Le Roi Soleil

Подумки зціпивши зуби, я натиснула на другий рядок. Мій мозок формулював відповідь українською, але з вуст зривалися зовсім інші слова — плавні, чисті, незвично правильні.

— На ринку... я підняла з бруківки яблуко, яке випало з кошика. Хотіла повернути його торговці, — почала я, і власний голос здався мені чужим. — Стражник вирішив, що я його вкрала. Мене потягли до ганебного стовпа... розірвали сукню й побили ременем.

Д’Артаньян не перебивав.

Я ковтнула повітря.

— Я навіть не їла того яблука.

Остання фраза прозвучала зовсім тихо.

І саме тоді мене пронизало усвідомлення. Французька. Я говорила французькою. Не тією кострубатою сучасною французькою, яку ще вранці ламала через коліно перед торговцями, а правильною, архаїчною мовою XVII століття. Без акценту. Без русизмів. Без звичного мені сленгу. Система перекладала не слова. Вона перекладала мене.

По спині пробіг холодок.

Повітря перед очима тихо заіскрилося, і знайоме блідо-блакитне вікно розгорнулося з коротким дзвоном.

КВЕСТ ВИКОНАНО: «Вижити недостатньо»

Час виконання: 16:41:26

Нагорода: оновлення інтерфейсу статусу

Довіра: 4/100

Я моргнула. Чотири. Не п’ятнадцять. Не двадцять. Чотири жалюгідні бали за те, що мене публічно відлупцювали й я розревілася перед капітаном мушкетерів.

— Щедро, — подумки огризнулася я.

Інтерфейс затріщав і розширився. Тепер переді мною було не просто кілька цифр, а повноцінне меню. Зверху — мій портрет, з підписом “Анна ***”, а внизу ще шість — по три в два ряди. П’ять з них були розмиті, піксельні, а от другий в нижньому ряду належав капітану. Під ним миготів підпис “Шарль де Бац де Кастельмор д'Артаньян. Довіра: 4/100. Симпатія: ?/100”

Я примружилася. Один уже відкритий. П’ять заблоковані. Тобто всього шість.

— Чудово, — подумала я. — Просто чудово. Я ще одного не пережила, а ви вже натякаєте на п’ятьох наступних.

Вікно зникло.

Д’Артаньян усе ще сидів навпроти. Його обличчя залишалося майже незворушним, але в темних очах зникла колишня байдужа уважність. Тепер у них з’явилося щось важче. Він повільно поставив кухоль на стіл.

— Ви сказали, вас покарали без судді?

Я розгублено кивнула.

— Так.

— За одне яблуко.

— Я його навіть не вкрала.

— Це я вже почув.

Його голос був спокійним, але від цього ставав тільки небезпечнішим. Капітан на мить перевів погляд на хазяйку трактиру. Жінка все ще стояла біля стійки, роблячи вигляд, що дуже зайнята кухлями.

Д’Артаньян повернувся до мене.

— У вас є родина в Парижі?

Система мовчала. Я завмерла. А потім зрозуміла. Я могла відповісти сама.

— Немає.

— Чоловік?

— Немає.

Його брова ледь помітно піднялася.

— Батько? Брат? Родич?

— Нікого.

Це слово прозвучало набагато гірше, ніж я очікувала. Д’Артаньян кілька секунд мовчав.

— І ви живете тут?

Я глянула в бік сходів.

— У коморі.

— У коморі.

— Там є солома.

Він повільно видихнув через ніс.

— І щури.

Я зітхнула.

— Уже менше.

На якусь секунду в його погляді промайнуло щось схоже на приховану усмішку.

— Ви їх теж перемогли?

— Черпаком.

Тиша. Хтось із мушкетерів за сусіднім столом пирснув у кухоль. Д’Артаньян повільно повернув голову в його бік. Сміх миттєво стих.

Я вперше за весь день ледь не усміхнулася.

Капітан знову подивився на мене.

— Ви вмієте працювати?

— Я останній тиждень робила все, що тут можна робити, окрім, мабуть, будівництва даху.

— Готувати?

— Якщо хочете вижити — краще ні.

Його губи ледь помітно сіпнулися.

— Прибирати?

— На жаль, так.

— Прати?

— Ще більше на жаль — так.

Він кивнув.

— Добре.

— Що «добре»?

— У моєму домі бракує рук.

Я насторожилася.

— У вашому... домі?

— Саме так.

— І ви зараз пропонуєте роботу випадковій дівчині з трактиру?

— Я пропоную роботу людині, яка, схоже, не вкрала яблуко, але все одно заплатила за нього шкірою.

Я не знала, що відповісти.

Він продовжив:

— Дах. Їжа. Платня невелика, але справжня. За це — кімнати, білизна, дрібні доручення. Нічого складнішого.

— І ви просто мені довіряєте?

— Ні.

Відповідь була миттєвою. Я аж кліпнула. Тепер він точно ледь усміхнувся.

