9.
Катерина поїхала автобусом не до вигаданої одногрупниці, а на залізничний вокзал. Там, обіцяючи таксисту щедрі «чаєві», все-таки упрохала відвезти її до будинку престарілих. Домовилися, що він її почекає скільки треба і привезе назад. Бо, як тільки за Валерієм закурилося, вона зателефонувала за номером, який вже знала назубок.
Коли таксист сказав, глипнувши в навігатор:
— Скоро будемо на місці, — вона зателефонувала знову і попросила її зустріти.
Тільки-но Катерина по приїзді вийшла з машини, як масивні дерев'яні двері двоповерхової споруди прочинилися. На поріг вийшла жінка бальзаківського віку.
— Це з Вами я розмовляла по телефону? — вирішила уточнити Катерина.
Та ствердно кивнула головою.
— Добре, ведіть. Але як домовлялися, ніхто не повинен знати про мій приїзд: ні мій чоловік, ні Ваші колеги.
— Не хвилюйтеся, — відповіла та, притримуючи перед Катериною двері.
Потім швидкими кроками жінка пішла в протилежний бік чималого холу, пояснюючи на ходу:
— Тут наш офіс. Кімнати старих в будівлях позаду.
Жінка виявилася неговіркою, чи то робочий етикет таким був, але Катерині це було неважливо. Вона від хвилювання навіть не роззиралася. Хвилюватися ще в таксі почала, а тепер з кожним її кроком воно тільки наростало. Чомусь з'явилося передчуття, що станеться щось недобре. Захотілося піти звідси, але повертати назад було вже пізно. Кляла себе, що припхалася. Краще б з дому подзвонила і все розпитала. Та чи розказали б їй все? Тож намагалася не відставати від жінки, що швидко йшла попереду, а в самої вже жижки труситися почали.
Нарешті зайшли в малопримітні двері. Пройшовши трохи широким світлим коридором, зупинилися біля одних з однакових по коридору дверей.
— Зараз «тиха година». У Вас максимум сорок хвилин. Коли закінчите, наберете. Я буду поруч. Проведу Вас потім назад.
І пішла далі вглиб коридору, не забувши перед цим прочинити двері і сповістити про відвідувача.
Катерина зайшла в кімнату, що була більше схожою на лікарняну палату. Чомусь їй так здалося. Можливо, через сильний запах лікарських засобів.
На ліжку, під ковдрою, нерухомо напівлежав старий чоловік. Хрипке дихання говорило про те, що він ще живий. Бо дуже вже на мерця схожий був. Катерині аж моторошно стало. Зморшкувате обличчя було занадто бліде, але добре поголене. Сиве волосся коротко підстрижене. Чоловік важко закашлявся. Від несподіванки Катерина здригнулася. Підійшла ближче.
Вицвілі очі повернулися в її бік, пильно розглядаючи. Від того погляду її обдало холодом. Ніби хто відро холодної води вилив на неї на морозі. Вона вже готова була розвернутися і тікати звідси куди очі дивилися, та старий заговорив.
— Сядь!
Це було не прохання — це був наказ. На відміну від діда, голос виявився сильнішим за свого власника. І їй ще страшніше зробилося від того голосу. Дід знову закашлявся. Катерина, присунувши ближче до ліжка стільця, не сіла, а впала на нього. Ноги вже не тримали. Старий засміявся з її реакції. Ніби з фільму жахів домовина заскрипіла, відкриваючись. В неї від того сміху волосся на голові шевелитися почало.
— Не з'їм я тебе. Чого злякалася? — старого її реакція потішила.
— Довго ж тебе чекати довелося! І ще одне, — промовив так, ніби наголошуючи на цьому. — Говорити буду я, а ти — слухай.
Він знову закашлявся. На цей раз приступ кашлю тривав довше.
— Хронічне це. Не заразне.
Чоловік на ліжку заскрипів знов своїм сміхом, від якого в Катерини душа похолола.
— Значить, ось яка в мене невістка. Ха!
На отому «ха» жінка підскочила на стільці.
— Та при тямі я, при тямі. Надіюся, що до кінця таким залишуся.
Старий закашлявся.
— Оце ти бога за бороду вхопила, скажу тобі! Покидьок він, бо сам його таким виростив! І не каюсь!
