Le Roi Soleil

Його слова зависли в повітрі мансарди важкою, відчутною вагою. Війна з англійцями, дружина, окремий будинок, гроші, статус улюбленої жінки капітана — для дівчини з брудної паризької канави це була неймовірна, майже казкова пропозиція виживання й комфорту в XVII столітті. Жоден романтичний роман не запропонував би чеснішої угоди.

Але в моїй голові тим часом бушувала справжня буря.

«Погодитися? — лихоманково крутилося в думках, поки мої пальці продовжували судомно стискати чорний суконний камзол. — Серйозно? Ти збираєшся стати коханкою персонажа комп'ютерної гри, який за кілька тижнів може скласти голову десь на війні? А як же твоє минуле, якого ти не пам'ятаєш? А як же сучасні принципи, незалежність, самоповага? Чи ти вже остаточно перетворилася на локального NPC, який продається за дах над головою і гарячу юшку?»

З іншого боку, перед очима яскраво стояли образи тих днів, коли я спала на голій соломі зі щурами, мила брудний посуд за черстві кірки й отримувала батога на площі за одне впале яблуко. Що я обирала? Горду самотність під парканом чи реальне, захищене життя поруч із чоловіком, який уже довів, що готовий розірвати за мене будь-кого?

Мій внутрішній світ розривався між залишками сучасної гордості та жорстокою біологічною реальністю середньовічного виживання.

Д’Артаньян відчув моє вагання. Його погляд змінився — у ньому більше не було солдатської прямолінійності, лише напружене, палке очікування. Він не підганяв мене, даючи час перетравити почуте, але й не відходив ані на дюйм.

Не витримавши цієї тягучої напруги, я глибоко видихнула, повністю відкинувши будь-які моральні дилеми та сучасні рефлексії. Нащо ламати голову над тим, чого вже не змінити? Якщо це моя нова реальність — хай так.

— Я погоджуюся, Шарлю, — пролунав мій голос тихо, але твердо, без звичного тремтіння. — Але з однією умовою.

Його брови здивовано злетіли вгору.

— Якою ж?

— Жити окремо. Якщо вже я не буду господинею вашого дому, то й не залишатимуся тут, на Багряних Гілках. Щоб ніхто — навіть мадам Рено — не посмів указувати мені, що робити.

У темних очах капітана спалахнув вогник щирого задоволення й захоплення. На його губах з’явилася повільна, хижа і водночас неймовірно приваблива усмішка.

— Згоден, моя маленька бунтарко, — прошепотів він.

І в ту ж секунду всі слова втратили будь-яке значення.

Д’Артаньян більше не стримувався. Його рука, що досі спиралася на ліжко, різко й упевнено перехопила мої зап'ястя, притиснувши їх до матраца над головою, позбавляючи будь-якої можливості відступити. Його поцілунок був уже зовсім іншим — не відчайдушним пробудженням з апатії, а глибоким, палким, жадібним оволодінням. У ньому злилися і військова лють, і гаряча пристрасть чоловіка, який отримав те, чого хотів.

Мої губи відповідали з такою ж шаленою самовіддачею, випалюючи залишки страху й сумнівів. Наші подихи змішалися в одне ціле, стаючи дедалі частішими та гарячішими.

Він повільно, але неухильно звільняв моє тіло від залишків грубого одягу, а кожен його дотик обпалював шкіру, залишаючи по собі розпечені сліди. Шрами на спині від недавнього побиття на мить нагадали про себе гострим болем, але цей біль миттєво потонув у хвилі дикого, одурманюючого тепла. Ми рухалися в унісон, забувши про час, про кабінети, про війни, про паризькі вулиці та навіть про те, що десь там існувала прихована система.

У цій гарячій, тісній мансарді під похилим дахом ми більше не були просто капітаном королівських мушкетерів і випадковою бранкою чужої гри. Ми стали чимось єдиним — двома запеклими воїнами, які вирвали своє право на пристрасть і життя посеред холодного, байдужого світу XVII століття.

Світло єдиної свічки розчинялося в тінях похилої стелі, залишаючи лише відчуття дотиків і гарячого дихання. Кожна перенесена кривда, кожен день страху й принижень на брудних вулицях Парижа ніби згоряли в цьому просторі, поступаючись місцем жадібній, невідступній близькості.

Його руки — міцні й упевнені — не залишали простору для сумнівів чи холоду, а кожен рух стирав межу між чужими людьми. Це була не ніжна романтика, а пристрасть двох запеклих бійців, які вирвали у цього жорстокого століття право на тепло й порятунок. Усередині розливалася обпалююча хвиля, що заглушувала будь-які думки, залишаючи лише пульсацію крові в скронях, тремтіння в тілі та тихі стогони, які потопали у вовняній ковдрі.

Коли буря стихла, залишилася лише важка, приємна втома й відчуття надійного захисту. Я лежала на його плечі, слухаючи рівний стукіт серця капітана, і вперше за весь цей час знала: тепер у цьому чужому й небезпечному світі в мене є дім.

Тієї миті, коли здавалося, що буря стихла, а реальність нарешті належить лише нам двом, повітря в мансарді знову незрозуміло затріщало.

Я різко напружилася, піднімаючи голову від його плеча.

У темряві над нашим ліжком повільно, з різким неоновим блиском спалахнуло знайоме вікно. Тільки цього разу воно не несло в собі ані складних квестів, ані таймерів смерті. Текст з’являвся рядок за рядком — повільно, знущально і так по-людськи нахабно, ніби невидимий спостерігач сидів десь у сусідньому кутку й насолоджувався виставою:

Ти зробила гарний вибір...

Система задоволена...

Вітаю...

Мій погляд завмер на цих літерах. Усередині все знову зірвалося — тепер уже не від страху, а від чистої, концентрованої люті.

Д’Артаньян відчув моє раптове заціпеніння, трохи піднявся на лікті, простежуючи за моїм поглядом у порожнечу, але, звісно, побачив лише нічну тінь та світло догораючої свічки.

— Що таке, Анно? — тихо запитав він, торкаючись мого плеча гарячою долонею.

Я повільно заплющила очі, глибоко вдихаючи повітря, просочене лавандою та нашою спільною близькістю, і подумки, з усією ненавистю, на яку здатна людська свідомість, відповіла цій клятій коробці передач:

— Та йди ти до біса...

Але вікно ще на секунду блимнуло, перш ніж остаточно розчинитися в темряві:

Завжди будь ласка, крихітко...