Сліди на асфальті

Алла, мов ліана, увивалася за батьком і не мала наміру лишати того в спокої, поки не доб'ється свого:

— Таточку, то тепер можна вже розлучатися? Бо я більше не витримаю!

Генерал-майор нарешті здався:

— Вважай, що ти вже розлучена! Можеш навіть за речами не повертатися! Залиш все на мене!

— Я тебе так люблю, таточку! — молода жінка повисла на шиї генерал-майора і поцілувала в неголену щоку.

Звістку про розлучення дітей Ігор Федорович сприйняв на диво спокійно.

Валерієві було байдуже, чи він одружений, чи ні. Він пиячив. І пиячив по-чорному. За п'янку з роботи вилетів. Батько його не чіпав після того злощасного дня. Лють Валерія нікуди не поділася. Вона ніби принишкла в ньому, набиралась сили, чекала нагоди вийти назовні. І така нагода трапилася.

Що вони в барі не поділили, із-за чого виникла сварка? Хтозна. Але його ніби невідома сила вела за своїм кривдником. Той, похитуючись, не підозрюючи нічого лихого, йшов попереду. Нічне повітря пахло легким морозцем. Почало накрапати, покриваючи дорогу тоненькою кіркою криги. Чоловік кілька разів підсковзнувся, впав, але зводився на ноги й усе кудись прошкував. Та ось його шлях ліг біля якогось довгобуду.

Валерій, наче звір, що вистежив здобич, уже не в змозі був утримувати свою дику лють. Якесь тваринне задоволення розтеклося венами разом з алкоголем замість крові. Він наздогнав незнайомця в декілька кроків…

Сергій Олександрович знову отримав прочуханку від столиці.

«І яка ото паскуда напаскудила? — подумав зле. — По-тихому б усе закрили, а тепер маєш! Про вбивство на довгобуді тільки ледарі не пащекують! Наче до цього ніколи нікого не вбивали! — генерал-майор аж зубами скреготав. — Тепер ще проблема з сиріткою, що вирішила собі віку вкоротити! Так іди на будівництво й стрибай, скільки влізе! Шоу їй, бач, захотілося!»

Начальник управління міліції витер спітніле лице носовою хусточкою. Зняв трубку внутрішнього телефону, маючи намір виписати комусь «на горіхи». Та в останній момент передумав. Його неспокійні думки кружляли в голові роєм, заважаючи на чомусь сконцентруватися.

«А той бовдур безмозглий чим думав? Спіймати вирішив, як з двадцятого поверху летіла! Це тобі не кота ловити! Дівка жива, а тебе, йолопа, хробаки жертимуть! Треба ж було, щоб ти ще й головному родичем виявився!»

Сергій Олександрович знову витер спітніле обличчя і важко встав із-за столу. Підійшов до вікна і поглянув униз на буденну метушню інших, які не мали його клопотів.

«Тепер мені погрожують декілька зірочок з погонів зрізати, якщо винного не покараю! І все — через гласність, чорти б її вхопили…»

Лихі думки керівника міліції перебив ще один небажаний дзвінок від майже колишнього свата.

— От же ж зараза! В мене роботи по горло, начальство тисне, ще й ти…

Генерал-майора обірвали на напівфразі:

— Треба зустрітися. Терміново. Гадаю, це тобі допоможе.

Голос у слухавці був твердим і рівним. Сухим. Знаючи Ігоря Федоровича, який переживав зараз не найкращі для себе часи і не без допомоги генерал-майора, — ця прикмета вказувала на те, що той щось надумав.

— Добре. О сьомій вечора. «У Ахмета». Надіюсь, ти не проти кавказської кухні?

— Гаразд.

В слухавці почулися гудки. «От і добре, — подумав Сергій Олександрович, — одним пострілом — двох зайців. І для тебе сюрприз у мене є».

— То про що ти хотів поговорити? — замість привітання кинув Сергій Олександрович Ігорю Федоровичу.

Той почав з дипломату діставати якісь папери:

— Задля «конспірації» від цікавих. Нібито утрясаємо деталі розлучення, — пояснив Ігор Федорович на запитальний погляд Сергія Олександровича.

— Тебе послухати, виглядає так, ніби ми з тобою розлучаємося, — реготнув генерал-майор.

Ігор Федорович натягнуто посміхнувся. Підійшов офіціант взяти замовлення. Керівник обласної міліції вже давно слиною давився від спокусливих м'ясних ароматів та духмяних спецій. Поки він замовляв половину меню, бо смачно поїсти таки полюбляв, Ігор Федорович зупинив свій вибір на шашликові і порції доброго коньяку. Офіціант пішов. Ігор Федорович продовжив:

— Повісь обидві смерті на ту дівку!

Генерал-майор аж на стільці підскочив від несподіванки:

— А чому це ти цим так переймаєшся? Га? — глянув прискіпливо на співрозмовника. — Знову без твого не обійшлося?

— Чому «знову»? — спокійно запитав Ігор Федорович.

— Ти думаєш, якщо я головний, то нічого не знаю? Ти ж добре «пошептав», де треба, щоб синка в згвалтуванні навіть не підозрювали! Та й сам безпечний нівроку! Таким чуткам про себе ходити дозволяєш! — генерал-майор зібрав пальці правої руки в пучку і, піднісши їх до свого рота, цмокнув. — Я навіть хату ту прикупив. Про всяк випадок.

На обличчі Ігоря Федоровича — жоден м'яз не здригнувся. Він залишився спокійним і незворушним. Натяк, звісно, зрозумів, та його двічі одним і тим же не взяти. Тож відповів майже дружелюбно:

— Ну то, може, так статися, що тебе в тій хаті хіба що археологи колись знайдуть.

— Ти мені погрожуєш?! — ревонув генерал-майор так, що деякі відвідувачі на них озиратися почали.

Ігор Федорович підняв обидві руки, наче в знак примирення:

— Боже збав!

Потім зашурхотів паперами на столі, дістаючи потрібні:

— Показати просто тобі дещо хочу. Звісно — копію. Оригінал в надійному місці. Випливе на люди в разі моєї передчасної чи насильницької смерті. Якщо це, — постукав вказівним пальцем по скріплених аркушах, — потрапить в ЗМІ, то гнів твого начальства здасться тобі манною небесною в порівнянні з тим, що тоді зчиниться навколо тебе. В обох убивствах, — наголос на останньому слові, — винна та дівка з дитбудинку! І щоб комар носа не підточив! Запроторь її за грати! Як? То не моя справа!

По цих словах Ігор Федорович устав із-за столу, не дочекавшись замовлення, і пішов швидкими кроками до виходу. Йому не потрібна була згода генерал-майора. Ігор Федорович знав, що той зробить так, як він сказав. В того не було вибору.