Le Roi Soleil

Люсьєн підійшов до вікна, заклавши руки за спину, а потім різко обернувся й подивився мені просто в очі з таким холодним і водночас кришталево чітким розрахунком, що в мене перехопило подих.

— Ви повинні вийти за мене заміж, Анно, — промовив він абсолютно буденним тоном, ніби пропонував обговорити погоду.

У кабінеті на кілька секунд запала абсолютна тиша. Я дивилася на Люсьєна, намагаючись знайти хоч якийсь натяк на іронію в його світло-сірих очах, але обличчя залишалося крижано-спокійним і гранично серйозним.

— Ви... жартуєте, докторе? — вимовила я, відчуваючи, як у грудях повільно наростає подив. — Шлюб? Ви пропонуєте мені вийти за вас заміж?

— Я ніколи не жартую в питаннях, які стосуються виживання та логіки, Анно, — відповів він рівним, але рішучим голосом, роблячи крок ближче до столу. — Зважте самі. Ви — загадкова жінка без роду, з чистим аркушем замість минулого, яку капітан де Бац залишив у своєму особняку як утриманку. Будь-який ваш самостійний крок у вищому світі чи спробу наблизитися до венеційського посла можуть витлумачити як розпусту або шпигунство.

Люсьєн поклав руки на край столу, дивлячись на мене з холодною, прагматичною розважливістю.

— А тепер подивіться на це з іншого боку. Я — королівський лікар, людина з бездоганною репутацією, власним ім'ям і становищем при дворі. Якщо ми укладемо законний шлюб, ви перестанете бути «жінкою на утриманні». Ви отримаєте законне ім'я, становище заміжньої жінки, значно сильніший захист від чужих зазіхань і, найголовніше, цілком природний доступ до салонів, прийомів та домів, де з'являються такі люди, як посол Сагредо.

Я мало не втратила дар мови від зухвалості цього плану.

— Почекайте, а як же Шарль? — вигукнула я, вхопившись за голову. — Він воює на півдні за корону! Що він скаже, коли повернеться й дізнається, що його кохана жінка раптом стала законною дружиною королівського лікаря?

— Шарль — мій друг, і він довірив мені опіку над вами, — спокійно відповів Люсьєн. — Саме тому я чудово розумію, що після повернення він, найімовірніше, захоче спочатку вбити мене, а вже потім вислухати пояснення.

Я витріщилася на нього.

— І вас це не зупиняє?

— Його гнів — проблема майбутнього. Ваша безпека — проблема теперішнього.

Звісно. Навіть власну можливу дуель із розлюченим мушкетером ця людина примудрялася класифікувати як пункт, який можна відкласти на потім.

— Цей шлюб буде не справою пристрасті, а союзом розуму, — продовжив Люсьєн. — Формальністю, яка зв'яже нас юридично так, щоб дати вам свободу маневру в цій проклятій грі. Ви отримаєте статус і захист, я — відповіді на свої запитання та можливість вивчати феномен, який перевернув мій світ.

Я дивилася на нього й розуміла: це було абсолютне безумство. Але в цьому божевіллі ховався настільки точний і прагматичний розрахунок, що відкинути його лише тому, що сама думка про шлюб із Люсьєном звучала абсурдно, я вже не могла.

— А якщо це зробить мене ще залежнішою від вас? — запитала я після короткої паузи. — Зараз я хоча б формально належу сама собі. Після шлюбу світ автоматично вирішить, що ви маєте право розпоряджатися моїм життям.

— Світ — можливо, — спокійно відповів він. — Я — ні.

— І якщо Шарль повернеться?

— Ми скажемо йому правду.

— І якщо він викличе вас на дуель?

— Спробую пояснити йому ситуацію до того, як він прострелить мені груди.

Я не втрималася й нервово хмикнула.

Люсьєн залишався абсолютно серйозним.

Я певний час мовчки дивилася на нього, намагаючись перетравити цю божевільну, але технічно майже бездоганну ідею. Він не зводив із мене погляду, терпляче чекаючи, поки шок поступиться місцем тверезій логіці.

— Добре, — нарешті промовила я, піднявши руку й зупиняючи його подальші пояснення. — Якщо ми розглядаємо цей... союз як стратегічний крок, то жодних ілюзій бути не повинно. Нам потрібні чіткі правила. Контракт, якщо хочеш.

Люсьєн злегка підняв брови, а на його тонких губах ледь помітно ворухнулася тінь іронічної усмішки.

— Слухаю вас, мадмуазель Анна. Укладання угод — це саме те, що найкраще вдається людям, коли вони намагаються перехитрити обставини.

Я загнула перший палець:

— По-перше, Шарль залишається в моєму житті. Коли він повернеться з війни, він має знати, що це фіктивний союз заради безпеки, і я не збираюся розривати з ним стосунки чи викреслювати його зі свого серця.

Другий палець.

