8.
Ірина, солодко потягнувшись на ліжку, вирішила таки встати, поки боки не заболіли. Раптом перед очима — ніби кадр німого кіно: дівчина на лікарняному ліжку з побитим обличчям… Ірина моргнула. Кадр змінився, але не зник. Біля тої дівчини, баченої щойно, — два чоловіки в формі. «Міліція», — здогадалась Ірина. Губи одного чоловіка беззвучно шевелилися. «Запитує», — подумалось Ірині. Дівчина з видива лежала з відкритими очима і мовчала. Її губи не рухались. Ірині хотілося сказати тим чоловікам: «Облиште! Вона ще не скоро заговорить! А коли заговорить, то нічого не пам'ятатиме, окрім розмитого чоловічого силуету і дикого болю, який залишиться в її тілі навіть після загоєння ран. Та з часом вона забуде і про біль, і про чоловічий силует».
Ірина заплющила очі, але цього разу відкрила їх не відразу. Звідки вона про це знає? Розплющила. І знову інший кадр. Та сама дівчина стоїть на мосту і дивиться, як пожухле листя, що потрапило в воду, пливе за течією. На курточці дівчини з'явилися маленькі темні цяточки. Почало накрапати. Вона накинула капюшон на голову, перекинувши на груди пшеничну косу, і, не озираючись, пішла у відомому тільки їй напрямку…
Ірина знову заплющила очі, не наважуючись розплющити їх знову. Почула, як тихо прочинилися двері. Поглянула на Петра.
— Не спиш, кохана? — спитав той чомусь пошепки.
— Ні, — також пошепки відповіла.
Петро сів біля неї на ліжко і, нахилившись, поцілував.
— А пішли-но прогуляємося! Свято ж.
В сірих Петрових очах стрибали бісики. Або він щось задумав, або просто мав гарний настрій.
— Прибирати треба… — почала Ірина протестувати, бо чомусь не хотілося нікуди йти.
Наче, вийшовши, повернеться такою ж зраненою, як і дівчина з її видива. Зрозуміла, що та дівчина — вона сама. Петрові вирішила поки що нічого не казати.
— Облиш, — Петро знов поцілував дружину, — малий сам управиться. Раз приводив дівчину додому, то хай потроху звикає до сімейного життя.
Петро тихо засміявся. Поки він говорив, його руки вже пестили під ковдрою жіноче тіло. Про те, що хотів витягнути дружину на прогулянку, він вже забув.
Катерина незчулася, як її думи заколисали. Коли розплющила очі, чоловіка вже поруч не було. «Ну то й добре». Знову минула вечеря згадалася. За стіл вона сіла не біля Валерія, а біля Ірини, мовляв: «Діти ще й не зійшлися, а ми їх розлучати почнемо». Тож поруч з Валерієм сиділа Оксана, біля якої — Павло.
Впевнена, що її спостереження за власним чоловіком для всіх лишилися непомітними. За роки подружнього життя вона навчилася не тільки грати роль турботливої і люблячої дружини. Спочатку вона дійсно була закохана в нього по самі вуха. Але полуда з очей спала після зустрічі зі свекром, про яку Валерій так і не дізнався.
Почала пильніше придивлятися до нього та прислухатись, аналізуючи про себе почуте й побачене. Тож невдовзі фальшивий «бог» злетів з незаслуженого п'єдесталу. Але ж перед цим життя майже пройшло! Діти встигли вирости. Чи мала вона право лишати їх без батька? Довелося б пояснювати причину, а їм краще нічого не знати. Хай люблять його так, як і любили. Може за цю любов у пеклі не так мучитись буде. Та й він своїх доньок ніколи не цурався.
В пам'яті спливли рідні образи дітей. Разом з Оксаниним і Павлів, а там знову його батьки прийшли на ум.