Останні слова, як здалося Катерині, прозвучали навіть з гордістю. Вона почала сумніватися, що старий при своєму розумі, бо хто б таким вихвалявся. Язик свербів відповісти, що яблуко від яблуні… Але вирішила промовчати.
Він на неї чекав? Звідки дізнався про неї і як? І чому був певен, що вона прийде? Хоча таки й прийшла.
Знову кашель.
— Бувальщину тобі розповім одну. Можеш розцінювати це як сповідь. Давно готувався до цієї розмови, тож на непотрібні зараз елементи відволікатися не буду. Часу мало. Але є одна умова: якщо колись її зустрінеш, то зроби все можливе, щоб я її побачив. Померти вже хочу!
Старий зайшовся в тривалому приступі кашлю, а Катерина остаточно впевнилася, що в нього давно вже всі клепки в голові порозсихалися. Дід перестав кашляти, але дихання зробилося не тільки важким, а ще й уривчастим. Ніби він ось-ось Богу душу віддасть. Та попри це голос зазвучав сильно, з металевими нотками.
— Давним-давно жив на світі один дуже амбіційний хлопчина. Впертий. Самозакоханий. Але завжди йшов твердо до поставленої мети, не вибираючи ні методів, ні засобів. Одного разу він зустрів дівчину надзвичайної вроди з незвичним кольором світлого волосся і диво-зеленими очима. Але та дівчина не тільки була вже на той час заміжньою, а ще й при надії. Це його не зупинило. Він перетворив життя молодої пари на справжнісіньке пекло. Її чоловік, не витримавши, наклав на себе руки. Спізнати радість материнства тій дівчині хлопець не дозволив. Шантажем примусив взяти з ним шлюб. Дівчину звали Оксаною. Гарне ім'я, як і та, кому воно належало…
Старий знову закашлявся. А в Катерини від почутого — очі на лоба лізти почали. Тільки вона не зрозуміла, за кого він розповідав: за себе чи за Валерія. Відкашлявшись, він продовжив. Говорив уже повільніше, часто зупиняючись, щоб віддихатись, ніби сказане ним ставало йому поперек горла.
— Для хлопця не було проблемою позбутися небажаної дитини… Він потурбувався, щоб її батьками стали якісь пияки… навіть ім'я дівчинці сам дав — Оксана…
Закаркав своїм моторошним сміхом, який перейшов у довгий кашель.
Катерина була ошелешена! Їй від почутого мову відібрало. Хотілося тікати якнайдалі і від цього моторошного діда, і від цього місця. Та вона ніби до стільця приросла. Навіть поворухнутися не змогла. Тож залишалося тільки слухати далі.
— Можливо, тоді хлопець надіявся, що спосіб життя новоспечених батьків не змусить надовго затримати ту дитину на цім світі… Так і сталося… Хоча дитя трохи зажилося… Сімейне щастя в хлопчини, ясна річ, не вдалося… Жінка його ненавиділа… всіма фібрами своєї душі… хоча й боялася…
Старий сповільнився в розмові, важко віддихуючись майже після кожного слова. Груди під ковдрою часто здіймалися, з хрипом і свистом випускаючи повітря. Але він продовжував говорити.
— Цей страх не зупинив її… коли вона… дізнавшись якимось чином… про дитину… намагалася втекти… щоб знайти її… Це коштувало їй життя… Покоїться й досі… десь в старому будинку… під бетоном у підвалі…
Вицвілі очі від частого кашлю почали сльозитися. Але все так само пильно вдивлялися в Катерину, яка окрім жаху нічого не відчувала. І в голові була лише одна думка: «Втікай звідси чимшвидше!»
— Як гадаєш… може такий… після цього… з дитини… покидька… не зробити?
Катерина здригнулася. Слова почали даватися старому ще важче.
— Твій знає… Не знаю… як і коли… дізнався… Але знає… Як і те… що знайда… Намагався шукати тих… що його… породили… Не там шукав… А вони ж зустрічалися…
У нього в грудях щось забулькало. І ніби старе дерево заскрипіло слідом. Це потрібно було розцінювати як сміх. Після довгого кашлю почав знову:
— Голос крові… про який всі… звикли торочити… виявився сліпим… глухим… та ще й німим… Не радив би… я тобі його… підлікувати… задля власної… цікавості… Доведеться… занадто високо… залізти… А з такої висоти… коли впадеш… мокрого місця… не лишається… Візьми…
Старий показав очима на невеличкий столик, де лежала візитка. Знову важко і довго кашляв.
