Сліди на асфальті

Петро курив на кухні, прочинивши вікно і зачинивши двері. Була перша ночі. Ірина з Павлом давно спали. Поїздка в дитбудинок, на яку він розраховував, нічого не дала. Склалося враження, що архів свого часу добре «почистили». Із тодішніх співробітників теж толку ніякого. Ті, що мали добре пам'ятати, на тім світі, а інші Петра не цікавили. Тільки один адвокат пам'ятав Ірину ще з дитинства, але ж він, звісно, не в курсі, як вона потрапила в дитбудинок.

Льошка не розчарував і не збрехав. Чтиво дійсно виявилося цікавим і воно того вартувало, хоча в глибині душі Петро вважав, що його «обстригли», наче вівцю.

Петро з Льошкою, точніше — Олексієм Олеговичем, знайомі вже давно. Петро, будучи ще студентом, проходив у лікарні практику, і йому «довірили» дивного пацієнта з раптовими скачками температури. Випускник юридичного провіряв якісь відомі йому методи, та був занадто безпечним — попався на маніпуляціях своєму «лікареві». Петро був певен, що в лікарні знали про симуляції, якщо Олексій викидав подібні штуки не раз. Чи студента перевірити вирішили, а чи скинули зайвий клопіт з голови, бо без роботи і так не сиділи, але хлопці заприятелювали.

Закадичними друзями не стали, та тримали зв'язок. Петро навіть позичав гроші на відкриття власного Льошчиного детективного агентства. Для Льошки те відкриття виявилося ще тою морокою, але справився. З часом справи пішли вгору. На знак подяки за допомогу обіцяв обслуговувати Петра позачергово — без всяких записів і звітів. Та на результат у Петра нарікань не було.

Прочитавши біографії Валерія: офіційну і знайдену, як сказав би Льошка, в «брудній» білизні. Прочитав міліцейські звіти, результати експертиз…

Від прочитаного Петро ледве стримався, щоб не зірватися з місця, не увірватися до тієї паскуди й не витрусити з нього душу. Потім ту душу власноруч укинути в казан із смолою та підпалити під ним вічне полум'я. Здоровий глузд на перше місце поставив родину. Якби її у Петра не було, він би так і зробив. Але ж Іринка і Павлусь…

Заваривши міцної і темної, як ніч, кави, Петро заглибився в читання судової справи.

— Усім встати! Суд іде!

В залі почулося шаркання ніг й порипування лав, потім запанувала дзвінка тиша. Чути було тільки шурхіт суддівської мантії, коли її власник всідався у високе крісло. Заскрипіли лави під тими, хто на них сів.

Народу в залі судового слухання було багато. Ті цікаві, яких не пустили, очікували під будівлею суду. Там зібрався справжнісінький натовп, що обговорював подію, скриту від їхніх очей і вух:

— Ще б пак! Останнє слухання! Подвійне вбивство!..

— Таке молоде, а вже вбивця! Та ще й дівчина!..

— Та що ви з тих дитбудинківців хочете? Їм усім тюрма світить!..

Іра шкірою відчувала цей шепіт… Спочатку плакала, кричала, намагалася «достукатися», щоб її почули. А потім ніби все обірвалося в ній: ні сліз, ні прохань — одні заперечення. Ні, вона — не вбивця! Вона нікого не вбивала!

«А перехожий? Стрибонула на чоловіка з такої висоти, що бідолашного в асфальт вплескало…»

Ні! Той божевільний намагався її спіймати, бо вона просто хотіла обірвати своє життя.

«Чому? Фантомні болі? Але ж ти не одна така й ніхто нікому на карк не стрибає…»

Туманні обривки попередніх слухань…

Ірині адвокат ще на початку сказав, що для неї — ніяких шансів, бо все давно вже вирішене. В нього є родина, тож за неї він боротися не буде…

Останнє слухання і їй зачитають вирок… Потім відправлять у дитячу колонію. Після повноліття переведуть у колонію строгого режиму, де вона проведе решту свого життя… Якщо житиме, звісно.

Дива бувають тільки в казці, але останнє слухання для Ірини розпочалося саме з дива — у неї змінився адвокат. Замість «слухняного» дядечка… Аркадій Сергійович! Від здивування її смарагдові очі широко відкрились. А той їй тихцем підморгнув, ніби підбадьорюючи, що ще не все втрачено.

