Le Roi Soleil

Я вилетіла з дверей трактиру на ранкову брудну вулицю, тримаючи в руках важке відро, і злостиво тицьнула пальцем у повітря перед собою, де блимав той клятий таймер.

— Ну поговоріть мені ще! — прошипіла я в порожнечу, звертаючись до невидимих розробників. — За двадцять чотири години завоювати довіру короля чи його наближених?! Ви серйозно взагалі? Яка мені до біса довіра Людовика чи його графів, коли я виглядаю так, ніби щойно випала з телевізора після програми про виживання в дикій природі, а найближча моя перспектива — отримати в лоб тухлим яйцем від міського стражника?!

Я обурено плюнула на бруківку й почала виписувати руками в повітрі, наче намагалася виправити якийсь баг у самій собі.

— Нехай ваші розробники почнуть із чогось реалістичного! Ну, знаєте, для розігріву. Організуйте мені для початку хоча б квест із прибирання на дачці якогось дрібного місцевого барона чи зубожілого шляхтича! Щоб я хоч звикла до їхніх замашок, перш ніж мене повісять за спробу заговорити з Королем-Сонце без реверансу!

Я різко зупинилася посеред дороги, згадавши про рибу та немиту білизну, і важко видихнула, закотивши очі:

— Рівень складності — п'ять зірок із п'яти, блін... Ідіть ви в баню з такими квестами.

Я попленталася до центрального ринку, де ранковий Париж уже кишів людьми, шумом і різнобарвним хаосом. Навіть на околицях ринкова площа втискалася у вузькі вулиці щільними рядами дерев'яних лотків. Тут тхнуло свіжою випічкою, гнилими овочами, мокрою собачою шерстю і дешевими парфумами купців. Торговці горланили на весь голос, розхвалюючи свій товар, покупці товкли один одного ліктями, а в повітрі літав густий пил від сотень ніг, що топталися по бруду.

Я намагалася протиснутися крізь натовп до рибного ряду, стискаючи в руках порожнє відро, коли раптом мій погляд зачепився за лоток із рум'яними, апетитними яблуками. Мій шлунок видав такий голодний і гучний звук, що жінка-торговка в строкатій хустці за сусіднім прилавком навіть скоса глянула на мене.

Я на секунду затрималася біля яблук, мріючи хоча б поглядом торкнутися їжі, яка не складалася з учорашніх залишків чи чорного хліба. У цей же момент поряд із лотком промчав якийсь кишеньковий злодій або розбишакуватий хлопчисько, різко зачепивши плечем важкий кошик. Декілька яблук викотилися просто мені під ноги.

Інстинкт спрацював швидше за розум: я машинально нахилилася, підняла одне рум'яне яблуко з бруківки і вже хотіла покласти його назад на прилавок, як мені на плече лягла важка, мозоляста рука міського стражника в пошарпаній кірасі.

— Ану стій, злодійко! — прогримів над вухом грубий голос.

Я здригнулася, ледь не вронивши відро. Торговка яблуками миттєво заволала на всю площу, тицяючи на мене пальцем:

— Караул! Грабують серед білого дня! Ця обідранка зголодніла і тягне мій товар! Вона вкрала яблуко! Тягніть її до стовпа!

Навколо нас миттєво утворився натовп цікавих зевак. Стражник мертвою хваткою вчепився в моє зап'ястя, а перед очима знову виринув блимаючий інтерфейс системи:

УВАГА!

Новий квест: «Суд вулиці»

Завдання: Доведіть свою невинуватість або розплатіться за «злочин».

Штраф: Втрата репутації, побиття або конфіскація майна.

