Le Roi Soleil

Наступні кілька днів у маєтку на вулиці Багряних Гілок нагадували дивний, майже сюрреалістичний сон. Погода за вікном змінилася — осінній дощ дрібно й монотонно барабанив по черепиці мансарди, змушуючи каміни диміти густим, затишним теплом. Рутина стала моїм порятунком. Я поливала квіти у внутрішньому дворику, складала папери в кабінеті капітана, натирала срібні підсвічники й навіть почала звикати до того, що мені не потрібно з болем у спині очікувати чергового удару батога.

Найголовніше — системи все ще не було.

Жодного мерехтливого екрана, жодних таймерів зворотного відліку, жодних дивних реплік чи «подарунків». Повна, дзвінка, майже лякаюча тиша. Спершу я чекала підступу за кожним рогом, здригаючись від кожного стукоту дверей. Але день змінювався днем, і поступово мозок почав розслаблятися. Я ловила себе на тому, що мені навіть подобається ця тиха, спокійна робота, запах старої шкіри папок у кабінеті й строгий, але справедливий голос мадам Рено, яка перестала дивитися на мене як на ворога народу.

Але спокій, як виявилося, був лише прелюдією до справжнього жаху.

Це сталося надвечір. У кабінеті панував приглушений присмерк, розірваний лише жовтим світлом високої свічки на масивному дубовому столі. Я збирала в стос документи, які щойно переписала, коли за спиною пролунав тихий, низький голос д’Артаньяна:

— Залиште папери, мадмуазель Анна. Підійдіть сюди.

Я здригнулася, обернулася й поклала стос на край столу. Капітан сидів у високому кріслі, злегка відхилившись назад. Його плащ був недбало кинутий на сусідній стілець, а розстебнутий комір білої сорочки відкривав шрам на шиї. Він не зводив із мене уважного, майже свердлячого погляду — такого, яким військовий оцінює нового рекрута перед боєм.

Я підійшла й зупинилася за кілька кроків від столу, опустивши очі.

— Так, мій пане? Щось не так із документами?

— Ні, папери в порядку, — відповів він рівно. — Мене турбує інше. Ви працюєте в моєму домі вже майже тиждень. Ви розумні, гострі на язик, володієте мовою краще, ніж деякі придворні дами, але при цьому... у вас немає нічого. Ані минулого, ані документів, ані родичів, ані навіть згадки про те, звідки ви взялися, окрім тієї жахливої історії з яблуком на ринку.

Він подався трохи вперед, спираючись ліктями на стіл.

— Тож розкажіть мені, Анно. Хто ваші батьки? З якого ви краю? Хто навчив вас так триматися й так говорити? Хто ваша родина?

Я розкрила рот, щоб видати заготовлену легенду, якусь правдоподібну брехню про спалене село, бідних родичів чи далекі провінції, але... слова застрягли в горлі.

Я хотіла згадати батька. Маму. Дім, у якому жила до того, як опинилася в цій клятій брудній калюжі на вулиці Сен-Дені. Своє справжнє ім’я до того, як система вивела на екран «Анна ***».

У голові була абсолютна, болісна порожнеча.

Ніби хтось узяв велику білу гумку й пройшовся по всіх спогадах, що тримали мене в реальному світі. Я пам’ятала, що таке інтернет, як працюють нейромережі, які ігри я проходила на комп’ютері, які мови вчила і що таке смартфони. Я знала технічні терміни, правила програмування та сюжети книг. Але стосовно себе — свого дитинства, друзів, вулиць рідного міста, родини, квартири чи хоча б того, як я сюди потрапила, — не було нічого.

Моє життя ніби почалося в ту саму секунду, коли синій екран висвітлив рядок: «Локація: Париж. Рік: 1665».

Жах підступив до горла липкою, задушливою хвилею. Серце в грудях шалено закалатало, а у вухах зашуміло. Я намагалася вхопитися хоч за якусь думку про своє минуле, але пальці пам’яті ковзали по гладкій стіні абсолютної порожнечі.

Д’Артаньян чекав. Його погляд ставав усе більш настороженим і холодним.

І тоді мій голос — тонкий, здавлений і абсолютно неприродний — сам вирвався з уст, автоматично відповідаючи на його запитання:

— Я... я нічого не пам’ятаю, мій пане.

Капітан звів брови.

— Тобто — нічого?

— Зовсім нічого, — прошепотіла я, відчуваючи, як холод пробирає до кісток. — Я не знаю, хто мої батьки. Я не пам’ятаю свого дому. У мене немає минулого... Мені здається, я народилася тільки тоді, коли прокинулася на тій брудній вулиці.

Тиша в кабінеті стала важкою й гнітючою. Д’Артаньян довго дивився на мене, намагаючись знайти брехню в моєму блідому, перекошеному від жаху обличчі, але знайшов лише чисту, непідробну паніку.

Він повільно відкинувся назад у кріслі й сказав уже набагато м’якше, хоч і суворо:

— Досить на сьогодні. Ви бліднете, мадмуазель Анна. Йдіть до своєї кімнати. Завтра відпочинете від роботи. Це остаточний наказ.

Я не пам’ятала, як вийшла з кабінету. Не пам’ятала, як долетіла до верхнього поверху, як відчинила двері своєї мансарди й зачинилася на важкий дерев’яний засув.

Коли спина торкнулася холодної дощової шибки вікна, мене прорвало.

Істерика накотила раптово й нищівно. З очей бризнули сльози, обличчя спотворилося, а з грудей вирвалося приглушене, болісне ридання. Я сповзла по стіні на підлогу, обхопила руками голову й почала задихатися.

— Ні, ні, ні... — шепотіла я в порожнечу темної кімнати, переходячи на рідну українську мову, судомно чіпляючись за неї як за останній доказ того, хто я є. — Я ж пам’ятаю! Я знаю, як звучить нормальна мова! Я знаю свої пісні, свої думки! Чому я не пам’ятаю маму?! Чому я не пам’ятаю, де я жила?!

Я шалено розмахувала руками в темряві, намагаючись наосліп знайти в повітрі невидимі межі інтерфейсу.

— Система! — закричала я у стелю мансарди, зриваючи голос, переходячи на крик, благання і прокльони водночас. — Виходь! Виходь, скотиняка! Поверни мені пам’ять! Що ти зі мною зробила?! Ти вичистила мене? Ти переписала моє життя?! Зіграй зі мною в квест, дай мені завдання, зроби що завгодно, але скажи, хто я така?!

Я лупила кулаками по підлозі, захлинаючись сльозами й криком, але навколо була лише мертва, байдужа тиша старого дерева й нічного дощу.

Система не відповідала.

Вона мовчала. Вона покинула мене тут, у чужому столітті, без минулого, без імені, залишивши лише порожню оболонку на ім’я Анна, яка навіть не знала, чи існувала вона взагалі до того, як уперше завантажився цей клятий екран.