Le Roi Soleil

Наступного ранку сонце ледь пробивалося крізь важкі хмари, що затягнули паризьке небо, коли в нашому новому особняку почався справжній галас.

У внутрішньому дворі тупотіли коні, слуги гучно віддавали накази, перевіряючи сідельні сумки, прив’язуючи зброю та затягуючи ремені похідних скринь. Повітря було наповнене запахом металу, збройового мастила, мокрої шкіри та напруги. Наближався час виступу роти мушкетерів на південь.

Я стояла біля вікна другого поверху, сховавшись за важкою вишневою завісою, і спостерігала за цим хаосом. Усередині все стиснулося в тугий, холодний вузол. Після вчорашнього вечора з Люсьєном де Монфором мій розум і так працював на межі перевантаження, а тепер думка про те, що Шарль зараз сяде на коня і вирушить на справжню війну — туди, де свистять кулі й б’ються на шпагах, — викликала паніку, яку я намагалася за всяку ціну приховати за маскою холодної, спокійної господині.

Двері спальні відчинилися, і в кімнату зайшов Шарль. Він уже був повністю готовий до походу: поверх темно-синього мундира — мушкетерський плащ із королівським хрестом, а через плече перекинутий широкий ремінь для шпаги. Його обличчя, засмагле й суворе, випромінювало зібраність людини, яка звикла приймати смерть і небезпеку як буденність.

Він помітив мене біля вікна, зупинився на мить і повільно підійшов ближче.

— Я бачу, збори йдуть за планом, — сказала я, намагаючись зробити голос рівним, хоча пальці неконтрольовано тремтіли в складках сукні.

Шарль примружився, миттєво вловивши цю фальшиву нотку в моєму тоні. Він проігнорував мій холодний вигляд, узяв мене за плечі й розвернув до себе обличчям. Жодної системи, жодних вікон чи таймерів навколо — лише ми двоє в порожній кімнаті перед лицем розлуки.

— Ти нервуєш набагато сильніше, ніж хочеш здаватися, Анно, — промовив він тихо, але твердо.

— Я просто... турбуюся про порядок у домі, коли ти підеш, — спробувала відбрехатися я, відводячи погляд.

— Не бреши мені. Принаймні зараз. — Його пальці м’яко, але владно підняли моє підборіддя, змушуючи дивитися йому в очі. — Слухай мене уважно. Усе під контролем. Гроші в банкіра залишені у твоєму розпорядженні, мадам Рено знає свої інструкції, а біля воріт щодня чергуватимуть двоє моїх вірних людей із гарнізону. Ти будеш повністю захищена, що б не трапилося в Парижі чи за його межами. Ніхто не посміє тебе образити.

Я дивилася в ці темні, впевнені очі й розуміла, наскільки прагматичною і турботливою була ця людина для свого століття. Але жоден захист, жоден окремий будинок чи мішок золота не могли гарантувати головного — того, що він повернеться живим.

Опір усередині мене зламався. Я більше не хотіла будувати з себе горду й незалежну гостю з майбутнього.

Я різко зробила крок уперед і вперше за весь час міцно обійняла його за шию, сховавшись обличчям у вигині його плеча, просякнутого запахом гарнізону й дорогих тютюнових листів. Мої пальці вчепилися в похідний мундир.

— Мені не потрібні будинки, Шарлю... і золото мені теж не потрібне, — прошепотіла я, і мій голос уперше зламався від справжнього відчаю. — Просто... обіцяй мені. Забудь про свою дурну мушкетерську честь і героїзм. Просто повернися. Живим.

Шарль на секунду завмер від такої незвичної щирості, а потім його міцні руки обійняли мене у відповідь, притискаючи настільки сильно, ніби він хотів назавжди ввібрати в себе це тепло перед довгою дорогою на війну.

— Обіцяю, — його низький голос пролунав над моїм вухом заспокійливо й непохитно. — Я повернуся, Анно. Чекай на мене.

Сонце остаточно розірвало ранкову пелену хмар, заливаючи внутрішній дворик особняка холодним, але чистим світлом. Шарль уже спустився з ганку до своїх людей, тримаючи в руках повіддя вороного коня, коли біля кованих воріт зупинився скромний, але елегантний критий екіпаж.

З нього вийшов Люсьєн де Монфор.

Він виглядав так само бездоганно й втомлено, як і вчора: темний камзол, ідеально випраний шийний плат і легкі тіні втоми під світло-сірими очима. Лікар прибув на прощання з другом — або ж за якимись своїми медичними справами, проте Шарль одразу попрямував до нього, жестом підкликаючи мене ближче.