Я глянула на стражника з таким виразом обличчя, що він на секунду відсахнувся, і роздратовано випалила:

— Серйозно?! За одне впале яблуко, яке я просто підняла з бруду?! Та я навіть не збиралася його їсти, у мене совість чистіша, ніж ваші обладунки з минулого століття! Та зачекайте ви, у вас із зором чи логікою проблеми?! — я намагалася вирвати руку з кремезної хватки стражника, гарячково розмахуючи другим відром. — Я його не крала! Воно само викотилося з кошика, я просто підняла його з бруківки, щоб повернути на місце! Хто в здоровому глузді крастиме одне-єдине яблуко, коли навколо гори іншої їжі?! Ви що, слідства взагалі не ведете? Де презумпція невинності, де адвокат?!

Але натовп уже гудів, вимагаючи видовищ, а розлючена торговка продовжувала верещати, розмахуючи руками і закликаючи всіх святих на мою голову. Стражник із крижаним обличчям не слухав жодного мого слова. Для нього дівчина в обідранцях із нульовим соціальним рангом за замовчуванням була злодійкою, яка не заслуговувала на виправдання.

— Менша балаканина — менше болю, голодранко, — буденно кинув він, грубо штовхнувши мене вперед.

Мене скрутили за лікті й потягли крізь натовп до дерев'яного позорного стовпа, що стояв просто посередині брудної торговельної площі. Я відчайдушно намагалася впиратися ногами в бруківку, але мої сили й близько не зрівнялися з міцною хваткою міської варти.

Кілька грубих рухів — і мене притиснули грудьми до холодного, шорсткого дерева. Стражник закинув мої руки за стовп і міцно зв'язав їх товстим, грубим мотузком, який упився в зап'ястя.

— Ей! Ви що робите?! — серце в грудях шалено заколотилося, а в горлі пересохло від липкого страху. — Я ж сказала, це непорозуміння! Ви не маєте права! Це просто, блін, дурна гра! Чуєте, вимикайте цю штукенцію, я виходжу!

Ніхто не зважав на мої крики. Стражник із виразом повної байдужості на обличчі різким рухом схопив комір моєї дешевої сірої сукні на спині й увімкнув усю свою силу. З неприємним, тріщащим звуком тканина надірвалася, оголюючи мою спину перед холодним осіннім вітром і сотнями цікавих очей натовпу.

У ту ж секунду повітря розсік свист важкого шкіряного ременя.

Удар обрушився на спину з такою дикою, нищівною силою, що в мене перехопило дихання. Легені ніби спалахнули вогнем, а в очах усе різко потемніло від нестерпного, пекельного болю, який пронизав усе тіло до самих кінчиків пальців.

— А-а-а! — дикий крик вирвався з моїх грудей, але його одразу заглушив гул натовпу.

Свист. Другий удар.

Біль розірвав шкіру на спині, перетворившись на розпечений метал, що в'ївся в тіло. Очі застелилися слізьми, у вухах зашуміло, а в голові не залишилося жодної думки — лише суцільний, тваринний жах і пекельні муки, від яких хотілося зникнути, розчинитися в повітрі.

Перед очима за мить спалахнув яскравий екран системи, але тепер він не здавався кумедним інтерфейсом мобільної гри:

УВАГА!

КВЕСТ ПРОВАЛЕНО.

Отримана критична шкода здоров'ю.

Рівень здоров'я:

12%...

8%...

Я судомно хапала ротом повітря, відчуваючи, як солона волога змішується з холодним потом на обличчі, а спина горить вогнем. Погляд упав на криваві плями на дереві перед собою.

У цей момент усередині щось остаточно обірвалося. Нестерпний, фізичний біль пробив наскрізь будь-які ілюзії, розбиваючи вщент комфортну думку про те, що це просто черговий розіграш, гра на телефоні чи баг у додатку.

Це не була гра. Це була реальність. Холодна, жорстока, середньовічна реальність, де моє життя нічого не важило, де мене могли забити до смерті за одне випадкове яблуко, і ніхто — абсолютно ніхто — не прийде мене рятувати.

— Це... по-справжньому... — прохрипіла я розбитими в кров губами, ледь стримуючи ридання, поки сльози безперервно котилися по щоках.