3.
— У нашого Павла з'явилася дівчина!
Прошепотіла Ірина на вухо Петрові, обійнявши за шию, коли той вже й рота відкрив, щоб у сина запитати, куди той проти ночі. Тож так і провів сина поглядом до дверей із роззявленим ротом і в обіймах дружини.
— Звідки знаєш? Сорока на хвості принесла чи кришталева куля показала?
Ірина дзвінко засміялася і смачно чмокнула Петра в губи, аж йому внизу зробилося затісно.
— Просто знаю і все!
Зелені очі зблиснули магічним сяйвом.
— Чому мені не сказав?
— У тебе коли дівчина з'явилася?
— Коли ти вперше переступила поріг мого кабінету.
— Отож-бо й воно! То щоб ти йому відповів, якби він сказав? «Добре» чи «Зачекай ще років двадцять, бо я в твоєму віці…» До речі, а що ти в його віці?
— Навчався. Так обставини склалися.
— Обставини… А крім обставин?
— Серденько моє…
Петро з поцілунків в обличчя та шию поцілував пухкенькі губи своєї половинки.
— Вам з Павлом про те краще не знати.
Руки безсоромно гладили та пестили жіноче тіло, намагаючись знайти хоча б якийсь до нього доступ, перехитривши всі перешкоди одягу. Поцілунки стали довшими та палкішими.
— Знаєш ти, коли заводити серйозні розмови.
Іра зойкнула, коли Петро, наче пір'їнку, підняв її на руки. Вона міцніше обняла його за шию, припавши до його вуст. Петро поніс дружину в спальню.
Із зовнішнього боку будинку, від стіни, відокремилась тихо тінь в сторону садка, де майже беззвучно майнула через невисокий парканчик.
Любов батьків не були для Павла чимось незвичним. Хоч він ніколи й не намагався підгледіти за ними. Навіть думки такої не припускав. Зате інколи підслуховував їхні розмови.
Будучи єдиною дитиною в сім'ї, ні батьківською, ні материнською любов'ю обділеним не був. У батьків завжди вистачало любові і один на одного, і на сина. Збивала з пантелику загадкова мамина хвороба. Але ж раніше батько сам справлявся, навіть коли він був геть дрібним. А зараз їх двоє. Невже перед любов'ю двох чоловіків до однієї жінки хвороба не відступить? Він повірив, що мама одужає, як раніше у це вірив тільки батько.
— Павле, синку, є серйозна чоловіча розмова. Я заїду по тебе після школи. Напишеш, коли справишся.
Тоді ці батькови слова налякали Павла. Весь день він губився у здогадках, про що серйозно можуть говорити дорослий чоловік з підлітком. У скроні стукало: «Мама! Невже мамі гіршає?» Але батько заговорив про переїзд.
— Така справа, синку: лікарі радять, щоб мама змінювала обстановку. Навіть її колишній психіатр. Звісно, він людина на пенсії і всіх деталей не пам'ятає, але маму пригадав після мого пояснення. Це був дивний випадок у його практиці, який він так і не зміг пояснити. Психіка не перетнула межу до роздвоєння ідентичності. І, в той же час, ніби вже була за межею. Тільки роздвоєння не було. В дитинстві мама жалілася на головний біль, але спогади про дитинство хоча б якісь є. А от що було далі — мов заблоковані файли. Той лікар припустив, можливо, так і є: мозок «стер» ту інформацію в режимі самозахисту чи самозбереження. Можливо, колись щось стане «спусковим механізмом», і вона пригадає. Частково чи повністю. Можливо, цього не станеться ніколи. Він дуже радив якомога частіше міняти обстановку. У нас в селі хата є. Пустує. Може там поживемо? Тільки ти, Павле, народився і виріс в місті, завів друзів. В селі все інакше. Спочатку навіть знайомих для тебе не буде. Інша школа, інші вчителі. Обмізкуй все добре, не поспішай.
— І якщо я не погоджуся?
— Значить, ми нікуди не поїдемо.
Чи міг тоді Павло підірвати батьківську віру? Погодився. І вже тут, дивлячись на маму, що наче квітка розквітла, не пожалкував.
Нова школа… На перший погляд незграбне дівчисько за партою… Хочеш не хочеш — сусідка по парті, спілкування не виключити. Сам незчувся, як прикипів душею до дівчини. На осінньому балу запропонував зустрічатись. Вона погодилась.
