Le Roi Soleil

Минуло три дні. Три довгі, виснажливі доби, протягом яких кожна тінь біля воріт і кожен гуркіт екіпажу на вулиці змушували моє серце пропускати удари. Я була певна: це кінець. Усе, що міг зробити переляканий середньовічний лікар, який зіткнувся з незбагненним, — це піти до кардинальських людей, повідомити церкву про одержимість або написати листа Шарлю на фронт із попередженням, що його жінка з'їхала з глузду й марить диявольськими видіннями. Я готувалася до найгіршого, рахуючи кожну хвилину у своїй золотій в'язниці.

Але на четвертий день він просто прийшов.

Служниця відчинила двері, і Люсьєн де Монфор переступив поріг так само впевнено й спокійно, нічого не демонструючи на своєму холодному, вишколеному обличчі. На ньому знову був темний дорожній камзол, а в очах не читалося ні страху перед церковним судом, ні люті через мої образи. Лише та сама глибока, нестерпна зосередженість.

Я завмерла посеред кімнати, дивлячись на нього із серцем, що шалено калатало в грудях, і чекаючи на вирок.

Люсьєн зупинився за кілька кроків від мене, перевів подих і раптом кинув із якоюсь похмурою, ледь стримуваною напругою:

— Чому вона зникла?

Я кілька разів кліпнула, абсолютно збита з пантелику цим запитанням після трьох днів очікування арешту.

У кутку зору зеленуватим світлом блимало системне вікно:

Рівень підозри: 34%.

Я застигла.

На якусь божевільну секунду мені здалося, що він бачить її. Що якимось неможливим чином Люсьєн навчився помічати Систему.

— Що... що зникло? — ошелешено перепитала я, дивлячись на нього впритул.

Люсьєн насупився, ледь помітно скоротивши дистанцію, ніби моє нерозуміння здавалося йому черговою загадкою.

— Ваш захист, — вимовив він так, ніби це була найочевидніша річ у світі. — Коли ви три дні тому виплеснули мені в обличчя всю ту неймовірну, дику правду про ваше походження з майбутнього, про механізми й чужий розум... я пішов звідси переконаний, що ви божевільна. Але за ці три дні я проаналізував кожне ваше слово. І раптом помітив дещо дивне. У вашому погляді більше немає тієї постійної напруги. Ви більше не брешете, не викручуєтеся й не намагаєтеся зважувати кожне слово, перш ніж його вимовити. Цей крижаний опір, який я відчував від першої нашої зустрічі, цей невидимий мур між нами — він зник.

Він замовк, чекаючи на відповідь, а я дивилася на нього, відчуваючи, як із грудей рветься настільки дикий, істеричний сміх, що я ледь не зігнулася навпіл.

Боже мій.

Він не знав ні про які цифри чи системні індикатори. Він просто настільки тонко відчув зміну мого стану після тієї розмови, що помітив падіння моєї ворожості й напруги на рівні звичайної людської психології.

Абсурдність ситуації досягла свого піку, і замість страху я раптом розсміялася. Спочатку тихо, потім дедалі сильніше, доки по щоках не покотилися сльози.

Люсьєн дивився на мене мовчки.

Я витерла сльози, глибоко вдихнула й указала рукою на м'яке крісло навпроти.

— Сідайте, докторе. Якщо ви справді повернулися за відповідями, розмова буде довгою.

Люсьєн мовчки сів, не зводячи з мене зосередженого погляду. У ньому ще залишалася настороженість, але колишній жах відступив. Тепер переді мною сидів дослідник, який уперше в житті отримав доступ до явища, що не вкладалося в жоден відомий йому трактат.

Він дістав із внутрішньої кишені невеликий шкіряний блокнот і перо, відкриваючи чисту сторінку.

— Добре, мадмуазель Анна, — його голос звучав низько, розмірено й абсолютно серйозно. — Якщо ми відкинемо містику, одержимість та інші церковні пояснення й припустимо, що все сказане вами про майбутнє — істина... я маю перевірити межі цього явища. Мені потрібні докази не для того, щоб вас викрити, а для того, щоб зрозуміти природу вашого світу. Розкажіть мені про речі, які звичайній людині здалися б дивом.

Я трохи забарилася, збираючись із думками. Пояснювати принципи квантової фізики чи вищої математики людині XVII століття було марно, тому довелося шукати найпростіші побутові аналогії.

— Наприклад, світло, — почала я, дивлячись на полум'я свічки на столі. — У моєму часі нам не потрібно палити свічки чи олію, щоб освітити кімнату. У кожному будинку є електрика — енергія, яку передають дротами. Натискаєш маленьку кнопку на стіні — і темна кімната за мить заливається яскравим штучним світлом. Без диму, без полум'я, без свічок.

Люсьєн повільно водив пером по паперу, фіксуючи кожне слово. Його світло-сірі очі трохи розширилися.

— Енергія, яку можна провести дротом і вивільнити простим дотиком... — повторив він задумливо. — На кшталт блискавки, яку приборкали й змусили служити людині?

— Приблизно так, — кивнула я, підбадьорена його гострим розумом. — Або візьміть медицину, докторе. Ви боретеся з гарячкою, гнійними ранами та епідеміями, часто навіть не знаючи справжньої причини хвороби. У моєму світі ми знаємо про мікроорганізми — крихітні форми життя, яких неможливо побачити неозброєним оком. Деякі бактерії й віруси можуть викликати хвороби.

Люсьєн різко підняв голову від блокнота. На секунду його перо завмерло над папером.

