Le Roi Soleil

Наступний день не приніс полегшення. Він узагалі нічого не приніс — лише сіре, розмите світло за брудною шибкою мансарди та тягучий, ватний туман у голові.

Я лежала на застеленому ліжку, згорнувшись калачиком під грубою вовняною ковдрою, і дивилася в одну точку на стіні. Тіло здавалося важким, чужим, налитим свинцем. Усередині не залишилося ні сліз, ні люті, ні бажання кричати на стіни. Настала повна, випалена до білої золи апатія.

Учорашня істерика забрала останні крихти енергії, оголивши страшну, нестерпну правду: у мене не було минулого. Я була чужорідним файлом, кинутим у стару системну папку XVII століття. Мої спогади про університет, старі фільми, каву в улюбленій кав’ярні, батьківський дім і сучасні технології здавалися тепер не моїм життям, а якимось набором чужих текстових файлів, які чомусь застрягли в оперативній пам’яті. А от за межами цих абстрактних знань — там, де мало б бути дитинство, перші друзі, шрами від дитячих падінь на велосипеді, обличчя мами, — зияла чорна, бездонна діра.

Мадам Рено приходила двічі. Вона мовчки ставила на невеликий столик біля дверей миску з гарячою юшкою та скибкою хліба, щось стурбовано бурмотіла собі під ніс, намагалася ширше прикрити вікно, а потім так само мовчки виходила. Я навіть не повертала голови. Її турбота здавалася чимось далеким, несправжнім, декораціями до вистави, у якій я більше не хотіла грати.

Час втратив будь-яке значення. Годинники не цокали — вони тяглися липкою смолою. Я просто чекала, коли ця симуляція остаточно зависне або коли моє виснажене тіло вирішить вимкнутися назавжди.

Ближче до вечора наступного дня двері мансарди відчинилися знову.

Я почула важкі, упевнені кроки на дерев’яних сходах. На порозі з’явився д’Артаньян. Він був без плаща, у темному камзолі, з розстебнутим коміром сорочки — вигляд мав втомлений, ніби весь день провів на ногах у гарнізоні чи під дощем. У його темних очах читалася глибока тривога, яку він намагався приховати під маскою звичної військової суворості.

Капітан мовчки пройшов у кімнату, окинув поглядом недоторкану вчорашню вечерю на столі, потім зупинився біля мого ліжка.

— Мадам Рено каже, що ви не встаєте вже другу добу, — почав він тихо, сідаючи на край стільця, який присунув до ліжка. Голос його звучав м’яко, без звичного командного металу. — Перестали їсти. Майже не розмовляєте. Сказала, виглядаєте так, ніби вирішили померти від власної туги.

Я не ворухнулася. Мій погляд був прикутий до складки ковдри.

— Слухайте, Анно, — продовжив він, злегка нахилившись уперед, намагаючись зловити мій погляд. — Я не знаю, що саме сталося вчора ввечері в тому кабінеті. Які демони минулого раптово вилізли назовні, коли я запитав про ваших рідних. Але... усе можна виправити. Якщо у вас немає родини в Парижі чи в нашому королівстві — це не означає, що ви самотні назавжди. Я говорив із людьми. Я розішлю запити до інших провінцій, до регіонів, звідки могли приходити біженці чи мандрівники. Ми знайдемо слід. Ми спробуємо розплутати цей клубок, хто б його не зв’язав. Ви чуєте мене?

Тиша у відповідь була настільки густою, що можна було почути, як за вікном осіннє листя з шурхотом чіпляється за черепицю.

Я не реагувала. Мені було байдуже до його обіцянок, до пошуків, до королівства, до всього цього клятого Парижа. Усе це втратило сенс.

Д’Артаньян замовк. Він відкинувся на спинку стільця, важко зітхнувши. У його поставі відчувалося безсилля, яке рідко можна було побачити в настільки сильної й вольової людини. Минуло кілька довгих хвилин, перш ніж він заговорив знову — тепер уже ніби сам до себе, розглядаючи власні руки в шкіряних рукавичках, які щойно стягнув.

