Le Roi Soleil

Ми сиділи за масивним дубовим столом у кабінеті, заваленому паперами, картами та моїми хаотичними замальовками. Перед нами лежав чистий аркуш паперу, на якому Люсьєн де Монфор виводив тонким пером структурований список.

Він уже не сприймав мої слова як маячню. Після того як ми уклали союз, лікар вирішив підійти до «меню» моїх любовних інтересів та потенційних маршрутів з усією методологічною скрупульозністю, на яку була здатна його освічена в Падуї свідомість.

— Отже, мадмуазель Анна, давайте систематизуємо те, що ви називаєте «меню сюжету», — Люсьєн підняв на мене свої пронизливі світло-сірі очі, злегка крутячи перо між пальцями. — Ви стверджуєте, що ваша система виділяє шістьох ключових чоловіків, з якими перетинається ваша доля в цьому столітті. Наче шість потенційних хворобливих симптомів або, якщо завгодно, шість важелів, що здатні перевернути Париж.

— Приблизно так, — кивнула я, згадавши інтерфейс із його шістьма комірками, де чітко світився лише один портрет. — Шість слотів. Шість можливих історій, кожна з яких має свої правила, рівень небезпеки та характеристики. Але розблоковані поки що тільки троє.

— Назвіть мені їх усіх, кого ви вже знаєте або чиї контури бачили, — скомандував Люсьєн, готуючись записувати.

Я відкинулася на спинку стільця, відновлюючи в пам'яті картину.

— Перший — це Шарль де Бац де Кастельмор д'Артаньян. Капітан, військовий, людина честі й дії. У системі він позначений як основний вектор зв'язку з реальністю. Довіра низька, але він мій теперішній захисник.

Люсьєн чітко вивів на папері: 1. Шарль де Бац (Військовий гарнізон / Пряма дія).

— Другий, — продовжила я, кинувши лукавий погляд на лікаря, — це ви. Люсьєн де Монфор. Королівський лікар, скептик, занурений у науку та аналіз. У системі ваш маршрут побудований на інтелектуальному допиті, психологічному тиску та... тепер уже на партнерстві.

Люсьєн ледь помітно хмикнув, але пером усе одно зафіксував: 2. Люсьєн де Монфор (Медицина / Інтелектуальний контроль).

— Третій — Альвізе Сагредо, венеційський посол. — Моє обличчя трохи спохмурніло. — Я бачила його контур на закритих мапах і чула про нього від дам. Це високий політичний вплив, великі гроші, шпигунські мережі та надзвичайна небезпека. П'ять зірочок складності.

3. Альвізе Сагредо (Венеційська республіка / Велика політика і золото), — заскрипіло перо по паперу.

Лікар на секунду замислився, зморщивши лоб.

— Продовжуйте. Хто решта троє?

— Решта поки що заблоковані або приховані за силуетами, — розвела я руками. — Я бачу лише їхні темні тіні в інтерфейсі. Судячи з усього, це хтось із вищого духовенства чи кардинальського оточення, хтось із придворних аристократів короля Луї і, ймовірно, хтось із тіньових ділків чи кримінального дна Парижа.

Люсьєн поклав перо на стіл, склав руки перед собою і кілька довгих секунд мовчки дивився на акуратно складений список. Для нього це була не просто комп'ютерна гра чи перелік персонажів із жіночого роману. Як лікар XVII століття, він аналізував це на рівні епідеміології та політичної анатомії.

— Шість чоловіків, які виступають провідниками або каталізаторами вашої присутності тут, — промовив він тихо, майже до себе. — Кожен із них представляє окрему систему влади у Франції: армію, науку й медицину, іноземну дипломатію, церкву, королівський двір і тіньовий світ. Якщо ваша «гра» звела вас саме з ними, це означає лише одне, Анно. Ви — не просто випадковий гість із майбутнього. Ви — чужорідне тіло, вірус, який організм Парижа намагається або знищити, або інкорпорувати через ключові вузли своєї кровоносної системи.

Я здригнулася від такого медичного, але моторошно точного порівняння.

— І що нам робити з цим «вірусом», докторе? — запитала я напівсерйозно.

Люсьєн підняв погляд, і в його світло-сірих очах спалахнув холодний азарт дослідника.

— Лікувати симптоми марно, мадмуазель. Треба вивчати правила чужого організму швидше, ніж він нас знищить. Почнемо з венеційця. Розповідайте про Сагредо все, що знаєте.

