Сліди на асфальті

Минуло кілька тижнів, як справи з поліцією залишилися позаду. Петрові від Льошки надійшло повідомлення: «Приїзди в неділю опівдні до мене додому. Це — бомба».

На зустріч Петро поїхав сам. До Ірини мала приїхати Катерина, щоб урешті показати той будинок. Як і могилу Іриного батька.

Льошка чекав на Петра. Привіталися.

— Ну, старий! З тобою не засумуєш! Щоразу все цікавіше! Утриматися від питання не можу: цього разу щось є?

— Та нічого особливого. Розслабся, — відповів Петро. — Ось.

Поклав перед Льошкою вирваний лист із блокнота. Там від руки було написано П.І.П., дату народження й дату смерті.

— Пам'ятники — далі по коридору, — пожартував Льошка, але вийшло якось непереконливо.

— Це батько моєї дружини. Тобто мій тесть. У нього пам'ятник уже стоїть. І давно. А от тобі хто поставить?

Примружившись від сонячних променів, що заливали всю кімнату яскравим світлом крізь відчинене велике вікно, Петро підпалив цигарку.

Льошка перейшов на серйозний тон:

— Ладно. Розберемося. Тільки в чому конкретно?

— Рідня, — відповів Петро, видихнувши гірким димом, — якщо є, звісно.

— Зробимо! А папери тебе не цікавлять? — не втримався Льошка.

— Якби не цікавили, то тобі б не дав, а ментам.

Петро знову видихнув їдкий дим. Льошка аж рукою замахав перед своїм обличчям:

— Резонно. М-да-а-а… жаль, що так сталося.

— Що вдієш? Життя — річ бентежна.

Петро відвернувся від співрозмовника, намагаючись стати так, щоб дим від його цигарки не заважав.

— Життя тут, Петре, ні до чого. Уся справа в паскудах. От напаскудить одна паскуда, а в декого життя змінилося, якщо не зламалося. А якщо паскуд кілька? Тільки паскудство цього життя в тому, що таких паскуд щоразу тільки більшає.

— Еволюція, — кивнув Петро.

— Скоріше — мутація. Причому суспільна.

Петро посміхнувся:

— Вилазь, Льошко, із філософських нетрів і давай по ділу.

Льошка й собі блиснув білозубою посмішкою та за мить зробився серйозним:

— По ділу так по ділу. Значить, так: забігаючи наперед, скажу, що тут, — він тицьнув пальцем у стос паперів на столі, за яким сидів, — докази того, як на твою Ірину колись намагалися «повісити» подвійне вбивство. Перестрахувався старий. Бо як не крути, а виходить, що це пряма ініціатива тодішнього генерал-майора. Навіть якщо й сам старий нашепотів йому таку ідею — папери говорять про інше. Тепер, Петре, усе по порядку.

Роблячи кар'єру і гроші одночасно, старий мітив у нардепи, заручившись підтримкою начальника міліції генерал-майора Задорожнього. Оженив свого сина на його доньці. Це був вступ. А тепер — цікавий момент!

Щось старому видалося підозрілим, і він зібрав зразки ДНК своїх новоспечених родичів і сина. Експертиза встановила — увага! — Льошка підняв догори вказівний палець, — генерал-майор виховав чужу дитину, а його рідним виявився зять. Тобто син старого. Чому старий так учинив, уже й не запитаєш, як і про те, чи знав він справжніх батьків своєї невістки.

Перед тим як твоя дружина колись вирішила вкоротити собі віку, стрибнувши з двадцятого поверху, якийсь бовдур (про нього пізніше) намагався її спіймати замість того, щоб викликати всі можливі служби. Так от, перед цим сталося вбивство в районі довгобуду. Яке теж намагалися «пришити» твоїй Ірині.

Петро викинув у вікно недопалок і поглянув на Льошку:

— Старий натиснув результатами експертизи?

Льошка кивнув:

— Більш за все. А отой згаданий бовдур виявився ріднею столичного боса начальника міліції. Тобто тиснув на генерал-майора «згори».

Що сталося між старим і генерал-майором — невідомо, бо в нардепи балотувався начальник міліції. Тож видать, щоб пан головний міліціянт не втнув чогось подібного до виборів, старий і перестрахувався.

Звісно, мені стало цікаво, чому він так цим перейнявся, і я дещо з'ясував. Син старого в ніч убивства на довгобуді випивав з убитим в одному барі. Більше того — вони через щось посварилися й, мало того, разом пішли. Тільки от куди?

— Синок старого укатрупив? — Петро криво посміхнувся.

Льошка розвів руками:

— От тільки доказів — нуль! Як тобі, брате, пироги з такою начинкою? Хоча, мабуть, утомив тебе своїм базіканням.

Петро сів на диван і сперся ліктем на бильце:

— Чому те, що я тобі дав, — бомба?

Льошка задоволено посміхнувся й підпер свою голову рукою:

— Тому що колишній генерал-майор прицінюється до крісла міністра МВС. І якщо все оце вихлюпнути в маси…

— То замість міністерського крісла сяде за ґрати? — перебив Петро.