«Ірина з дитбудинку, а так схожа на Оксану… Оксану, ніби в наругу над її матір'ю, старий козел назвав її ім'ям. Але Ірина? Це просто збіг? Чи старий щось наплутав, а може, свідомо збрехав? Але ж він ніби то про одну дитину торочив… Чи я щось не зрозуміла, чи забула? І оте його: «Якщо колись зустрінеш її, то зроби все можливе, щоб я її побачив». Кого він думав, що я можу зустріти? І що тоді? За ручку привести маю чи що?»
Катерина знову заплющила очі, намагаючись пригадати все до дрібниць...
Кілька років тому необережно залишений Валерієм телефон на кухні дзенькнув повідомленням. Катря якраз взяла його в руки, щоб віднести чоловікові, а тут — дзень. Номер незнайомий, бо не підписаний. І повідомлення коротке, тож прочитала мимоволі повністю: «Йому стало гірше. Можливо, встигнете попрощатися».
Катерина здивувалася: «Кому гірше стало? З ким прощатися треба?» Вона обережно поклала телефон на місце і, поки ще цифри незнайомого номера трималися в голові, записала в зошит з рецептами.
«Туди Валерій точно навіть випадково не загляне, якщо й перед носом лежатиме! О, згадай сонце — ось і промінь!» — подумала жінка тільки-но чоловік поріг переступив. А вслух промовила:
— Тобі там якесь повідомлення прийшло.
Валерій, розблокувавши телефон, прочитав і слідом стер.
— Спам.
Майже місяць тоді Катерина губилася в здогадах, згораючи від цікавості, перш ніж випала нагода розставити крапки над «і». Валерій повідомив про відрядження до столиці. Вона зазбиралася провести його до райцентру, мотивуючи тим, що одногрупниця вийшла на зв'язок, про яку вона давно не чула, і запросила згадати молоді літа. То чом би й ні?
Валерій був не проти, що дружина напросилася з ним, але десь, на дні душі, з'явилася шашіль і почала душу точити. «І ти, дурню, повірив? Стопудово — з коханцем зустріч!» Взяв себе в руки: «Для початку подивитися треба, скільки тих зустрічей буде. А якщо справді одногрупниця?» Тож, висадивши Катрю на зупинці, щоб вона далі автобусом добиралася, гуркнув мотором у бік столиці.
Їхав, а в голову дурня всяка лізла. А хоч би й з коханцем, то й що? Хіба він святий? Може, підозрює його в чомусь або вже напевно знає, то й вирішила хоча б раз «душу відвести». Відплатити, наставивши роги. Чи кохав він свою дружину? Так, кохав! Але кохання для нього перетекло в «дружбу з привілегіями», бо в душі з'явилася порожнеча.
Зраджувати Катерині почав давно, але цього разу — ще обережніше. Тільки під час відряджень. І тільки з повіями. Втрачати дружину через зради, а тим паче доньок він не хотів. Він нарешті отримав те життя, про яке колись тільки мріяти міг. Катря з виду тиха і покірна, як вівця. Та в тихому омуті — чорти водяться. Навіщо лізти на рожен, коли в наслідках не впевнений?
Хоча й було кохання до Катерини, але не таким, як до Ірини. Що з ним тоді сталося? Чому замість того, щоб вберегти, він її майже вбив? Чому, коли намірилися від її життя і щіпок не лишити, він не став на її захист? Боявся. Все життя боявся і зараз боїться.
«Спочатку боявся батька, потім того демона, що чуть за грати не упік. Тепер боюся втратити сім'ю. А що буде потім? Чого ще буду боятися?»
«Наврочив бовдур!» — подумки вилаявся сам на себе Валерій і тихо встав із ліжка. Катерина спала. Він постояв якусь мить, дивлячись на сплячу жінку. Вдягнувшись, тихо вийшов.
Пошурхотів у вітальні. Ледь чутно брязнули вхідні двері. Почувся шум двигуна на холостих оборотах, і згодом чорна «тойота» покинула подвір'я.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!