Le Roi Soleil

Минуло кілька днів після нашої напруженої розмови біля воріт, але тривожне відчуття того, що петля навколо моєї шиї поступово затягується, нікуди не зникло. Люсьєн де Монфор не виходив із голови. Його світло-сірі очі, здатні бачити наскрізь будь-яку брехню, здавалося, дивилися на мене навіть із темних кутів порожнього особняка.

Я сиділа у вітальні з книгою в руках, намагаючись відволіктися, коли в передпокої раптом пролунав стукіт у двері. Не чекаючи на служницю, гість відчинив їх сам.

Це був Люсьєн. Але сьогодні він виглядав інакше. На ньому не було звичного лікарського кейса, а в погляді не залишилося ані професійної маски байдужого медика, ані зверхності королівського аристократа. Він просто пройшов до кімнати, зупинився навпроти мого крісла і повільно зняв темні рукавички.

Я напружено піднялася з місця, інстинктивно стискаючи книгу в руках.

— Докторе де Монфор? — мій голос пролунав насторожено. — Якщо ви прийшли знову влаштовувати допит щодо мого здоров'я чи кола моїх знайомих...

— Ні, Анно. Сьогодні ніякого допиту, — перебив він мене. Його голос був напрочуд тихим, рівним і позбавленим звичної саркастичної іронії.

Люсьєн підійшов до вікна, дивлячись кудись у порожнечу двору, а потім різко обернувся і подивився мені прямо в очі. У його погляді читалася така концентрація, що мені стало моторошно.

— Досить, — сказав він просто, але твердо. — Досить ходити навколо та будувати припущення про «амнезію» та «травму зорової кори». Я лікар, а не дурень, мадмуазель. І я чудово бачу те, чого не помічають інші.

Я завмерла, відчуваючи, як усередині все обірвалося. Системний екран перед очима знову ледь помітно заіскрився, попереджаючи про загрозу, але зараз мені було байдуже до системних сповіщень.

— Про що ви говорите, докторе? — спробувала вдати, що не розумію, хоча голос уже зрадницьки тремтів.

— Я говорю про те, що ви брешете, — холодно й безжально продовжив Люсьєн, роблячи крок до мене. — Я бачу це в кожному вашому русі, у ваших реакціях на речі, які тут, у Парижі, є звичними для кожного, але дивують вас. Я бачу, як інколи ви раптово завмираєте, дивлячись у порожнечу перед собою, ніби читаєте невидимі для інших літери чи знаки. А тепер ви ще й раптом починаєте цікавитися людьми й колами, до яких утриманка військового капітана не повинна мати жодного стосунку.

Він зупинився зовсім близько. Його довгі пальці злегка стиснулися.

— Шарль довірив мені вас, бо вірить у свою казку про бідну дівчину з пошкодженою пам'яттю. Але я не вірю в казки. Я вірю у факти. А факт полягає в тому, що ви з'явилися з нізвідки й володієте розумом, знаннями та реакціями, яких тут просто не може бути.

Я опустила погляд, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. Зараз, здавалося, настане той самий момент повної катастрофи. Шкала підозри сягне ста відсотків, і Люсьєн зробить те, що мав би зробити будь-який прагматичний, освічений чоловік XVII століття, зіткнувшись із чимось неможливим.

Але Люсьєн раптом зробив щось таке, чого я абсолютно не очікувала. Він глибоко зітхнув, наче відпускаючи напругу, яку весь цей час тримав у собі, і сказав тихо, майже благально:

— Я не хочу вас викривати, Анно. Я не збираюся бігти до королівської варти чи здавати вас кардинальським людям на допити. Мені це нецікаво. Я хочу лише одного...

Він витримав коротку паузу. У його очах спалахнула непідробна, майже божевільна цікавість, від якої мороз пробіг по шкірі.

— Я хочу зрозуміти. Хто ви така і звідки насправді взялися?

У кімнаті на кілька довгих секунд запала така щільна, могильна тиша, що, здавалося, в ній можна було почути, як за вікном падають осінні краплі чи як б'ється моє власне серце.