Павло з Оксаною виявилися дивною парою: ніби то перше кохання в обох підлітків, а вони як двоє дорослих, які бачили в сердечних справах і злети, і падіння. Перше кохання — це ж, звісно, добре. Але останній шкільний рік! Далі — ВУЗи, і хтозна, як складеться доля. Можливо, їм після школи вже й зустрітися не доведеться? А Павло хотів, щоб у нього, як і в батьків, — раз і на все життя. Сказав про те Оксані. Вона лиш кивнула на знак згоди.
Оксана хоча й була наймолодшою донькою в родині, теж не була обділена любов'ю. Маючи ще двох сестер, а тепер ще й племінників — любові було з лишком.
Поговоривши вдома з батьками, коли можна запросити на вечерю хлопця, була вибрана дата. Ось і прямує юнак до їхнього дому, сховавши під курткою букет жоржин — для Оксаниної мами. Мобільник дзенькнув повідомленням, певно, його вийшли зустрічати, а він вже майже прийшов.
Оксана, більш за все, дужче за Павла хвилюється. Раз йому дозволили, то з хати не виженуть. Але ж приймуть як? Якби доросліші, то весілля б обговорювали. А якщо зарано для сімейного життя?
Дівчина зустріла хлопця біля хвіртки, провела в хату. Її батьки якраз додавали до вечері останній штрих — ставили гаряче.
— Мамо! Тату!
Кров відхлинула від обличчя Катерини, коли та підвела очі на доньчин голос. Ніби дерев'яні губи розтулилися, щоб видихнути чужим голосом:
— Апостол Павло!..
Втративши свідомість, жінка впала, мов підкошена.
— Ма-а-амо-о-о-о-о!!!
— Люба?!
Донька з чоловіком кинулися до неї. А хлопець так і залишився стояти з букетом жоржин, що пік його руку розпеченим залізом.
— То ти Петрів син? Знаю, що він додому повернувся, але не бачила, бо з дому майже не виходжу.
— Моя мама теж не любить з дому виходити.
Павло зітхнув про себе з полегшенням.
— Ти на дядька свого схожий. Як дві краплі води. Подумалось, що він прийшов. В одну школу ходили… Стільки років уже пройшло, він би змінився, бо трохи старший за мене… І чого я оце розсілася? Вечеря холоне!
Катерина прибрала з лоба вологого рушника і, підіймаючись з дивану, куди її непритомну поклав чоловік, махнула рукою:
— Прошу всіх до столу!
Стіл в буквальному сенсі угинався від наїдків: канапки, закуски, салати, солене, копчене, смажене, варене-парене…
Попервах їли мовчки, відчуваючи якусь незручність і ховаючи очі один від одного. Врешті батько дівчини, Валерій Ігоревич, порушив цю обтяжливу мовчанку:
— Дивись, хлопче, не зобидь мені доньки, бо з-під землі дістану!
— Валерію, — зойкнула Катерина, — що ти верзеш?
— А що я не так сказав? Зараз молодь головою не думає. Думати потім, як вони дров наламають, їхні батьки мусять.
— Не переживайте, дядьку, не зобиджу! Не ясельна група, якщо що! Оксана для мене — особлива людина! Тож коли Ви на неї занадто тиснути будете через мене — заберу до себе!
Сказав, як відрізав. Валерій аж рота роззявив, та змовчав. Певно, з того рота щось мало вилетіти різке та малоприємне.
Щоб не нагнітати обстановку між батьком та хлопцем, дівчина вирішила повести останнього в свою кімнату. Діти, вибачившись, устали з-за столу. Мати з батьком почали прибирати.
— Як на поминках посиділи, хоча й подія не сумна, — зітхнула Катерина.
— Це з якого боку дивитися, люба. Останнє ластів'ятко лаштується покинути рідне гніздечко… А що як він нашій Оксаночці вже голову так замакітрив, що вона заради того Павла — хоч босоніж на край світу?
— То хіба це погано? Та й з виду наче хлопець серйозний. Даремно ти. Придивитися лиш до нього треба, з батьками познайомитись. Життя пройшло відтоді, коли батька востаннє бачила. А за матір взагалі не знаю нічого…
— Ну а я про шо? — перебив чоловік, — наведу справки по своїх каналах. Не переймайся, люба, не одружуватися ж вони зібралися. Ну з'явився в доньки перший хлопець. Так ще невідомо, як карта ляже.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!