Le Roi Soleil

Маєток капітана де Бац де Кастельмор д’Артаньяна на вулиці Багряних Гілок виявився зовсім не схожим на той середньовічний свинарник, де я провела останні кілька днів свого «віртуального» життя. Це був двоповерховий особняк із темного каменю та потемнілого від часу дерева, що потопав у тиші затишного внутрішнього дворика, захищеного від галасу паризьких вулиць масивною стіною.

Мене поселили в мансарді на верхньому поверсі — у маленькій, але дивовижно чистій кімнатці під похилим дахом. Тут пахло свіжою соломою, сушеною лавандою та старим папером. Замість щурів і вибитих шибок — маленьке віконце під стелею, що виходило на черепичні дахи сусідніх будинків, над якими вже пробивалося бліде передсвітанкове світло.

Ранок зустрів мене відсутністю будь-яких звуків будильника чи дратівливих синіх рядків. І це лякало більше, ніж будь-який системний квест.

— Так, — пробурмотіла я собі під ніс, сидячи на застеленому білосніжною білизною ліжку й підозріло дивлячись у порожнечу перед собою. — Де мій таймер? Де відсоток голоду? Де чергове знущальне «Вижити недостатньо»?

Я помахала рукою в повітрі — нічого. Навіть найменшої іскри, навіть тупого піксельного сміття. Система мовчала. Ця раптова аномалія стискала серце неприємним липким холодом: чим довше чортова гра прикидалася мертвою, тим грандіознішого й болючішого підступу від неї варто було чекати.

Але довго рефлексувати мені не дали.

У двері тихо й упевнено постукали, після чого вони відчинилися. На порозі з’явилася літня економка у крохмальному чепці та суворій темній сукні — мадам Рено. Її погляд був таким важким і критичним, що я миттєво відчула себе школяркою, яка забула вдома щоденник.

— Прокинулися, мадмуазель Анна? — її тон був ввічливим, але крижаним. — Пан капітан уже виїхав до гарнізону, але залишив чіткі інструкції. На вас чекає робота. Час сніданку минув дві години тому, тож на кухні на вас чекає лише холодна хлібна юшка, а потім — робота в кабінеті. Не люблю ледарів у домі.

— Зрозуміло, мадам Рено, — якомога покірніше відізвалася я, згадуючи уроки виживання в трактирі.

Рутина затягнула мене з перших же хвилин. Почалося справжнє випробування побутом XVII століття, де поняття «побутова техніка» означало наявність міцної щітки, гарячої води й невичерпного запасу терпіння. Я тягала важкі відра з колодязя у дворі, розпалювала примхливий камін у нижній вітальні, витирала пил із масивних дубових шаф і натирала воском паркет до такого блиску, що в ньому можна було бритися.

— Кабінет капітана прибиратимете останнім.

— Чому?

Мадам Рено повільно повернула до мене голову.

— Ви щойно запитали «чому»?

Я подумала секунду.

— Ні.

— Розумна дівчина.

— Іноді.

— Постарайтеся, щоб це «іноді» припадало на робочі години.

Робота фізично відгукувалася тупим ниттям у спині — рани від того клятого ременя на ринковій площі все ще не загоїлися до кінця й нагадували про себе при кожному різкому нахилі. Але на тлі морального напруження це здавалося дрібницями.

Найбільше вибивало з колії те, що повітря навколо залишалося абсолютно чистим. Жодних голограм. Жодних варіантів відповідей. Коли в обід мадам Рено прискіпливо перевіряла якість вимитого посуду на кухні, я зловила себе на тому, що намагаюся подумки натиснути «Варіант А» або «Варіант Б», аби відповісти на її зауваження. Руки самі смикалися в повітрі, шукаючи невидимі кнопки.

— Ви щось робите не так із цим рушником, мадмуазель Анна, — насупилася економка, помітивши мій дивний жест. — У барона де Бац не тримають божевільних.

— Вибачте, мадам, просто... у мене трохи паморочиться в голові від висоти мансарди, — швидко зорієнтувалася я, напустивши на обличчя максимально жалісливий вираз. — Я вже все перероблю.

До вечора я ледве дотягла ноги до своєї кімнати під дахом. Тіло гуло від утоми, м’язи на руках здерев’яніли, а в голові крутилося лише одне питання: чому?

Я сіла на край ліжка, дивлячись крізь маленьке вікно на те, як золотаве сонце ховається за дахами Парижа, фарбуючи небо в криваво-червоні кольори. Усередині зростала паніка. Система не зникала просто так. Вона вичікувала. Вона накопичувала баги, вибудовувала новий сюжетний капкан або готувала якийсь такий грандіозний «сюрприз», порівняно з яким публічне побиття біля ганебного стовпа здавалося б квіточками.

— Ну давай, — прошепотіла я в порожню темряву мансарди, лягаючи на подушку й натягуючи ковдру до підборіддя. — Я чекаю. Що ти там ще вигадала, зараза синя?