Сліди на асфальті

З поїздкою довго зволікати не стали. Їхали мовчки. Ірині розмовляти не хотілося. Думала про те, чи зможе поглянути в очі тому, кого назвати людиною язик уже не повертався.

Їх зустріла жінка біля входу й провела, як свого часу Катерину, в окрему кімнату до старого. Там на стільці, біля ліжка, сидів сухопарий чоловік у темному костюмі. При їхній появі він підвівся, кивнувши головою, й хотів вийти.

— Почекай! — хрипким сильним голосом пролунало з ліжка.

— Гаразд.

Адвокат вийшов, тихо причинивши за собою двері. Попервах йому було незручно ходити сюди щодня, як на роботу. Та старий добре платив, і нервова система не страждала. Тож звик. І зовсім не тому, що Ігор Федорович був його клієнтом, а тому, що клієнтові недовго лишилося. Хоча всі клопоти з похованням ляжуть на його адвокатські плечі. Та це вже теж оплачено.

«Зажився ти, дідугане, — подумав пан адвокат, стаючи біля вікна в коридорі й спираючись руками на підвіконня. — Ой зажився. Ні Бог приймати не хоче, ні Сатана. Бо останній, видать, не дотягнув до твого рівня, діду, навіть за тисячолітнє існування».

Пан адвокат не був посвячений в усі справи старого, якщо ці справи не стосувалися його роботи. Тільки був певен, що натворив дід чимало. Раніше батько, будучи не тільки адвокатом Ігоря Федоровича, а й спільником у багатьох справах, знав чимало. Батько вмів мовчати.

Поява гостей адвоката не здивувала. Як і не викликала зайвої цікавості.

За дверима ж, у кімнаті, поки пан адвокат милувався краєвидом із вікна, подружжя Апостолів наблизилося до ліжка. Там напівлежачий скелет, туго обтягнутий зморшкуватою шкірою, закашлявся в серветку. Він її відразу згорнув, та Ірина помітила сліди крові. Хотіла подумати, а промовила вголос:

— Чому ти мені снився?

Вицвілі старечі очі повернулися в її бік, пильно придивляючись. Голос діда не в'язався з його зовнішнім виглядом. Він звучав занадто сильно як для такого немічного тіла.

— Ну нарешті прийшла по мою душу! Зачекався.

— А вона в тебе є?

Ірина намагалася хоча б щось відчути, але старий перед нею не викликав ніяких почуттів, окрім огиди. Навіть гніву на нього не було.

З ліжка долинуло не то булькання, не то каркання, від якого в неї по спині пробіг холодок. Старечий сміх закінчився сухим затяжним кашлем і згорнутою серветкою. Та на той момент цей бридкий дідуган був єдиною тоненькою ниточкою до її минулого.

— Це правда?

Ірина спитала так, ніби він умів читати думки й мав зрозуміти суть самого питання. Старий зрозумів.

— Можливо. Ти на неї схожа.

— Діти, — вела далі Ірина, — де вони?

— Одна якраз переді мною.

Дід закашлявся. Дихання збилося й уривчастим хрипом почало вириватися з грудей. Жінка перечекала трохи й запитала знову:

— А інша?

— Там… куди я… скоро… піду.

І знову булькаюче каркання.

Петро стояв біля дружини, тримаючи її за руку. Звісно, він би запитував інакше.

«Треба знову Льошку підключити, — подумав, — бо цей і помираючи веде власну гру».

Відкашлявшись і відхекавшись, старий тільки сказав:

— Поклич.

Петро, прочинивши двері, побачив чоловіка в костюмі, що стояв біля вікна:

— Шановний, зайдіть, будь ласка!

Адвокат підійшов до ліжка свого клієнта. Здалося, що той помирає.

— Віддай…

Старий захрипів і закашлявся в серветку. Через деякий час хрипло видихнув:

— Проведи…

Пан адвокат кивнув подружжю, й вони всі разом вийшли в коридор. Виходячи, чоловік у костюмі забрав із тумбочки свій портфель, з якого наразі дістав ключ і простяг Петрові. На маленькому шматочку металу був вигравіюваний номер 666. Петро подумки хмикнув: «У гуморі старому не відмовиш».

Адвокат дав свою візитку. «Суховєєв Андрій Андрійович», — прочитав Петро.

— Банк «Імперіал». Я зателефоную представникові. У вас буде лише три дні, щоб забрати те, що там знаходиться. Як мені вас представити?

До столиці Петро поїхав сам, бо Ірина не захотіла. Петро зателефонував і запросив Катерину. Йому спокійніше, коли хтось буде поруч із коханою.

Іра розповіла Катрі про відвідини її свекра. А та зізналася, що придбала будинок із Іриних снів. Що в ньому колись проживав Валерій зі своїм батьком і що той старий — не справжній батько Валерія. Розповіла, що й ті статки, які односельці приписують Валерієві, насправді вона отримала у спадок від старого.