— Знаєте... — його голос став зовсім тихим, майже інтимним. — Я й сам часом не розумію, що зі мною коїться. Я бачив тисячі бідних дівчат на вулицях Парижа. Бачив сиріт, жебрачок, служниць, які тікали від голоду до столичних таверн. Я проходив повз них сотні разів, навіть не повертаючи голови — війна й служба короні вчать не витрачати серце на тих, кого не можеш врятувати. Але з вами... чорт забирай, Анно, я навіть перед собою не можу пояснити, чому мені так важливо витягнути вас із цієї ями. Чому я привів вас до свого дому, чому дозволив спати під моїм дахом, чому зараз сиджу тут і випрошую у вас хоча б слово, хоча за всіма законами мушкетера мав би давно забути про випадкову міську служницю. Це... дратує. І лякає водночас.

Він знову зазирнув мені в обличчя, намагаючись знайти хоч якусь іскру життя в моїх скляних очах. Але я продовжувала мовчати, занурена у свою пастку.

Посидівши ще кілька хвилин у гнітючій тиші, д’Артаньян гірко й безрадісно усміхнувся власним думкам, підвівся зі стільця, різко накинув камзол і мовчки вийшов із кімнати, зачинивши за собою двері.

Наступного вечора повторилося майже те саме, але в інших декораціях.

Двері знову відчинилися, і на порозі з’явився капітан. У руках він тримав невелику тарілку з гарячим курячим бульйоном і шматком м’якого білого хліба — явно принесеними з найкращих таверн або приготованими за його особистим наказом.

— Навіть солдати перед штурмом їдять, мадмуазель, — сказав він, ставлячи тарілку на тумбочку.

Він спробував підняти мене, підкласти під спину подушки, вмовити взяти ложку. Але моє тіло залишалося млявим і важким, як мішок із піском. Я не чинила спротиву — я просто не хотіла нічого робити. Ложка в його руках кілька разів завмирала біля моїх губ, але я навіть не розплющила очей до кінця. Зрозумівши безрезультатність своїх спроб, д’Артаньян знову залишив їжу недоторканою, а сам просидів біля мого ліжка в тиші майже годину, просто дивлячись на те, як я дихаю.

А от на третій день під вечір мадам Рено вирішила взятися за мене серйозніше.

Сувора економка зайшла до мансарди з великим тазом теплої води, м’яким рушником і чистою сухою сорочкою. Вона енергійно, без зайвих церемоній, але напрочуд обережно змінила мені білизну, обтерла обличчя та руки вологим рушником, розчесала збите волосся.

Поки вона працювала, її вольовий, зморшкуватий рот не закривався ні на секунду.

— Ну що ж це за напасть така, дитино моя? — буркотіла вона, викручуючи ганчірку. — Молоденька, гарна, розумна... Господар увесь день місця собі не знаходить у гарнізоні, роботу кидає, просить мене щогодини бігати сюди й перевіряти, чи не ожили ви. Знаєте, я служила у пана де Бац багато років. Бачила різних людей. Бачила марнославних красунь із вищого світу, які кружляли навколо нього у Версалі чи біля Лувру, вимагаючи дорогих подарунків. Але я ніколи, чуєте, ніколи не бачила, щоб пан капітан так дивився на жінку, як дивиться на вас. Він же за вас усю міську варту порве на шматки, якщо знайде того стражника з площі!

Вона м’яко поклала мене на подушку, поправила ковдру й пильно зазирнула в мої порожні очі.

— Цінуйте це, Анно. У цьому жорстокому світі чоловіки на кшталт нашого господаря не роздають серця просто так. Він цінує вас. І я... я теж почала цінувати вашу гостру язикату вдачу. Тож беріть себе в руки. Досить ховатися від життя під ковдрою. Мертвим тут не платять платню, а живим ще доведеться побачити багато цікавого.