І саме в цей момент тіло раптом знову задерев’яніло.

— Я погоджуюся, мій пане.

Мене мало не знудило від того, наскільки покірно це прозвучало.

І тут екран здригнувся. На ньому з’явився зовсім інший текст. Не офіційний. Не рівний. Живий.

Не дякуй, крихітко...

Система тебе любить...

Ще один подарунок від системи...

Прості розмови...

Можеш сама...

— Це взаємно, зараз заплачу.

Екран блимнув і зник.

Д’Артаньян трохи нахилив голову.

— Ви щось сказали?

Я повільно вдихнула.

— Ні.

І тут із кухні розірвався голос хазяйки:

— Ей, Анно! Чого розсілася біля панів?! Ану піднялася й бігом мити столи, бо вижену на мороз!

Я повільно повернула голову. Хазяйка стояла біля стійки, червона від злості. Мене накрила така хвиля солодкого, майже святого задоволення, що я на секунду забула навіть про спину. Я підвелася.

— Пані!

Вона завмерла.

— Можете не виганяти мене завтра.

— Що?

— Я сама йду.

У трактирі стало тихо.

— Що ти сказала?

Я відчула, як кутики губ починають повзти вгору.

— Я знайшла іншу роботу.

Жінка зблідла.

— Яку ще роботу?

Я повільно повернула голову в бік д’Артаньяна. Потім назад.

— У капітана королівських мушкетерів.

Кілька людей за столами зареготали. Хазяйка аж задихнулася.

— Ах ти ж невдячна паскуда! Я тебе нагодувала! Я дала тобі дах!

— Ви дали мені комору зі щурами.

— І цього тобі було забагато!

— Щурам теж.

Хтось голосно зареготав.

Жінка рушила до мене, стискаючи в руці ганчірку. Д’Артаньян навіть не встав. Просто підняв долоню.

— Досить.

Трактир замовк. У його голосі не було крику. Саме тому він подіяв.

Жінка стиснула губи.

— Заберіть свої речі, мадмуазель Анна, — сказав він, не дивлячись на неї. — Я чекатиму.

Я кліпнула.

— У мене майже немає речей.

— Це пришвидшує справу.

Через десять хвилин моє майно складалося з вовняної накидки, порваної запасної сорочки, дерев’яного гребінця, якого мені колись дала хазяйка, і одного дуже підозрілого шматка тканини, який я використовувала замість рушника.

Я вийшла до зали. Д’Артаньян стояв біля столу зі своїми людьми.

— Готові?

— Якщо ви зараз скажете, що треба йти пішки через весь Париж, то я одразу попереджаю: десь на третій вулиці ви мене нестимете.

Один із мушкетерів пирснув. Д’Артаньян спокійно глянув на мене.

— Я верхи.

— О.

— Але якщо ви впадете з коня, не звинувачуйте мене.

— Я взагалі не вмію їздити верхи.

— Я вже здогадався.

Мушкетери зареготали. Один із них, кремезний чоловік із короткою темною бородою, підняв кухоль.

— Капітане, ця хоч говорити вміє.

— Уже шкодую, що дізнався, — сухо відповів д’Артаньян.

Я витріщилася на нього. Він навіть не усміхнувся.

— Ви щойно пожартували?

— Ні.

— Брешете.

— Ходімо.

На вулиці вже стемніло. Париж змінився. У темряві він здавався ще тіснішим, ще більш чужим. Подекуди біля будинків горіли ліхтарі, світло яких розтікалося по мокрій бруківці золотими плямами.

Біля ганку стояв високий вороний кінь. Я зупинилася.

— Ні.

Д’Артаньян подивився на мене. Через хвилину я вже сиділа в сідлі попереду нього, вчепившись пальцями в передню луку так, ніби від цього залежало моє життя. Можливо, так воно й було. Ми виїхали з брудних околиць на ширшу вулицю. Кінь ішов рівно, і поступово мої пальці перестали стискати сідло до білого.

Я дивилася на нічний Париж. На вогні у вікнах. На карети. На темні силуети церков. На людей, які поспішали додому. Ще вранці я була служницею, яка спала зі щурами під сходами. Тепер я їхала верхи з капітаном королівських мушкетерів. Світ точно з’їхав з глузду.

Перед очима тихо спалахнув синій екран.

Локацію змінено.

Нову сюжетну гілку розблоковано.

Маршрут: «Меч і честь»

Довіра: 4/100

Я кілька секунд дивилася на цифру. Потім подумки звернулася до системи:

— Чотири? Після всього цього?

Екран тихо блимнув.

Не жадібнічай...

Я мало не впала з коня.

— Ти ще й відповідаєш?!

— Що? — запитав д’Артаньян над моїм вухом.

Я повільно заплющила очі.

— Нічого, мій пане.

Система знову блимнула.

Гарна дівчинка.

Я подумки пообіцяла собі одного дня знайти спосіб її задушити. Навіть якщо для цього доведеться спочатку пережити весь цей клятий XVII вік.