Я спустилася сходами ганку, намагаючись триматися з гідністю, хоча при одній згадці про вчорашній перехресний допит усередині все знову натягалося струною.

— Люсьєне, я радий, що ти встиг, — голосно сказав Шарль, потискаючи руку докторові. — Я вирушаю на південь уже за кілька хвилин. Хочу попросити тебе про одну послугу.

Доктор де Монфор перевів свій спокійний, пронизливий погляд із капітана на мене, а потім знову на Шарля.

— Слухаю тебе, Шарлю. Щось серйозне? У гарнізоні знову спалахнула лихоманка?

— Ні, справа особиста, — Шарль кивнув у мій бік. — Ти знаєш про спогади Анни та про її стан після того випадку на площі. Вона залишається тут, у цьому будинку, під охороною моїх людей. Але мені було б спокійніше, якби ти час від часу заїжджав сюди. Перевірив би її самопочуття, переконався, що травма голови не дає ускладнень. Ти найкращий лікар у Парижі, і я довіряю тобі найдорожче, що маю тут.

Я стояла поруч, слухаючи це з таким виразом обличчя, ніби проковтнула лимон.

«Це просто прекрасно, — крутилося в моїй утомленій голові. — Просто апогей геніальної логіки. Мій коханець, який їде на війну, щойно офіційно доручив мене турботі чоловіка, який учора ввечері майже зловив мене на брехні, розтрощив усі мої легенди й довів до 57% рівня підозри. Кращого "подарунка" на прощання й не придумаєш».

Люсьєн де Монфор мовчав кілька довгих секунд. Його світло-сірі очі знову ковзнули по моєму обличчю — холодно, оцінюючи, ніби він уже подумки прикидав, які ще симптоми моєї «вигаданої» амнезії треба перевірити під час наступного візиту. На його тонких губах ледь помітно майнула тінь сухої, майже непомітної іронії.

— Звісно, Шарлю, — нарешті відповів Люсьєн рівним, бездоганно ввічливим голосом. — Здоров’я мадмуазель Анни... викликає у мене надзвичайно живий професійний інтерес. Я обов’язково заїжджатиму, щоб переконатися, що її пам’ять не підкидає їй нових... сюрпризів. Не турбуйся про це на війні.

Він кивнув мені з такою ввічливістю, від якої по спині чомусь знову пробіг мороз.

Шарль, нічого не помічаючи за своєю офіцерською прямолінійністю, задоволено поплескав друга по плечу, швидко попрощався зі мною коротким поцілунком у щоку, легко застрибнув у сідло й віддав команду рушати.

Кіннота рушила з двору, залишаючи за собою хмару пилу та гуркіт металу. Я стояла біля воріт разом із доктором де Монфором, дивлячись услід зниклому ескадрону й чітко розуміючи: тепер моя золота клітка перетворилася на справжню камеру допитів, де лікар був головним наглядачем.

Вороний кінь Шарля зник за поворотом вулиці, вибиваючи дзвінкі іскри з бруківки, а гуркіт похідних возів і металу поступово розчинився в ранковому тумані Парижа. Доктор де Монфор попрощався коротким кивком голови, сів у свій критий екіпаж і теж поїхав у напрямку королівського двору.

Внутрішній дворик особняка спорожнів.

Я повільно піднялася сходами ганку й переступила поріг будинку. Важкі вхідні двері зачинилися за мною з глухим, ізолюючим звуком, відсікаючи галас вулиці. Усередині панувала абсолютна, гнітюча тиша.

Я пройшла у вітальню. На столі все ще стояли недопиті келихи з учорашнього вечора, на дивані лежав недбало кинутий темний дорожній плащ Шарля, а в повітрі ледь помітно тримався запах його тютюну та холодного ранкового вітру. Ще вчора цей дім здавався мені золотою кліткою, гарною декорацією для безпечного виживання. Але тепер, озираючись на порожні кімнати, залиті блідим світлом похмурого дня, я раптом гостро й болісно усвідомила те, у чому боялася собі зізнатися.

Я звикла.

Звикла до його важких кроків на сходах, до його низького голосу, до того, як він упевнено й безцеремонно вривався в мій розбитий світ, змушуючи забути про брудні вулиці, щурів під сходами й постійний страх перед смертю. Без нього цей розкішний особняк із оксамитовими завісами та золоченими дзеркалами миттєво перетворився на звичайну порожню коробку.

Я опустилася в м’яке крісло, обхопила себе руками за плечі й уперше за довгий час дозволила собі відчути всю вагу самотності в цьому чужому, байдужому столітті, де в мене не було ні минулого, ні гарантій на завтрашній день — лише людина, яка щойно пішла на війну.