Льошка щиро засміявся:

— Який ти, Петре, наївний, як дитя мале! У нас що, бюрократія в країні щезла? Поки де треба розгойдаються, бо стримуватимуть до часу, пан так-і-не-став-міністром буде вже далеко. Наприклад, махне до доньки в Америку й почуватиметься непогано. А всім скажуть, що зник у невідомому напрямку.

— То навіщо тоді цю інформацію в маси вихлюпувати? — запитав Петро, змінюючи позу.

Льошка й другу руку підставив під голову. Пильно глянув на Петра:

— Щоб на одну паскуду менше стало! Правда, міністерське крісло зайняти може й інша паскуда, тільки то вже буде друга історія.

— То вихлюпни, — спокійно сказав Петро. — Ти ж зможеш так, щоб тебе не вирахували?

Льошка вигукнув, сплеснувши при цьому в долоні:

— Ну нарешті щось розумне сказав! Думав, уже не дочекаюся. Аж у горлі пересохло тут розпинатися.

Петро засміявся:

— То промочи.

— Мудра думка, — реготнув Льошка. — З тобою, брате, ще не все втрачено. Ти зі мною?

— За кермом.

— Жаль, — сказав Льошка.

Тільки жалю в його голосі зовсім не відчувалося. Він пройшов на кухню, щоб дістати кубики льоду з морозилки. Повернувся в кімнату, дістав із шафки почату пляшку коньяку й хлюпнув собі в склянку щедру порцію.

Будинок Ірині сподобався, бо він уже був не таким, як у її снах. Катерина все їй показала. Ірина довго не наважувалася зайти в підвал, але все таки пішла. Він її вже не лякав. Тропічної гості там не виявилося. В одному з кутків стояв пам'ятничок у вигляді кам'яної брили, з якої проглядали жіночі обриси з двома немовлятами на руках. Здогадалася, що саме в тому місці знайшли маму. Повернулася до Катерини:

— Дякую…

Вона справді була вдячна Катрі, але не змогла сказати більше ні слова. Сльози пекли очі.

На розмовах Катя не наполягала. Запросила Ірину до столу, куди виставила привезені з дому закуски. Заварила чаю.

Після перекусу повезла Ірину на кладовище. Іра впізнала могилу зі свого сну, тільки вже прибрану. Чи Катря постаралася, чи таки хтось хоча б зрідка та навідується? Ірина притулилася до холодного граніту:

— Драстуй, тату… Ось ми й зустрілися нарешті…

Сльози потекли по обличчю. Вона заплющила очі, усе ще притискаючись до холодного каменю. Перед очима замиготіли якісь кадри, ніби хтось перемотував плівку. Якісь місця. Люди. Голоси. Усе змінювалося занадто швидко, ніби накладаючись одне на одне. Катерина торкнула за плече:

— Іринко, може, поїдемо?

Стурбував вигляд зблідлої подружки. Ірина дозволила посадити себе в машину. У дорозі не промовила жодного слова. Катря постійно на неї глипала, дедалі сильніше тривожачись. Коли в'їхали в село, повернулася до Ірини:

— Поїдемо до мене. Петро потім тебе забере. Я йому подзвоню.

Ірина мовчки кивнула.

Удома Катря вклала її в Оксаниній кімнаті й пригрозила:

— Якщо будеш швендяти — прив'яжу. Полеж, я щось смачненьке приготую. Бо вас із Петром на голодний шлунок додому не пущу.

Іра тільки слабко посміхнулася, а Катря пішла на кухню готувати. Та попри зайнятість Катерина навідувалася час від часу в кімнату. Звісно, що в першу чергу вона зателефонувала Петрові.

Ірина, мабуть, заснула. З'явилося відчуття невагомості. Наче вона злетіла й за кимось спостерігає згори. Можливо, за собою? Сни-спогади? Набігли гуртом, як малі діти, і кожен малюк намагається привернути увагу.

Валерій був зайнятий роботою за комп'ютером. Нагодився на кухню, щоб напитися води. У Катрі якраз щось шкварчало й вирувало, тож і попросила чоловіка:

— Сходи глянь, як там Ірина. Скоріше б Петро приїхав. В Оксаниній кімнаті! — кинула навздогін.

Прочинивши двері, Валерій побачив на ліжку білу, як крейда, Ірину. Жінка здавалася сплячою, та сопіння він не почув. У Валерія волосся на голові піднялося: «Та не дай Боже!» Підійшов, щоб упевнитися, що вона дихає. Усе одно нічого не почув. У нього й душа похолола. Схилився зовсім низько над Іриною.

Вона, перебуваючи в мареві своїх видінь, відкрила очі. Побачила схилене над нею обличчя. Але не це — а перекошене від люті, зі скляними очима. Відчула себе не на зручному м'якому ліжку, а на поламаному картоні десь у підворітті. Забракло повітря, і вона почала задихатися. Тіло заболіло так, наче з нього здирали шкіру. Ірина закричала й учепилася в обличчя Валерія. Від несподіванки й болю той і собі заволав.

