5.
Зранку Петро заварював собі каву, як звичайно. Впевненість, що паскуда щось приховує, нікуди не поділася. Тільки кріпла в тому, що приховане — краще нікому не знати.
«Та не на того напав, йолопе! Сам віддав мені козирну карту в руки, сказавши, що жив в одному місті! От цією картою я тебе й поб'ю, дурню! Козирна шістка туза б'є. А там, можливо, щось і в дитбудинку знайдеться. А ні — то пошукаємо в іншому місці».
Ірина ще спала. Петро нечутно підійшов до дверей їхньої спальні та прислухався. Тихо. Навшпиньках повернувся назад. Пікнув мобільний розблокуванням. Покопирсавшись у телефонній книзі, натиснув на виклик. Після п'ятого гудка, з іншого боку озвався сонний чоловічий голос:
— Ало…
Ірина прокинулася рано. Коханий поруч додивлявся ранкові сни. Вона вдивлялася в його риси обличчя, які за всі роки, що вони разом, стали рідними. Навіть найменші зміни не вислизали від її погляду. Але це її не бентежило.
Згадалося, як зустрілися вперше. Як пізніше, наче на крилах літала, ходила на побачення. Як на неї чекали за будь-якої погоди. І як дивилися ті очі, що зараз заплющені. Посміхнулася.
Млість, розлившись по тілу, не давала поворухнутися. Вставати не хотілося та й не було потреби.
Коли Петро поворухнувся, вона заплющила очі. Говорити не хотілося, щоб ще трохи побути в цій тиші, в цьому спокої. Ірина знову поринула в щасливі спогади…
Катерина завжди прокидалася раніше за всіх, щоб приготувати сніданок. За звичкою прокинулася і цього разу. Холодильник був забитий різними наїдками, тож готувати не було сенсу. Звісно, що збиралися на гостину, але ж старші доньки зі своїми можуть заявитися будь-якої миті, тож буде чим пригостити.
«Петро за роки змінився. Прогледіла, Катре, такого хлопця, а то була б наче за кам'яною стіною».
Сумно посміхнулася. Ірина їй сподобалася. Надіялася, що вона їй — теж. При згадці про Ірину повернулося відчуття бентежності: «Щось не так… Чогось не вистачає…»
Чомусь зразу пригадався свекор. Як вона, скориставшись чоловіковим відрядженням, потайки, наче злодійка, вирішила з ним зустрітися. Верх взяла цікавість, бо за «легендою» Валерія — його батько давно помер.
Валерій не спав. Було не до сну. За ніч навіть повік не склепив, бодай на хвилинку. Голова розколювалася, і точно не від учорашнього алкоголю. Причина була набагато гіршою. Як не мізкував, які варіанти та ситуації не обдумував — все дарма. Певно, це кінець. Не тільки всьому, чим він дорожив і над чим «трусився». Його життю — теж.
Батько б точно щось би придумав! Але він не Ісус із Назарета, щоб померлих воскрешати. Та й хтозна в якому зараз стані старий. Кошти на рахунок приватного дому для пристарілих, куди він запроторив татуся, сплачує регулярно. Старий хворий. Але якби помер, то сповістили б. Мовчать — значить, живий. А він так втомився боятися…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!