Сліди на асфальті

Подружжя Апостолів прокинулося вже під обід і застало на кухні цікаву картину: їхній син уплітав яєчню, аж за вухами лящало, й, читаючи, перегортав сторінки зошита, що так і лишився на столі. Помітивши батьків, підняв голову:

— Цікаве чтиво.

І знову втупився в зошит, активно працюючи щелепами. Петро з Іриною мовчки перезирнулися, і вона почала лаштувати швидкий сніданок.

Дочитавши, Павло закрив зошит і відсунув убік.

— От би й моя Оксана такою була… — почав замріяно. — А дядько?.. Ні, ми з ним не схожі… Я до Оксани! — кинув уже на ходу, і за ним із тихим брязкотом зачинилися вхідні двері.

Ірина над сніданком не мудрувала: підсмажила яєць із сосисками. Сосиски чомусь Павло не любив.

— Ти все прочитав? — запитала Петра, ставлячи на стіл тарілки й сідаючи на стілець.

— Ні. Тільки переглянув деякі записи.

— І? — запитально підняла від тарілки очі.

— І нічого. Щодо Павла — тільки здогади. Оксана майже нічого серйозного не писала. Мабуть, зошит був у Павла, тож, може, не хотіла, щоб він прочитав. Зате одне зрозумів: я нічого про них не знаю. Про що вони мріяли? Чого бажали? Про брата тільки з цього щоденника, — кивнув на зошит, — довідався. Отакий, люба, в тебе чоловік колись був — самозакоханим бовдуром. То, напевно, й пішли всі близькі від мене. Не захотіли мати з таким справ, — сумно пожартував.

Пізній сніданок трохи вичах, поки він говорив. Тож тепер під час розмови почав орудувати виделкою:

— Знаєш, серденько, примарилися вони мені обоє перед материною загибеллю — як пара. Можливо, тому, що сам вірив у те, у що всі вірили: що вони закохані. Тільки насправді все виявилося не так. Вона його любила, а він її — ні.

Петро замовк і почав відправляти до рота більші шматочки.

— Буває й навпаки: він любить, а вона — ні…

Почала Ірина й осіклася.

— Угу, — погодився, жуючи, Петро.

Перед очима жінки неясна чоловіча постать почала потроху набирати обрисів. Ніби щось глибоко лежало під водою: що воно таке — зрозуміло, але товща води не дає змоги чітко роздивитися. Ця постать рухалася, можливо, щось говорила…

Чомусь у її спогадах, які почали повертатися, ще й досі не було звуку. Якісь зустрічі, якісь незнайомі місця… Чи можна їй вважати сон за спогад, де бачила себе на суді?

Якщо так, то перед цим вона хотіла накласти на себе руки. Не з доброго ж дива? Щось має бути перед цим. Але що? Та й узагалі, чому вона щойно так сказала: «Він любить, а вона — ні»? Невже хтось був у її житті, до чиїх почуттів вона залишилася байдужою? Хто? Оця ще така нечітка постать?

Катерина отримала сповіщення, що їй на поштамп у райцентрі надійшов лист «до запитання». Вона здивувалася: хто б міг слати їй такі листи? Діти подзвонили б, а батьків, на жаль, уже давно немає. Та й жила з батьками в одному селі, а до райцентру треба їхати. Ще хтозна як чоловік відреагує. Нервовий він якийсь.

Жінка стояла й здивовано витріщалася на свій телефон у руці, наче баран на нові ворота — геть нічого не розуміла. Кілька разів перечитала повідомлення, ніби від цього змінився б текст.

Була обідня пора, тож Валерія не було вдома. Він їхав зранку, повертався ввечері. Обідав тим, що давала з собою, бо не намотаєшся сюди-туди. Оксана пішла гуляти з Павлом. Про доньку — окрема справа, а от Валерій… Вирішила сказати як є, коли повернеться.

— І давно ти подібні листи отримуєш? — ревниво запитав.

— Уперше! А то не знаєш? То я завтра з тобою, а назад автобусом чи на таксі.

— Добре, — коротко й сухо, як завжди.

«Певно, там від ревнощів аж у дупі закрутило», — подумалося Катерині. Ревнощі Валерія для неї таємницею не були, хоч як він намагався їх приховати. Вона давно знала про його «таємне місце», звідки він підглядав і підслуховував за нею. Тільки не могла з'ясувати: хто повідомляв, коли чекати гостей, і як Валерій встигав непомітно там заховатися. І — скільки платив, щоб її «пасли». Часи такі, що за «копійки» душі продають, а він, можливо, «зеленими» розраховувався.