Почувши крики, Катерина покинула плиту й притьмом кинулася в доньчину кімнату. Там бліда, як смерть, Ірина, роздерши обличчя її чоловіка, волаючи, вчепилася в його чуприну. Той уже оговтався від несподіванки й намагався віддерти жінку від себе:

— Та що на тебе найшло?! Отямся врешті!

Катерина хотіла кинутися на допомогу чоловікові, як у двері подзвонили. Приїхав Петро. Катря полегшено видихнула й потягла Петра за собою. Ірина кричала на весь будинок, стусаючи Валерія й видираючи з нього волосся:

— Паскуда!!! Думав, я нічого не пригадаю?!! А я згадала!!! Я все згадала!!! Це був ти, покидьку!!! Скрізь був лише ти!!! Вбивцею хотів мене зробити?!! То й стану нею, бо тебе, проклятого, уб'ю зараз!!!

Петро, не роздумуючи, що сталося, шарпонув Валерія за комір до себе. Аж комір затріщав. І затопив йому в пику. Той, падаючи, видобув із себе звук, схожий на квакання. Ірина жбурнула в бік Валерія пасмо його видертого волосся. Петро почав її заспокоювати.

Катря метнулася на кухню за склянкою води. Там зі сковорідки вже диміти почало. Вхопивши сковорідку, викинула її надвір крізь відчинене вікно, щоб не чаділо. Тицьнула склянку з водою Петрові в руку й бігом назад на кухню.

Отямившись, Валерій скористався моментом, що на нього не звертають уваги, і порачкував до дверей. У голові гуло. Око почало «запливати». Вискочивши надвір, притьмом кинувся в гараж, двері якого, дякувати Богу, виходили прямо на вулицю. Чорна «Тойота» ревонула мотором.

Інстинкт самозбереження гнав Валерія вперед. Тільки тікати йому не було куди й не було до кого. Вискочивши за село, додав газу. Виїхав на трасу — додав ще. Задзвонив телефон. «Канал». Відбив. Знову дзвонить. Знову відбив. І так кілька разів.

Очі почала затягувати червона пелена. Дика лють, нуртуючи, потекла венами. Відповів на набридливий дзвінок:

— Алло!

Із слухавки долинув веселий чоловічий голос:

— Вітаю! Вибач, що запізнився. Сам дізнався випадково. Ти ж не ділишся новинами.

— Про що? — процідив Валерій крізь зуби.

Слухавка відповіла:

— Про твоє розлучення.

Лють загупала в скроні важким ковальським молотом:

— Яке, в біса, розлучення?!

Слухавка розреготалася:

— То ти не в курсі чи що? — з Валерія відверто насміхалися. — Ти вже кілька років як вільний…

Далі він уже не чув. Лють нуртувала в ньому на повну силу. Нога сама витиснула «газ». «Тойота» проігнорувала поворот і збила захисну огорожу. Перевертаючись і вдаряючись об виступи, полетіла на дно урвища.

Певно, колись ґрунтові води чи сильні дощі вимили прошарок глини, утворюючи новий ландшафт, який згодом поріс чагарями та поодинокими деревцями. Тільки Валерієві вже було байдуже до всього. Він був мертвий.

«Новини» повідомляли раніше сказане Льошкою. Немов Льошка написав, що дикторам зачитувати. Коли в двері колишнього генерал-майора постукали — за ними вже нікого не було. Коли зібралися «заморозити» його рахунки — фактично нічого було заморожувати. Де він сам із дружиною — невідомо. Виїхали з фальшивими документами. Але Льошка мав рацію: на одну паскуду стало менше.

Після випадку в будинку Катерини хвороба повернулася до Ірини іншим боком. Вона блідла, і її кидало то в жар, то в холод. Почала скаржитися на біль у тілі. Обстеження нічого не дали. А Ірина кричала й корчилася так, що в Петра волосся дибки вставало.

Почалися походи по кабінетах психіатрів, бо інші лікарі тільки руками розводили:

— Ваша дружина у фізичному плані здорова.

Порадили клініки за кордоном, але й там нічого втішного. Виписали ліки й порадили або змиритися, або залишити її в них, вважай, до кінця життя.

Катерина продала дворище в селі й переїхала у свій новий будинок. Знайшла роботу. Спершу не дуже ладилося, поки не втяглася. Опісля її почали запрошувати бути розпорядником не тільки на весіллях. Вільного часу в неї ставало дедалі менше, а черга на її послуги — дедалі більшою.

Льошка таки знайшов Ірині живу рідну душу: двоюрідного брата Артема. Собі ж знайшов дружину — одружився з Артемовою донькою.

Артем віддав Ірині єдине дядькове фото, яке в нього було: молодий вродливий парубок обіймав схожу на Ірину дівчину. Обоє усміхнені та щасливі. На звороті розмашистим почерком було написано: «Моя дівчина Оксана».

Фото Іра теж поклала у свою скриньку. Тепер і від тата щось є. Перебрала ще раз свої «скарби». Підняла руки до шиї й на мить завагалася. Потім зняла ланцюжок, подарований Петром ще після весілля, — теж поклала у скриньку. Ніжно погладила рукою поверхню кришки:

— Нарешті зібралася вся родина.