, що ледь стримувала тремтіння тіла. Кімната наповнилася густим, одурманливим міксом із пахощів живих троянд та легкого запаху розігрітої шкіри. Павло враз забув про втому — уся втома розчинилася в одному погляді Оксаниних очей, де тепер світилося зовсім інше світло.

Він зробив крок уперед, обхопив долонями її талію, притягаючи до себе так близько, що між ними не лишилося й повітря. Його губи знайшли її шию — там, де пульсувала гаряча кров, а пальці нетерпляче ковзнули по оголених плечах. Оксана тихо видихнула, зариваючись пальцями в його волосся й притискаючись ще міцніше, відчуваючи кожен м'яз його напруженого тіла. Весільний галас за стінами остаточно згас, розчинившись у напруженій, п'янкій тиші їхньої першої спільної ночі.

Ірині снилася юнка з пшеничною косою й зеленими очима, а поряд із нею — чоловіча постать, у якої, наче сонце, блищала обручка на безіменному пальці правої руки…

Але кадри снів постійно обривалися, змінювалися й плуталися. Незмінною залишалася тільки нечітка чоловіча постать, наче тінь у сонячну погоду.

Потім наснилися Рита Степанівна й Аркадій Сергійович, який через роботу (судове слухання) не зміг приїхати на весілля Павла й Оксани.

Навіть інша Оксана наснилася. Сестра. Тільки доросла. У сні Ірина знову побачила маму. Та чомусь плакала, цілуючи й обіймаючи її, а Оксана стояла осторонь і мовчки спостерігала, наче була чужою.

Якась занедбана могила на кладовищі…

Якийсь немічний дід, що кашляв кров'ю…

І якийсь старий будинок. Чи то в селі, чи то в передмісті. Занедбаний, як і сама оселя, невеликий сад. На всіх дверях — іржаві навісні замки. На воротях прибита табличка: «Продається». У кімнатах старі меблі під добрим шаром пилу. Скрізь багато павутини, яка звисала від стелі до підлоги. Прямо з будинку — вхід до підвалу. Ірина відчинила скрипучі двері в підвал. Серце затріпотіло в грудях, ноги ослабли й почали підгинатися, а волосся на голові «ожило».

Чого вона так злякалася? Мороку, що поглянув на неї з-за дверей сліпими темними очима? Застояного затхлого духу з присмаком сирості й цвілі? Чи холоду, що дихнув на неї своїм важким подихом?

Ірина прокинулася. Поруч спокійно спав Петро. Ще була ніч. «Певно, й діти вже сплять», — подумалося жінці. Тепер у неї, окрім сина, є ще й донечка. Посміхнулася в темряву.

Пригадала все, що наснилося. Дивно, що їй сниться Оксана, яку вона ніколи не зустрічала. Можливо, через те, що вважає її сестрою? Але разом з Оксаною почала снитися мама… Раніше не снилася…

"Може я просто надто багато думаю про маму й Оксану останнім часом?.."

Якийсь одружений чоловік… Отже, все-таки з кимось була знайома. У тому житті, яке забулося…

А будинок? Вона ніколи його раніше не бачила, то чому наснився? Чи колись там жила, але не пам'ятає? До дитбудинку? Можливо, жили там утрьох чи навіть учотирьох…

«Господи, скоріше б уже все пригадалося…»