До райцентру їхали мовчки. Колись знаходили теми для розмов навіть для найкоротшої дороги. Тепер давно вже перестали без потреби говорити одне до одного.

«Дивно, що тільки тепер помітила», — подумала Катерина.

— Набереш, як вдома будеш, — попросив Валерій, висаджуючи її біля поштампу.

— Обов'язково.

Він поїхав до офісу, вона пішла до будівлі з думкою: «Ніби чужі люди…»

Додому повернулася на таксі, бо вирішила заразом і скупитися трохи. Пхатися з повними торбами в автобус, а потім перти їх додому від зупинки їй не хотілося.

Подзвонила чоловікові сказати, що вже вдома. Він запитав про лист.

— Ще не відкривала. Зворотної адреси на ньому немає. Гляну, як приготую вечерю.

Слухавка відповіла:

— Добре.

Почулися короткі гудки. Катерина посміхнулася сама до себе:

— Хай покортить. Помучся трохи.

Сама ж відкрила чималий пухкий конверт. Лист там справді був, роздрукований на принтері:

Шановна Катерино Анатоліївно!

Згідно із заповітом, з яким Ви можете ознайомитися при особистій зустрічі, Ви є єдиною спадкоємицею всього майна, копії документів на яке Вам надіслано.

Адвокат: Суховєєв А. А.

Внизу номер телефону, який Катерина записала у свій зошит із рецептами.

Лист вона спалила.

Переглянувши копії документів, зрозуміла, що тепер не просто заможна пані, а багатійка. Дві квартири в райцентрі, ще одна — в обласному центрі. Магазини, складські приміщення, типографія, якась фірма, назва якої ні про що не говорила. А ще банківські рахунки. Деякі — у валюті.

Катерина повільно сіла.

Руки чомусь стали холодними.

«І що тепер?»

Вирішила пізніше детально з усім ознайомитися — час не чекає. Пішла на кухню, залишивши папери розкладеними на столику у вітальні.

Валерій увечері тільки глянув у їхній бік — і зразу впізнав батьків підпис. У душі все похололо:

— Це що?

— А, та я так, тільки переглянула. Не зрозуміла толком нічого. Адвокат сказав, що тепер я — єдина спадкоємиця і нам треба зустрітися, щоб утрясти всі питання. Домовилися на завтра, — збрехала Катерина про зустріч, — ти мене підкинеш?

— Чому так поспішаєш? — Валерій намагався здаватися байдужим.

— Тому, що нічого не зрозуміла, і якщо мені не пояснять — помру з цікавості раніше, ніж визначуся зі своїми спадкоємцями.

Катерина посміхалася й говорила ніби жартома, але голос звучав доволі прохолодно, тож йому на мить навіть почулося: «Це питання моєї безпеки, бо ж я тебе знаю…»

Зміна виразу обличчя Валерія, як і те, що він зблід, не лишилися поза увагою Катерини.

«Старий чорт! — лаявся подумки Валерій за вечерею. — Я тебе „поховав“, а ти мені за це віддячив? Звідки дізнався про неї, стоячи однією ногою в могилі? Чи земля тебе не приймає? Навіть немічним тримаєш усе під контролем? То, може, й мені з нею, — глипнув на дружину, — як ти колись: по макітрі й у підвал під бетон, поки в права наслідування не вступила?

Якщо не мені — то нікому!..»

Павло з Оксаною домовилися, що вступатимуть до ВУЗів в одному місті. Оксану цікавила журналістика. Павло вирішив пов'язати своє життя з логістикою. Можна бути одночасно й на роботі, й будь-де, аби лиш зв'язок був, щоб тримати руку на пульсі.

— А давай одружимось!

Чи то жартома, чи всерйоз запропонував хлопець.

Дівчина вирячила очі й відкрила рота від несподіванки. Потім помацала хлопцеві лоба:

— У тебе що, температура чи сонце напекло? Яке «одружимось» — ЗНО ж на носі!

І, ніби змилостивившись над Павловим «скислим» виразом обличчя, додала:

— Та й не розпишуть нас без батьківської згоди, бо неповнолітні. Сам же казав, що почекаємо, подивимось, що з наших стосунків вийде. Чи тестостерон уже не дає спокою, що й на одруження згоден?