Я стояла перед Люсьєном де Монфором, загнана в глухий кут його бездоганною логікою та проникливим розумом. Усі мої захисні бар'єри, вигадки, напівправди та звичні спроби триматися зверхньо розсипалися на порох. Він не погрожував мені в'язницею чи багаттям інквізиції — він просто виставив рахунок за всю мою недолугу брехню і попросив єдине, чого я боялася найбільше: правди.

І в ту ж мить повітря навколо нас різко згустилося, перетворившись на густу, важку субстанцію.

Але це була зовсім не та звична гра, до якої я звикла з перших днів свого заслання в це століття. Не було звичного яскраво-синього чи зеленуватого голографічного інтерфейсу з купою параметрів, числових індикаторів рівня підозри, шкали харизми чи набридливих лічильників часу з варіантами відповіді у стилі класичного тесту.

Натомість прямо перед моїми очима з'явилося маленьке, майже похмуре віконце із простим, різким шрифтом, від якого чомусь затремтіли пальці:

Ти хочеш бути з ним чесною?

ТАК / НІ

Я довго дивилася на ці два прості слова, завислі в повітрі.

Усередині все кричало про небезпеку. Бути чесною з людиною з XVII століття, яка і так уже здогадалася про неможливе? Сказати йому, що я прийшла з майбутнього, де немає ні короля, ні карет, де багато хвороб, які для нього означали смертний вирок, давно навчилися лікувати, де люди літають у космос і користуються електронними пристроями? Це могло означати повний крах, квиток до клітини для божевільних або щось набагато гірше. Система ніколи не прощала помилок, а цей вибір виглядав як найризикованіша ставка за всю мою історію в цій грі.

Але водночас я дивилася на Люсьєна. На його втомлене, розумне обличчя, на темні кола під очима людини, яка так само, як і я, шукала істину в цьому брехливому, жорстокому світі. Він не хотів мене знищити. Він хотів зрозуміти.

Мій погляд знову повернувся до мерехтливого, наелектризованого напису.

Я повільно підняла руку, затамувавши подих, і пальцем торкнулася світлової позначки на екрані.

ТАК.

Тієї ж секунди, як мій палець торкнувся світлової позначки, маленьке віконце розсипалося на тисячі дрібних іскристих часток, які м'яко розтанули в повітрі.

Але найголовніше сталося не у вітальні — воно сталося всередині мого власного розуму. Звичне, набридливе гудіння інтерфейсу стихло. Задерев'янілість у м'язах, що завжди супроводжувала системні вибори, остаточно зникла. Угорі звично блимав рядок стану, але тепер біля нього з'явився новий, абсолютно неймовірний статус:

МАРШРУТ ЛЮСЬЄНА ДЕ МОНФОРА

Примусовий контроль вимкнено.

Система більше не контролювала кожен мій крок. Вона зняла з мене ланцюги варіантів відповіді «А, Б, В», таймерів і примусового паралічу. Тепер я могла говорити все, що хотіла, обирати будь-які слова, розкривати будь-які карти або брехати далі на власний розсуд.

І вперше за весь цей довгий, божевільний час у XVII столітті ця абсолютна свобода виявилася страшнішою за будь-який параліч.

Бо коли за тебе грає система, ти завжди можеш звинуватити її у своїх помилках. Але тепер відповідальність лежала виключно на мені. Одне необережне слово, одна занадто відверта деталь про світ, який ще не народився, — і назад шляху не буде.

Я стояла посеред кімнати, дивлячись на Люсьєна, і відчувала, як по спині котиться холодний піт. Лікар помітив зміну в моєму обличчі. Його очі злегка звузилися, а напруга в плечах трохи спала, поступаючись місцем тій самій глибокій, нестерпній допитливості.

Він мовчки чекав. І за його поглядом я розуміла: цього разу напівправдою відбутися не вдасться.

Тиша в кімнаті стала майже нестерпною.