Le Roi Soleil

Коли черговий удар ременя розітнув повітря, я вже майже нічого не відчувала — лише глухий, розпечений спалах у спині й липкий присмак крові на губах. Стражник ледь помітно кивнув сам собі, різко потягнув за мотузки, звільняючи мої натерті зап’ястя, і грубо штовхнув мене вперед, у брудне марево площі.

— Стовбичитимеш тут мені ще! — прогримів він. — Провалюй звідси, і щоб я твоєї пики біля ринкових лотків більше не бачив. Наступного разу так легко не відбудешся.

Натовп навколо байдуже загудів і почав розходитися, повертаючись до своїх звичних справ, наче нічого не сталося. Для них це було просто чергове міське видовище, розвага на п’ять хвилин.

Я стояла посеред бруківки, зігнувшись у три погибелі й намагаючись зробити хоча б один нормальний вдих. Кожен міліметр спини палав так, ніби під зірваною сукнею засіло розпечене вугілля. Одяг просочився кров’ю і неприємно липнув до тіла, а кожен рух віддавався диким, паралізуючим болем у хребті. У голові гуло, перед очима все пливло сірими плямами. Я ледве переставляла ноги, тримаючись за стіни будинків, і машинально виконувала наказ, який чомусь застряг у затуманеному мозку: купити рибу.

Залишки якихось мідяків пішли на дрібну смердючу рибину, яку мені просто кинули в обгортковий папір. Я притисла її до грудей і поплелася назад до околиці, де на мене чекав «рідний» трактир.

Коли я переступила поріг, у ніс ударило смердюче тепле повітря. Хазяйка трактиру стояла біля стійки, рахуючи монети, і навіть не підняла голови, коли я забрела до зали, ледве тримаючись на ногах. Я мовчки поклала рибину на край столу.

Жінка нарешті зиркнула на мене, зупинила погляд на моєму блідому, мокрому від сліз і поту обличчі, але в її очах не було й натяку на співчуття — лише холодне роздратування.

— Принесла? Добре, — буркнула вона, навіть не запитавши, чому я ледь стою на ногах і чому від мого балахона тхне чимось гострим і металевим. — А тепер марш до мийні, біля входу гори посуду після вчорашнього стоять. Ти сюди прийшла не жаліти себе, Анно. Не будеш працювати — не будеш їсти й спати під моїми сходами. Завтра ж вижену на вулицю, і гній збиратимеш під парканами. Зрозуміла?

Я не відповіла. Просто дивилася на неї скляним, порожнім поглядом, відчуваючи, як усередині остаточно гасне будь-яка надія. Мені перехоплювало дихання від болю. Навіть найпростіша думка про те, щоб знову торкнутися гарячої води чи підняти важке відро, викликала фізичну нудоту.

Розвернувшись, я на негнучких, ватяних ногах поплелася до темного кутка під сходами, де була моя убога комора.

Там, у цілковитій темряві, я опустилася на солому й почала, стримуючи крик і зціпивши зуби до хрусту, стягувати із себе порвану, липку від крові сукню. Кожен дотик до пошкодженої шкіри на спині віддавався таким нестерпним болем, що з очей знову бризнули сльози, обпалюючи щоки. Я сиділа на соломі, обхопивши руками плечі, і тихо, беззвучно вила від безсилля, самотності та жаху перед завтрашнім днем.

Раптом у темряві комори спалахнуло м’яке блідо-блакитне світло. Перед очима виринув знайомий інтерфейс, але тепер у ньому не було ані зухвалих квестів, ані балів, ані знущальних таймерів.

Мда...

Щось тобі не ок...

Я здивовано й злобно глянула на екран, витираючи зап'ястком сльози.

Чисто від системи:

знезараження ран...

щоб не вмерла ненароком...

У ту ж секунду по спині розлилося дивне прохолодне поколювання. Пекельний вогонь під шкірою почав швидко вщухати, біль стиснувся до тупого ниття, а кровотеча припинилася. Система зробила свою справу — холодно, без емоцій, наче технік, який лагодить стару деталь перед тим, як знову кинути її в топку.

За секунду синій екран здригнувся й повністю зник у темряві.

У коморі знову запала глуха, липка тиша. Я залишилася сама на соломі з чітким усвідомленням того, що жодної кнопки виходу звідси немає.

Коли вечір накрив брудні вулиці Парижа, мені довелося натягнути на себе зітлілий балахон і знову вийти до задимленої, галасливої зали трактиру. Спина під грубою тканиною ще нила тупим, болісним відголоском сьогоднішнього ранкового жахіття, але хазяйка не збиралася робити мені жодних поблажок.

У залі стояли незвичний гул і стовп диму. За довгим дубовим столом у кутку зібралася галаслива компанія мушкетерів у пошарпаних плащах із вишитими хрестами. Вони голосно сміялися, цокалися кухлями з дешевим вином і пили за здоров’я одного зі своїх товаришів, який нещодавно одружився. З уривків їхніх розмов, що долинали крізь галас, я швидко зрозуміла суть: молодий мушкетер узяв шлюб, але через порожню кишеню та хронічні борги не міг дозволити собі нічого кращого за цю смердючу околичну таверну, тож тепер приймав вітання тут, серед бочок і прокислого пива.

Намагаючись не привертати зайвої уваги й не робити різких рухів, щоб не спровокувати новий спалах болю в спині, я взяла важку дерев’яну тацю і попрямувала до їхнього столу, аби забрати порожні кухлі.

Щойно я підійшла ближче й простягнула руки, повітря перед моїми очима різко здригнулося. Блідо-блакитні лінії виринули з темряви й склалися в чітке, важке вікно системи, яке повністю закрило від мене обличчя мушкетерів:

Шарль де Бац де Кастельмор д'Артаньян

Маршрут: «Меч і честь»

Рівень складності: ★★★★☆

Рівень небезпеки: ★★★☆☆

Політичний вплив: 90/100

Харизма: 82/100

Довіра до гравця: 0/100

Я застигла на місці, наче мене прибили цвяхами до підлоги. Мої пальці так міцно вчепилися в край таці, що побіліли суглоби. Я тупо, широко розплющивши очі, дивилася крізь сяючі цифри на чоловіка, який сидів за столом. Це був він — капітан-лейтенант королівських мушкетерів: старший чоловік з обвітреним обличчям, уважним поглядом і сивиною на скронях.

Від цього несподіваного зіткнення з реальністю ігрового персонажа мій мозок просто відмовився працювати. Я не могла поворухнути ані рукою, ані ногою, застрягнувши в якомусь паралітичному ступорі.

Д’Артаньян припинив розмову з товаришами, повільно підняв голову й подивився просто на мене важким, серйозним поглядом, від якого здавалося, ніби він бачить наскрізь усі мої жалюгідні таємниці.

— Дівчино, — його низький, спокійний і абсолютно позбавлений зайвих емоцій голос розітнув тавернний галас. — Чи все у вас гаразд? Ви бліді, як полотно.

У ту ж секунду поверх системного досьє вискочило нове вікно з варіантами відповіді, які загорілися яскравими червоними літерами:

Варіант А. Так, все добре, мій пане.

Варіант Б. Так, мій пане, просто сьогодні... (заплакати)

Варіант В. Звісно що ні, в мене все болить.

Я стояла перед капітаном мушкетерів, широко розплющивши очі, і не могла вимовити ані звуку. Голос зник, а слова просто не хотіли злітати з губ.

До завершення квесту: 11:43:08.

Поточна довіра: 0/100.