Люсьєн підвівся з крісла, повільно пройшовся кабінетом, заклавши руки за спину, і зупинився біля полиці з медичними трактатами. Його обличчя насупилося, набувши того суворого, майже академічного виразу, який він зазвичай використовував, ставлячи складні діагнози пацієнтам.

— Я думав про це, Анно, — почав він обережно, підбираючи слова. — Якщо відкинути терміни вашого майбутнього про «програми» та «сервери», ми маємо справу з феноменом, який церква чи середньовічний розум назвали б диявольською одержимістю. Але як лікар я бачу це інакше. Це певна форма ментального паразита, що нав'язує вам чужу волю, контролює ваші реакції через страх покарання і, судячи з вашого ж опису «меню», систематично підштовхує до небезпечних зв'язків із впливовими чоловіками. У моїй практиці траплялися пацієнтки з важкими розладами або наслідками отруєнь, які страждали від неконтрольованих потягів, нав'язаних маренням чи примусом.

Я відчула, як усередині мене закипає хвиля чистого, непідробного обурення. Я різко піднялася з-за столу, дивлячись на нього впритул.

— Ти серйозно зараз порівнюєш мене з клінічними пацієнтками, хворими на істерію, яких пічкають ртуттю й пускають їм кров?! — мій голос різко підвищився, зірвавшись на дзвінкий докір. — Ти думаєш, я власноруч обираю цю кару — прокидатися в чужому столітті, залежати від примх системного коду і змушувати себе крутитися навколо цього клубка інтриг? Я не хочу трахнути половину Парижа, Люсьєне! Мені огидна сама думка про те, що якась бездушна гра намагається розкласти моє життя на колекцію «любовних інтересів»!

Люсьєн не відсахнувся від мого спалаху гніву. Навпаки, він уважно, до дрібниць вивчав кожну мою емоцію, ніби шукаючи підтвердження власним висновкам. Проте мої слова прозвучали настільки різко й щиро, що на його тонких губах раптом з'явилася легка, майже непомітна усмішка.

Він трохи нахилив голову, дивлячись на мене з тим самим старим добрим сарказмом:

— Знаєте, мадмуазель Анна... — повільно промовив він, розводячи руками. — Це поки що найпереконливіший аргумент проти моєї теорії про сліпе підпорядкування диявольським спокусам.

Люсьєн повільно відійшов від полиці, повернувшись до столу, і його жартівливий тон одразу вивітрився, поступаючись місцем тій самій холодній прагматичності, яку він зазвичай використовував перед складними операціями.

— Але якщо відкинути іронію, Анно, ми зіштовхуємося з дуже конкретною і небезпечною проблемою фізичного світу, а не вашої системи, — він узяв зі столу папір і злегка постукав ним по пальцях. — Усі ці шість чоловіків, усі ці маршрути — вони існують не в якомусь віртуальному просторі. Вони живуть тут. У Парижі.

Він сперся руками об край столу, дивлячись на мене впритул:

— Шарль де Бац — офіцер королівської мушкетерської гвардії. Людина з бездоганною, хоч і зухвалою репутацією, яка зараз проливає кров на півдні за інтереси корони. Якщо ви, будучи офіційно визнаною утриманкою капітана де Бац, раптом почнете крутитися біля венеційського посла Сагредо, відвідувати чужі салони чи заводити інтриги з іншими впливовими особами із цього вашого «меню»... що станеться?

Я на секунду замовкла, відчуваючи, як холодний піт проступає на спині.

— Париж розірве мене на шматки, — тихо відповіла я. — А ім'я Шарля буде зганьбене. У цьому столітті зрада жінки військового прирівнюється до удару в спину. Його просто висміють при дворі, а мене виженуть або вб'ють як шпигунку.

— Саме так, — кивнув Люсьєн. — Ваш зв'язок із Шарлем забезпечує вам захист і гроші, але водночас робить вас абсолютно закритою фігурою для будь-яких самостійних політичних маневрів. Якщо ви хочете грати в ігри цього венеційця чи розкривати інші гілки вашого «меню», ви не можете робити це як жінка капітана де Бац.

Він замовк на секунду, даючи мені усвідомити всю глибину пастки, в яку ми потрапили, а потім додав із холодною впевненістю:

— Нам потрібна інша Анна. Не утриманка мушкетера, яка ховається в золотій клітці, а хтось інший. Нова маска, нове ім'я або нова роль у цьому місті, яка дозволить вам рухатися серед цих чоловіків так, щоб Шарль не втратив голову, а ви не втратили життя.