— Але мене одне турбує, — трохи помовчавши, продовжила Катерина, — як перепоховати ту жінку?

— А якщо її там немає? Справді подалася на пошуки дітей?

Ірині все ще хотілося у це вірити.

— Ох, Іро, — зітхнула Катерина, — дай Боже, щоб так і було. Та не схожа розповідь на брехню. Я йому повірила. Хоча й досі гублюся в здогадах, чому він мені розказав.

— Хтозна, Катю… Неприємний старий… Треба було про батька запитати, може, хоч би щось розповів… Перепоховання, кажеш? То затій ремонт у підвалі, ніби якусь особливу ліану вирощувати хочеш. Не думаєш же, що в тропічних лісах сонце, як на городі, світить?

Катерина задумалася:

— Тоді бетонна підлога мені не потрібна, бо ще й заглибитися добре було б. Якщо там є рештки, то робітники викличуть поліцію. Звісно, для протоколу й мене допитають… А якщо, Ірочко, вона справді твоя мати?

— Ти для початку тропічною рослинністю поцікався, — сказала Ірина, намагаючись не думати, що припущення подруги може справдитися. — Тільки не орхідеями, а тими, для яких потрібні спеціальні умови. І почни ті умови створювати. А там, якщо знайдуть щось, розкажи про свекра й про Оксану. Наостанок і про мене згадай.

Із Києва Петро повернувся вночі. Зробив гак до дітей, завіз подарунки. Ірина вже спала. По телефону попросив, щоб не чекала. Великий пухкий конверт, без єдиного напису, усю дорогу муляв очі. Тож хоч який втомлений не був, а цікавість узяла гору.

Усередині великого конверта було два менших. «Майже дарума», — посміхнувся до себе Петро. В одному — якісь документи. «Пізніше розберуся», — вирішив. В іншому — золота обручка. Певно, жіноча, бо невелика в діаметрі.

Петро посидів, дивлячись на свій «скарб». Втома заважала сконцентруватися. Солодко позіхнувши, набрав Льошку.

Катерина скористалася порадою Ірини. Звісно, що ремонтників запросила не тільки в підвал.

Ландшафтний дизайнер замість старезного саду почав створювати казку. Молоденькі деревця, клумби, декоративні кущі. Навіть фонтанчик із підсвіткою у вигляді водоспаду.

Зазнав змін і будинок. І зовні, й усередині. Скрізь установили вентиляційну систему. Навіть у підвалі. Це влетіло Катерині в добрячу копієчку, як і додаткове освітлення.

Та ось із підлоги підвалу зняли шар бетону. Почали знімати земельні пласти. Хтось із робітників викопав кілька людських кісток. Зчинився переполох. Бригадир зателефонував Катерині, повідомив про знахідку й про те, що викликали поліцію.

Поки вона приїхала, останки вже викопали. Дізнавшись, що вона власниця, її впустили всередину, де зустрів оперативник. Коротко виклавши суть справи, запросив до відділку. Катерина погодилася, тільки власною автівкою. Відпустила робітників, оплативши за подвійним тарифом.

Під час заповнення протоколу кинула, ніби невзначай:

— Він говорив, а я не повірила.

— Хто?

— Вбивця.

Слідчий аж підскочив, не очікуючи такого швидкого результату. Жінка розповіла про свекра.

Коли в приватний будинок для престарілих навідалася поліція, Ігоря Федоровича вже як тиждень не було на цьому світі. Помер таки. Від зустрічі з адвокатом Суховєєвим поліції не було ніякої користі. Як і від його батька.

Поліція навідалася й на роботу до Валерія, викликавши в того гикавку. На запитання про родинні стосунки з батьком, чоловік відповів, що давно його «поховав», бо той був покидьком. Саме від поліції Валерій дізнався про його смерть.

Катерину ще не раз викликатимуть до відділку, запитуючи й перепитуючи. Щоразу вона даватиме чіткі стримані відповіді. Одні й ті самі. Згадає й Оксану, і схожу на неї Ірину.

Рештки Оксани ексгумують. В Ірини візьмуть зразки ДНК.

У ході слідства з'ясується ім'я невідомої з підвалу, місце поховання її чоловіка, і що всі три жінки мають родинні зв'язки. Так Ірина знайде родину.

Оксану перепоховають у новій труні, поряд — їхню з Іриною матір.

Петрові доведеться віддати поліції на експертизу золоту обручку, яка була разом з отриманими документами. Про самі документи він змовчав. Уже передав їх Льошці. На обручці, окрім Петрових відбитків пальців, не знайдуть нічого. Висунуть припущення, що, можливо, вона належала замурованій жінці. Опісля Петро віддасть її Ірині, і та покладе обручку у свою скриньку.