Le Roi Soleil

Наступного ранку Шарль розбудив мене задовго до світанку. У його спальні вже пахло дорогою шкірою, збруєю та холодом ранкового двору. Він був повністю одягнений у похідний мундир королівського офіцера, а на ліжку лежав важкий плащ із червоним хрестом.

Час наближався.

За кілька днів на нього чекали південь, полки й війна з англійцями. А сьогодні — останні приготування в гарнізоні.

— Мені треба їхати, Анно, — сказав він, притиснувши мене до себе на прощання в напівтемряві спальні. Його поцілунок був коротким, але гарячим і твердим. — Сьогодні весь день проведу в гарнізоні. Треба закінчити з наказами, людьми й спорядженням. Але ввечері повернуся.

Я сильніше притиснулася до нього, хоча й сама не хотіла визнавати, наскільки важко стало від самої думки про його майбутній від’їзд.

— І ще дещо, — продовжив він. — Сьогодні ввечері до нас завітає гість. Мій давній товариш. Я розповів йому про твою біду — про те, що ти втратила пам’ять після того нападу на площі. Він лікар. Можливо, зуміє тобі допомогти.

Я на секунду завмерла в його обіймах.

— Лікар? Хто він?

— Люсьєн де Монфор, — відповів Шарль, накидаючи плащ на плечі. — Будь із ним лагідною. Він розумний, але... специфічний.

— Це звучить дуже заспокійливо.

Кутик його рота ледь помітно сіпнувся.

— Чекай нас увечері.

Коли важкі вхідні двері зачинилися, у будинку запала гнітюча тиша.

Весь день минув у тривожному очікуванні. Я ходила з кімнати в кімнату, намагаючись перетравити думку про те, що мій тихий прихисток знову опинився під загрозою. Я ж так щиро сподівалася, що, замкнувшись у цій золотій клітці й обравши гілку Шарля, назавжди зачинила двері для решти «любовних інтересів» із того проклятого меню.

Але ні.

Гра явно не збиралася відпускати свою героїню так просто.

Ближче до вечора у вітальні зажевріли свічки, а на столі з’явилася легка вечеря та пляшка доброго бордо.

Близько восьмої у двері постукали.

Я відчинила сама й побачила Шарля, який повернувся з гарнізону разом із гостем.

Доктор де Монфор був повною протилежністю різкому, військовому Шарлю. Високий, елегантний і худорлявий, він виглядав крихким, але тримався з неймовірною, майже аристократичною впевненістю. Його темно-каштанове, трохи хвилясте волосся було акуратно зібране стрічкою, а на блідому обличчі з тонкими рисами чітко виділялися легкі темні кола від хронічного недосипання.

Світло-сірі очі лікаря дивилися спокійно, допитливо й напрочуд зосереджено — так, ніби він уже за першу секунду огляду намагався розібрати мене на анатомічні складові.

— Мадмуазель Анна, радий знайомству, — його голос виявився приємним, низьким, але вкрай педантичним і позбавленим зайвої награної чемності.

Люсьєн легко торкнувся губами моєї руки, і я одразу помітила довгі, тонкі пальці хірурга та ледь помітний маленький шрам на правій долоні.

Ми сіли за стіл.

Вечеря минала в напруженій атмосфері. Шарль намагався підтримувати розмову про гарнізонні новини, але я відчувала, як світло-сірі очі де Монфора постійно ковзають по моєму обличчю, фіксуючи кожну зміну виразу, кожне ледь помітне здригання м’язів, кожен подих.

Він говорив мало.

Аналізував багато.

І от, коли Шарль на хвилину відлучився до передпокою, щоб віддати розпорядження слузі, Люсьєн відставив келих із вином, склав довгі пальці на столі й прямо, без зайвих прелюдій, подивився мені в очі.

— Шарль розповів мені про вашу недугу, мадмуазель. Каже, після того вуличного потрясіння ви зовсім не пам’ятаєте свого минулого.

Я напружилася.

— Скажіть, — продовжив він, — а що саме ви взагалі пам’ятаєте? Які фрагменти, образи чи відчуття залишаються у вашій свідомості?

У ту ж секунду повітря навколо мене різко згустилося й заіскрилося.

Перед очима затріщав і вибухнув яскравим неоновим спалахом знайомий інтерфейс.

Але це була не стара гра.

Це був новий ворог.

Вікно розгорнулося з важким металевим гуркотом:

НОВИЙ МАРШРУТ РОЗБЛОКОВАНО

Назва: «Під скальпелем істини»

Рівень складності: ★★★☆☆

Рівень небезпеки: ★★☆☆☆

Політичний вплив: 60/100

Харизма: 84/100

Рівень підозри: 12/100

Я застигла.

Дванадцять.

Чудово.

Він уже підозрював, що зі мною щось не так, хоча ми були знайомі рівно одну вечерю.

І одразу під карткою маршруту з’явилися три класичні варіанти відповіді:

А. Нічого... порожнеча. Я пам’ятаю лише той день на ринку.

Б. Збрехати про провінційне дитинство й вигадати правдоподібну історію.

В. Грубо відмовити: «Моя недуга вас не стосується, докторе. Не лізьте в чужі душі — краще займіться своїми пацієнтами».

Мене знову скував знайомий параліч.

Руки наче приросли до стільця, язик відмовився слухатися, а м’язи закам’яніли за одну коротку мить.

Усвідомлення пронеслося в голові блискавкою. Імунітет проти системного паралічу, який я розблокувала після того гарячого поцілунку з Шарлем, поширювався лише на його маршрут. На інших персонажів гра продовжувала діяти з первісною жорстокістю. Я була повністю беззахисною перед цим холодним доктором-анатомом. Хіба що...

У голові промайнула дивна, зухвала думка. Імунітет з’явився після поцілунку з капітаном. Може, варто колись спробувати поцілувати й лікаря, щоб зламати і його код?

Я подумки застогнала.

Та ти здуріла.

Він — близький товариш Шарля. Та й сама думка про те, щоб перевіряти системні баги за допомогою поцілунків, звучала як початок дуже поганого порно-квесту. Поки мій затьмарений мозок лихоманково будував ці абсолютно геніальні конспірологічні плани, система, не дочекавшись моєї ручної команди, почала відлік таймера вибору.

У кутку екрана спалахнули цифри.

00:10

00:09

00:08...

А моє нерухоме тіло вже чекало, коли система сама вирішить, які слова цього разу вилетять із мого рота.