— Це мій… адвокат… Зробить все… чітко… комар носа… не підточить… Подальші події… якщо нічого… не зміниться… обіцяють бути… цікавими… От твій «зрадіє»… як її побачить!..
Знову скрипуче каркання з бульканням, яке перейшло в кашель.
І знову противний сміх вперемішку з кашлем. Чи то від почутого, чи від гострого запаху ліків, Катерину почало нудити. Машинально схопила візитку і прожогом вискочила за двері.
Їй потрібне свіже повітря! З неї досить! Ледь не збила з ніг жінку, яка її сюди провела. Було байдуже, чи чула вона монолог свекра, чи тільки підійшла, щоб нагадати, що вже час. Їй потрібен хоч ковток свіжого повітря! Інакше вона не витримає! Вийшовши нарешті надвір, надихатися не могла. Але жінка її не чекала. Вона так само швидко пішла попереду, не звертаючи на Катерину жодної уваги. Намагалася не відстати. Потім, згадавши, що кожна послуга має свою ціну, почала порпатися в сумочці. Ще з дому наготовила, а знайти швидко не могла. Врешті їй це таки вдалося. Вже стоячи на порозі, тицьнула жінці декілька згорнутих банкнот у руку. Збоку це мало вигляд банального рукостискання.
— Мене тут не було!
Жінка бальзаківського віку мовчки кивнула Катерині в спину, що можна було розцінити як знак прощання.
Всю дорогу назад Катерина намагалася осмислити почуте. Логіка і здоровий глузд відмовляли. Чому старий їй це розповів? З якою метою? Чому саме це?
На вокзал, де вона вранці сіла в таксі, приїхали пізнього вечора. Мовчки дістала п'ятсот «зелених» і простягла водієві. Той аж присвиснув, коли брав. Автобусом поїхала на автовокзал. Там теж взяла таксі, але щоб повернутися додому. Коли приїхали в село, то майже ніде не світилося. Люди вже спали. Розрахувалася за лічильником і зайшла в хату. Наосліп, не вмикаючи світло і не роздягнувшись до пуття, впала на ліжко і заснула, як убита.
Добре, що вдома нікого не було, бо запитань було б не уникнути. Декілька днів у голові звучав голос старого і його моторошний сміх із затяжним кашлем. Її пересмикувало кожного разу, як згадувала.
Вималювалася картина, звідки в п'яниць Оксана взялася. Впевнена була, що за неї дід розповідав. Коли Іван з Даркою в село з дитям повернулися, яке на них не було схоже, гадали, що Дарка нагуляла від якогось «ухажора». Старші розповідали. А воно, бач, як все виявилося не просто.
Першою додому повернулася донька.
«Оксана! Знову Оксана! Можливо, Валерій вирішив назвати свою доньку на честь тої жінки, ніби спокутуючи перед нею власний гріх. А чи знав він про неї, коли та була жива? Вони бачились? Чи назвав так, щоб його донька прожила за ту незнайомку щасливе життя?» — думала Катерина, дивлячись на власну дитину.
Згодом і Валерій з відрядження повернувся. Запитав про зустріч. Сказала йому, що посиділи та погомоніли про се про те. І що на зустріч випускників, яку в Києві планують, вона не поїде.
Почала пильнувати за чоловіком, і полізло в очі те, чого раніше не помічала. Можливо, дійсно любов сліпа? І Катерина зробила свій вибір. Але, як і обіцяв старий, комар носа не підточив. Здавна ж бо відомо, що в тихому омуті — чорти водяться.
І ось вона знову зустрілася з Оксаною, яка, ніби переродившись, стала Іриною. «Ні, таки про одну дитину торочив!» — подумала Катерина. Та Іра з голови не виходила.
Вдома Валерія ніде не було. Донька ще спала. В хаті було тихо, ніби порожньо. «Як у могилі!» Вона різко замахала руками, відганяючи лихі думки. Дарма. Бо думки і без лихих вирішили відібрати в жінки спокій.
«Іра? Лєрік? — звідки вони знають один одного? Як познайомились? Коли? Що сталося, що Ірина втратила пам'ять? Чого Валерій так трусився перед Петром? Що він приховує? Ясно, що боїться. Але чого? Невже з вини Валерія Іра — забула? І той тепер боїться, щоб Петро правди не дізнався? Скільки запитань і жодної відповіді».
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!