Мадам Рено забрала свій таз і вийшла, залишивши двері прочиненими. Слова старої економки пролунали в голові десь на задвірках свідомості, але не викликали жодної емоції. Порожнеча всередині залишалася непохитною.

Але наступного вечора все змінилося.

Я знову лежала в напівтемряві мансарди, дивлячись на те, як тіні від вікна лягають на стелю. Кроки на сходах пролунали різко й занадто близько.

Д’Артаньян зайшов у кімнату швидко, без стуку. На його обличчі не було ні сумнівів, ні колишньої м’якості — лише рішучість людини, яка втомилася вести безплідні розмови й вирішила діяти радикально. У його погляді читалося щось хиже, гаряче й зосереджене.

Він мовчки підійшов до ліжка. Я повільно повернула до нього голову, не розуміючи, що він збирається робити.

— Досить, — сказав він низьким, рішучим голосом, у якому дзвеніла сталь. — Я три дні грав у шляхетність. Чекав, поки ви оговтаєтеся, благав, розмовляв зі стінами, слухав поради Рено. Але я бачу, що словами вас звідси не витягнути. Ви повільно гниєте під цією ковдрою, Анно.

— Що... — почала було я хрипким, невикористаним за кілька днів голосом, але договорити не встигла.

Д’Артаньян не став слухати. Він різким, сильним рухом відкинув важку вовняну ковдру вбік, звільнивши простір, і перед тим, як я встигла отямитися чи відсахнутися, рішуче ліг до мене в ліжко. Його міцне, гаряче від ходьби й хвилювання тіло притиснулося до мого холодного, виснаженого, застряглого в апатії тіла, повністю позбавляючи мене можливості втекти.

Одна його рука впевнено й міцно обхопила мене за талію, притискаючи ближче до своїх грудей, а друга пальцями обережно, але невідступно торкнулася підборіддя, змушуючи підняти обличчя й дивитися прямо в його темні, палаючі вогнем очі.

— Мадмуазель... — його губи були занадто близько, гаряче дихання торкалося моєї шкіри, а в голосі звучав зухвалий, майже відчайдушний виклик. — Вибачте мені за зухвалість. Але вас треба трошки розворушити.

Перш ніж мій затьмарений мозок встиг сформулювати хоч якийсь протест чи здивування, д’Артаньян нахилився й накрив мої губи своїми.

Це не був ніжний, кінематографічний поцілунок. У ньому відчувалося все накопичене за ці дні напруження, тривога, лють проти моєї апатії та гаряча чоловіча пристрасть людини, яка звикла завойовувати все у цьому житті боєм. Його губи були наполегливими, гарячими, владними. Вони буквально виривали мене з того занімілого мороку, у якому я ховалася останні кілька діб, змушуючи кров швидше побігти по венах, а легені — судомно вдихнути повітря.

І в ту ж саму секунду, коли весь мій світ знову звівся до цього дикого, ошаленілого зіткнення, простір перед моїми очима різко заіскрився.

Повітря затріщало від звичного, але давно забутого електричного розряду. Знайоме ситцево-блакитне вікно системи вирвалося з темряви й агресивно розгорнулося просто перед очима, перекриваючи обличчя капітана яскравими неоновими рядками:

УВАГА! НОВИЙ СИСТЕМНИЙ КВЕСТ

Назва: «Коханка капітана»

Завдання: Відповісти на поцілунок капітана.

Рівень складності: ★★★★★

Нагорода: Невідомо

Штраф за провал: Повне відключення інтерфейсу або примусовий скид сюжетної гілки в нульову локацію.

Мерехтливі сині цифри таймера почали стрімко відраховувати секунди в кутку екрана, а моє паралізоване апатією серце шалено закалатало в грудях, повертаючи мене у жорстоку, реальну гру, де я знову не мала права просто здатися.