— Невидимі живі істоти, здатні викликати хворобу й смерть? — його голос пролунав надзвичайно тихо, і в ньому прокинувся професійний лікарський інтерес, змішаний із глибоким потрясінням. — Тобто нагноєння рани може бути не наслідком зіпсованих соків тіла, а дією цих... істот?

— Мікроорганізмів. І так. Якщо ретельно мити руки, очищати інструменти й кип'ятити те, що можна кип'ятити, ризик зараження значно зменшується. А в моєму часі існують антибіотики — ліки, здатні знищувати багато небезпечних бактерій. Завдяки їм хвороби, від яких у ваш час помирають тисячі людей, часто можна вилікувати.

Люсьєн кілька секунд нерухомо дивився на мене.

А потім знову схилився над блокнотом.

Перо побігло папером значно швидше.

— Повільніше, — кинув він. — Ви сказали: мити руки перед тим, як торкатися рани?

Я мимоволі всміхнулася.

— Так. І бажано не просто водою.

Він записав і це.

Лікар слухав мене вже не як божевільну утриманку, а як найдивнішого співрозмовника у своєму житті, чиї неймовірні твердження раптом починали складатися у внутрішньо послідовну систему.

— А тепер розкажіть мені про той маленький скляний пристрій, через який люди розмовляють на відстані тисяч кілометрів, — попросив він, не відриваючи очей від записів. — Як ви його назвали? Смартфон?

Я не втрималася від усмішки.

— О, це буде складніше.

— У мене є час.

Напруга, яка ще кілька хвилин тому висіла між нами натягнутою струною, почала потроху відступати.

Я розповідала. Про телефони, фотографії, літаки, електрику, міста, де вночі світло майже не поступається денному. Намагалася пояснювати просто, не завалюючи його термінами, яких він однаково не міг зрозуміти без трьох століть наукового фундаменту.

Люсьєн ставив запитання.

Багато запитань.

І що найдивніше — правильних.

Він не питав, чи літають у моєму світі люди завдяки магії. Він хотів знати, що утримує літальний апарат у повітрі. Не питав, чи електрика є різновидом алхімії, а намагався зрозуміти, звідки береться енергія і яким чином її передають на відстань.

А коли чогось не розумів, просто залишав порожнє місце в записах і переходив далі.

Зрештою Люсьєн зачинив шкіряний блокнот із тихим клацанням і поклав його на стіл.

Кілька довгих секунд він сидів абсолютно нерухомо, дивлячись кудись повз мене на важкі оксамитові завіси. Його світло-сірі очі знову стали холодними й розважливими, але цього разу в них читалася не підозрілість, а важка, виважена рішучість людини, яка щойно ухвалила найнебезпечніше рішення у своєму житті.

— Я не знаю, чи вірю у вашу «гру», мадмуазель Анна, — заговорив він нарешті, переводячи на мене пронизливий погляд. — Для мого розуму сама думка про невидиму систему, яка визначає долі людей, видає завдання й здатна керувати вашою волею, залишається за межею того, що я можу прийняти без доказів. Надто вже це нагадує теологію, а не науку.

Він зробив коротку паузу й підвівся з крісла.

— Але я вірю в інше. Я бачу вас. Бачу ваш страх, вашу втому, ці незрозумілі для мене зміни у вашій поведінці й те, з якою відчайдушною чесністю ви намагаєтеся описати речі, які жодна селянка чи навіть освічена столична аристократка не змогла б просто вигадати. Ви можете помилятися у поясненні того, що з вами відбувається. Я теж можу помилятися. Але ви не брешете про те, що це переживаєте. Для мене цього достатньо, щоб продовжити.

Люсьєн зупинився зовсім близько і простягнув мені руку — не як лікар, що вимагає звіту, і не як наглядач, поставлений Шарлем, а як союзник.

— Якщо над вами справді тяжіє якась невидима сила, що здатна контролювати ваші дії, якщо ваш світ майбутнього якимось чином залишив тут свій слід — ми будемо досліджувати це разом, — продовжив він твердим, спокійним голосом. — Ви більше не будете наодинці з цим. Я стану вашим спостерігачем, вашим щитом перед Парижем і, якщо знадобиться, спільником у цій дивній грі. Тільки одна умова: жодної брехні. Навіть перед обличчям найстрашнішого вибору.

Я подивилася на його довгі, звичні до скальпеля пальці, а потім підняла погляд на зосереджене, розумне обличчя.

Усередині ніби послабився тугий вузол, що стискав груди всі ці місяці. Уперше я відчула, що маю тут не просто золоту клітку, не просто Систему, яка смикає мене за нитки, і не чергового чоловіка, якого вона позначила любовним інтересом.

У мене з'явився союзник.

Я впевнено поклала свою руку в його долоню й міцно потиснула її.

— Домовилися, докторе де Монфор. Разом то разом. Тільки попереджаю: ця гра вміє підкидати сюрпризи, від яких навіть у вас волосся стане дибки.

Люсьєн ледь усміхнувся куточками губ — уперше за весь час нашого знайомства.

— Повірте, мадмуазель Анна, за роки практики в Парижі я бачив достатньо людського божевілля, щоб не боятися якихось там систем.

Він забрав зі столу блокнот, але, перш ніж сховати його у внутрішню кишеню камзола, раптом зупинився.

— Почнемо з того венеційського посла, — промовив він уже зовсім іншим тоном — діловим, зосередженим, майже змовницьким. — Розкажіть мені все, що ви знаєте про Альвізе Сагредо.