Дівчина весело засміялася.

Юнак лиш буркнув:

— Ага.

Через кілька хвилин мовчання Павло знову запитав:

— Наші батьки погодяться?

Оксана знизала плечима:

— А біс його знає.

Юнак не відступав:

— То давай запитаємо! У батьків…

— Та куди ти спішиш, мов поперед батька в пекло? — перебила його Оксана.

Павло взяв її за руку:

— Не знаю. Часу гаяти не хочу. Боюся, що тебе відберуть.

Дівчина тихенько засміялася й легенько стиснула його пальці:

— Нікуди я від тебе не подінуся. Аби потім не пожалкував.

Павло зупинився, тримаючи Оксану за руку. Вона теж стала. Поглянули одне одному в очі. Павло легенько стиснув пальці дівчини у відповідь:

— Не пожалкую.

Недільного вечора Оксана саме визирнула у вікно й завмерла. Від хвіртки до будинку впевнено крокував Павло. А в руках ніс такий букет, ніби збирався свататися не до неї, а одразу до всього села.

З проханням у голосі звернулася до своїх батьків:

— Мамо, тату! Скажіть хоч ви цьому бовдурові щось розумне, бо мене він слухати не хоче!

Валерій сидів на кухні за столом, на який Катерина ставила тарілки з вечерею. Він був у полоні своїх дум і ні на що не звертав уваги. Відчув легке роздратування, що відволікають: «Ну, прийшов хлопець до тебе, чого так полошитися? Не вперше ж! Ну, з букетом. Теж мені дивина? Дивним було б, якби ти до нього з букетом попхалася…»

Катерина заметушилася, запрошуючи гостя до столу. Той усе ще стояв навпроти Оксани:

— Якщо батьки погодяться, то ти не передумаєш?

І простяг дівчині квіти. Оксана знітилася й почервоніла, але квіти взяла.

Тарілка висковзнула в Катерини з рук і розбилася біля ніг на друзки.

— Обережніше, люба! — не вникаючи в суть сказаного хлопцем, кинув дружині Валерій. Він почав накладати їжу в свою тарілку.

Оксана мовчала, ховаючи обличчя за ніжними пелюстками. Хлопець повернувся до її батьків:

— Мамо, тату! Дозвольте, будь ласка, одружитися з вашою донькою!

Катерина, наче теля, тільки очима кліпала, не розуміючи нічого з того, що відбувалося: «Це що, в молоді тепер такі жарти? Але ж і ми не ликом шиті».

— Коли? — спитала майже буденно.

— Після школи, — серйозно відповів хлопець. — То ви дасте нам письмову згоду?

— Так, — промовила Катерина вже сміливіше, а про себе подумала: «Певно, якусь п'єсу відіграють». — Батьку, — торкнула Валерія за плече, — ти згоден?

Той здригнувся від легкого дотику. Останнім часом він більше нагадував полохливого зайця:

— Звісно, люба.

А подумки додав: «Та відчепіться вже нарешті від мене! Поїсти спокійно не дадуть!»

Павло посміхнувся до Оксани:

— От бачиш — мама з татом не проти.

Дістав із кишені невеличку замшеву червону коробочку. Схилився перед дівчиною на коліно. Дістав із коробочки обручку й одягнув їй на палець. Оксана від нереальності того, що відбувалося, втратила дар мови. Усе ще ховала червоне обличчя за пишним букетом, але не пручалася.

Павло взяв її за руку:

— Тепер ходімо до моїх.

Вона так і пішла за ним, ховаючи обличчя в букеті.

Подружжя Апостолів теж сіло вечеряти, коли почуло тихий брязкіт вхідних дверей. Ірина підвелася, щоб узяти синові тарілку, та так і застигла стоячи. Зуміла тільки вичавити з себе:

— Ти рано…

Павло завів до кухні червону, як мак, Оксану, яка ховала обличчя за букетом троянд. Показавши батькам обручку на її пальці, з порогу випалив:

— Ми одружуємося!

Ірина так і сіла від подиву. Добре, що не повз стільця. У Петра від почутого шматок випав з рота.

Павло посміхнувся їхній реакції:

— Ви ж дасте нам письмову згоду? Оксанині батьки вже погодилися.