— По-друге, жодних подружніх обов'язків. Цей шлюб існує перед церквою, законом і паризьким світом. Ми залишаємося партнерами й дослідниками, а не чоловіком і дружиною в традиційному сенсі.

Третій.

— По-третє, повний нейтралітет у приватних справах. Я не лізу у ваше особисте життя, ваші таємниці чи медичні справи, а ви — у мої контакти з венеційським послом чи іншими елементами «меню», окрім того рівня безпеки, який ми обговорюватимемо спільно.

І четвертий.

— По-четверте, взаємний захист. Якщо виникне загроза з боку кардинальського оточення, королівської варти чи ревнивих аристократів, ми прикриваємо одне одного до кінця й діємо як єдиний фронт.

Люсьєн уважно вислухав кожну умову, не перериваючи мене ані словом. Коли я закінчила, він повільно кивнув, підійшов до столу й узяв срібне перо.

— Прийнято, — його голос пролунав чітко й остаточно. — Усі чотири пункти розумні та прагматичні. Я не претендую на місце капітана де Бац у вашому серці, не збираюся вимагати від вас подружніх обов'язків і беру на себе ваш захист перед паризьким вищим світом.

Він простягнув мені руку через стіл, і в його погляді вперше за весь час промайнуло щось схоже на щиру повагу.

— Тоді вважайте, що умови узгоджено. Завтра я почну готувати все необхідне. Паризький світ дуже скоро дізнається про нову мадам де Монфор.

Весілля виявилося саме таким, яким і мало бути весілля двох людей, котрі одружувалися не через кохання, а через необхідність.

Коротким. Тихим. Майже діловим.

Люсьєн організував усе настільки швидко й непомітно, наскільки дозволяли його зв'язки. Невелика парафіяльна каплиця, холодний камінь під ногами, кілька мерехтливих свічок, священник і двоє свідків, присутність яких була необхідна для того, щоб ніхто згодом не зміг поставити під сумнів законність нашого союзу.

Жодної білої сукні, гостей, квітів чи святкової музики.

Лише слова обітниці, які для нас обох означали зовсім не те, що мали б означати.

Я стояла поруч із Люсьєном у простій, але дорогій темній сукні й слухала латинські слова священника, намагаючись не думати про те, наскільки божевільною стала моя реальність.

Ще кілька місяців тому я прокинулася на брудній паризькій вулиці без грошей, імені та найменшого розуміння, як повернутися додому.

Тепер я стояла перед вівтарем поруч із королівським лікарем і добровільно погоджувалася стати його дружиною, щоб отримати можливість безпечніше виконувати квести якоїсь божевільної системи.

Якби хтось розповів мені цей сюжет у моєму світі, я б попросила розробників звільнити сценариста.

Люсьєн тримався стримано й бездоганно. Навіть коли настав момент підтвердити згоду, його голос прозвучав так, ніби він не одружувався, а затверджував особливо складний медичний протокол.

Після завершення обряду священник зробив відповідний запис у парафіяльній книзі.

І все.

Мадмуазель Анна, жінка без минулого, перестала існувати для паризького світу.

Натомість з'явилася мадам де Монфор.

Ми повернулися до особняка вже як законне подружжя. Люсьєн поводився так само спокійно, ніби за останню добу в нашому житті взагалі нічого не змінилося. Зняв рукавички, поклав документи на стіл і майже одразу пішов до суміжної кімнати, щоб поговорити зі слугою.

Я залишилася сама.

І саме тоді сталося те, чого я чомусь зовсім не передбачила.

Повітря в кабінеті різко заіскрилося.

Знайоме холоднувате світло-золотисте сяйво розрізало простір просто перед моїми очима, змусивши серце пропустити удар. Інтерфейс, який довгі місяці тримав мене на гачку під чужим, напівстертым ім'ям, почав хаотично мерехтіти, оновлюючи коди й рядки системного опису.

АННА ***

Оновлення особистості…

Зміна статусу: утриманка → законна дружина

Верифікація імені…

АННЕТ ДЕ МОНФОР

У мене по спині пробіг холод.

Система прийняла нове ім'я.

Вона проковтнула наш шлюб із Люсьєном, перетворивши церковну обітницю й запис у парафіяльній книзі на офіційний рядок у власній базі даних.

Ми думали, що знайшли шпарину в її правилах.

Що створили для мене нову роль самостійно — не тому, що цього вимагав квест, не тому, що система поставила переді мною черговий таймер, а тому, що ми самі вирішили зіграти проти неї.

Але вона не опиралася.

Не карала.

Навіть не намагалася нас зупинити.

Вона просто прийняла наш хід.

І чомусь саме це налякало мене найбільше.

Я дивилася на ім'я АННЕТ ДЕ МОНФОР, яке холодно світилося перед очима, і вперше подумала про річ, значно страшнішу за будь-який штраф чи примусовий квест.

Можливо, ми зовсім не перехитрили Систему.

Можливо, вона від самого початку була готова до того, що ми це зробимо.