І почалося. Аркадій Сергійович в залі суду, як риба у воді. Та й втрачати йому вже на той час, окрім власного сумління, не було чого. За десять хвилин до початку процесу йому зателефонували з лікарні зі звісткою про материну смерть. Серце Рити Степанівни не витримало. Тож тепер мусив дотриматися даного матері слова й врятувати це нещасне дівча.

Прокурор напирав — адвокат апелював фактами. Передав пану судді документи, викликав свідків… Ірина була, як у тумані — в неї з'явилася надія.

Врешті засідання перенесли на тиждень, бо суд має ознайомитися з новими деталями.

По закінченні засідання Аркадій Сергійович знову підморгнув Ірині:

— Вище носа, мала!

Про смерть матері він промовчав. Ірина про це дізналася, коли всі судові кола пекла були позаду.

Тиждень промайнув наче у маренні. На цей раз дійсно останнє читання і вирок — НЕ ВИННА! Смерті не мають між собою нічого спільного. Смерть громадянина С. вважати випадковою… Справу про вбивство громадянина К. направити в прокуратуру на доопрацювання й виявлення справжнього вбивці…

Краєм ока Ірина помітила, як якась чоловіча постать при цих словах здригнулася. Враження було таке, що вона нібито десь бачила того чоловіка. Може, він був на кожному слуханні? Та ні. Вона не тільки його десь бачила, вона його — ЗНАЄ. Впевнена була в цьому. Тільки звідки взялася ця впевненість? І чому вона його не пам'ятає? Чому зараз, дивлячись на нього, не змогла побачити його обличчя, наче він мара якась?..

Петро тихо прочинив двері й зайшов у спальню. Ірина металася на ліжку, відбиваючись від демона нічних кошмарів. Тихо обзиваючись, ліг біля дружини. Ніжно доторкаючись до неї заспокійливими погладжуючими рухами, поцілував у обличчя й почав будити. Врешті обійняв, притиснувши до себе. Ірина прокинулася, важко дихаючи, наче після бігу:

— Мені снилося, як мене судили…

Петро на мить завмер. Потім обережно запитав:

— Люба, може, води?

— Так…

Він устав і пішов на кухню. Коли за мить повернувся зі склянкою води, дружина міцно спала. Її дихання вже було рівним і спокійним. Чоловік, полегшено видихнувши, і собі ліг спати поруч неї.

Ранок зустрів його зимовим дощем і неприємною новиною — хвороба повернулася до Ірини.

Катерина, бавлячи онуків, спостерігала за своїм чоловіком, який копирсався в своєму телефоні. Звісно, дещо вона знала, про щось здогадувалася, але загальна картина була для неї малоприємною. Врешті не витримала й запитала:

— Ти чого?

Той здивовано звів на неї очі в німому запитанні, бо життя навчило бути обережним навіть у дрібницях.

— Та з того часу, як вечеряли в Ірини з Петром, ти наче сам не свій, — сказала Катерина.

Валерія, як батогом, цвьохнули:

— Неприємності на роботі. Не зважай, розберуся.

— Ага, — кивнула Катерина, підводячись із дивана, — розкажи бабі Клаві. Артурчику, Андрійку, хочете смачненького? То пішліть, бабця вам дасть.

Катерина пішла на кухню. Малеча протупотіла слідом, штовхаючи одне одного й перешіптуючись припущеннями про те, що б дід міг натворити.

«І ця щось знає. Але що? Та й взагалі, як могла дізнатися, не виходячи з дому? Де я «проколовся»? Тут ще хтозна, куди твоїх Ірину з Петром носило. І що Петро дізнався? І чи дізнався? Ще й ти почала…»

Валерій, поклавши телефон, схилився на спинку дивана й заплющив очі. Останнім часом як на голках. Наче знову почув вирок суду:

«Справу про вбивство громадянина К. направити в прокуратуру на доопрацювання й виявлення справжнього вбивці…»

«Вам і прокуратура не потрібна була. Достатньо було зробити всього декілька кроків…»

Впевнений, що колишній тесть напряг усі жили, щоб він навіть у свідках не фігурував.

«Але чим батько натиснув на нього? Якого козирного туза тримав старий у рукаві, що прищучив птицю такого польоту?»

Звісно, те, що він був колись зятем генерал-майора, тут ні до чого. От би він, Валерій, був у курсі.

«Певно, не треба було рвати всі зв'язки із старим, то, може б, поділився інформацією. То й зараз би жилося спокійніше. Мати на припоні народного депутата куди краще, ніж генерал-майора міліції. Поліція вже зараз. Та хрін від редьки все одно не солодший…»

Бідну голову Валерія знову обсіли чорні думи. Ніби в реп'яхи вскочив.